Ніхто не хоче лягти в ліжко з письменником

«День» у № 33 вже писав, що в прокат виходить екранізація найскандальнішої книжки Фредеріка Бегбедера — «99 франків». Письменник навіть зіграв у ній кілька епізодичних ролей. Із модним французьким прозаїком зустрівся оглядач The New Times.

«Все на продаж» — колись цей лозунг, винесений у заголовок фільму Анджеєм Вайдою, здавався провокаційним. Кілька десятиріч потому француз Фредерік Бегбедер його вдосконалив: продається не лише все, продаються всі. Людина — такий самий товар, як інші, тільки менш ходовий. Цієї нескладної істини вистачило для того, щоб роман під примітною назвою «99 франків» розійшовся величезними тиражами і був перекладений на десятки мов, а працівника великого рекламного агентства, котрий описав у книжці своє життя й роботу, було гучно звільнено з роботи — і відразу ж перетворено масмедіа на наймоднішого літератора Європи. Тепер, коли вже мало хто пам’ятає про походження феномена Бегбедера, справа дійшла до екранізації «99 франків». За неї взявся один із найцікавіших молодих режисерів Франції — Ян Кунен. Після нахабного «Добермана» його називали галльським братом Квентіна Тарантіно та Гая Річі, після задумливого комікса-вестерну «Блуберрі» вважали містиком і філософом, а в новій роботі Кунен виявився дотепним сатириком, залишившись віртуозом монтажу і саундтрека. Головну роль — рекламника Октава, якому обридли його життя й робота, — у фільмі зіграв чудовий комік Жан Дюжарден («Агент 117»). Але на питання про фільм відповів не артист, а його прототип і автор першоджерела.

— Чому вам так хотілося неодмінно зіграти роль, хоч би маленьку, в фільмі, поставленому за мотивами вашої книги?

— Я міг би наговорити купу лицемірної маячні, та натомість зізнаюся чесно: я хочу бути актором. Навіщо? Щоб зваблювати гарних дівчат! Хто з них сьогодні хоче лягти в ліжко з письменником? Ніхто. А з актором? Кожна! Смійтеся, смійтеся. З письменниками, звичайно, також дівчата зустрiчаються. Але які! Зовсім не такі гарні, як з акторами. Я десять книжок уже написав — тож можете повірити мені на слово. Краще бути актором, який з’явився у фільмі на чотири секунди, та ще й у жіночій сукні (як це сталося зі мною), ніж знаним літератором. Хтось із великих сказав: «Усе, чим я займаюся в житті, я роблю заради сексу». Я певен, що Флобер, Бальзак і Мопассан підписалися б під цією фразою.

— Вам самому сподобалися «99 франків» Яна Кунена? Чи дуже вони поступаються «99 франкам» Фредеріка Бегбедера?

— Хочете, щоб я сказав, що фільм нікчемний? Або що я неймовірно пишаюся ним? Більшість письменників бояться екранізацій, оскільки успіх не очевидний, а в разі провалу тебе читати взагалі перестануть. Але я радий, що Ян Кунен зробив жорсткий і смішний фільм, у якому достатньо відважних епізодів і висловлювань — звісно, менше, ніж у романі, але такі вже закони кінопрокату. До того ж, кіно говорить іншою мовою, ніж література, про це не варто забувати. Я поважаю авторські права Яна Кунена на мою книжку. І він, судячи з фільму, поважає мене і мою роботу. Це вже немало. Не знаю, чи зміг би Ян написати хороший роман, але я ж бо точно не зміг би поставити фільм — не вистачило б ні таланту, ні сміливості, ні дару переконання, без якого до продюсерів навіть наближатися не має сенсу. Моя книжка «99 франків» — бестселер, що розійшовся по всьому світу мільйонними тиражами, а щоб пробити екранізацію і здобути на неї гроші, знадобилося майже сім років!

— Екранізація не спричинила такого ж скандалу, як книжка?

— Ні, за винятком того, що Liberation назвала нашу картину купою екскрементів, що залишилися після оргії наркоманів. Між іншим, колись цю газету робили самі наркомани — вони, мабуть, забули. Ось як стрімко все міняється... В іншому — «99 франків» пройшли у прокаті на диво успішно для такого провокаційного фільму.

— Чи немає тут суперечності: ви викриваєте світ рекламного бізнесу, і водночас без цього світу ніхто про вас не дізнався б?

— Та ні, все логічно: я ж не приховую, що книжку писав про самого себе — людину, яка насолоджується благами нікчемного світу. І водночас страждає. Все тому, що в одну чудову мить вона зрозуміла: те щастя, яке вона намагається продавати споживачам, примарне й нереальне. Сама вона щасливою не почувається. Щоб говорити на цю тему, треба бути трохи психом. А я і є псих. На щастя, Ян Кунен досить нормальний, щоб перетворити божевiльну книжку на хороше кіно.

— Ви кокетуєте чи справді вважаєте себе ненормальним?

— Те, що я скажу зараз, прозвучить банально до ідіотизму, тож відразу прошу вибачення. Отже: художник не може бути абсолютно нормальним. Він повний протиріч, він відчуває страждання, він завжди незадоволений собою. Саме тому він має право називатися художником. Коли б я був нормальним, мені було б зовсім нічого вам сказати — ні зараз, у цьому інтерв’ю, ні у книжці. Я б і не намагався: вибрав би іншу професію. Тож мені плювати, коли мене звинувачують: «Ви щойно назвали це чорним, а вчора стверджували, що воно біле-білісіньке! Так, стверджував, і відчепіться. Про це всі мої книжки.

— Книжка, як відомо, автобіографічна. А фільм?

— На 99%. За винятком того, що я нікого не вбивав. Наскільки я пам’ятаю... Повірте мені, світ реклами повний абсурду, який настільки дико виглядає зі сторони, що його неможливо у фільмі показати: не повірить ніхто! Я своїми очима бачив кількох операторів і фоторепортерів, які протягом години фотографували упаковку жувальної гумки. Чистий сюрреалізм. І хоча цього у фільмі немає, він вийшов хорошим. А знаєте чому? Тому що я працював у рекламній компанії, а Ян Кунен знімав немало рекламних роликів. Ми знаємо свій матеріал. Якби не знали, вийшла б карикатура.

— А у вас не карикатура, а щира правда?

— Звісно! Ви навіть поняття не маєте, до якої міри реклама править світом. Я нещодавно зустрічався з програмним директором одного з найбільших телеканалів — не називатиму його iм’я, — він мені прямо і сказав: «Ми робимо телебачення не для глядачів, а для рекламодавців». Це не жарт. Чим більша аудиторія телеканалу, тим менше телеканал думає про свою аудиторію. Тому я — за ARTE й інші кабельні телеканали, які живуть не за рахунок реклами, а виключно за рахунок підписників, тобто реальних глядачів.

— Ви вважаєте себе песимістом?

— Достатньо подивитися вечірній випуск теленовин, аби стати песимістом. Хоч у мене вдома телевізора немає. Що стосується майбутнього людства, то я вважаю себе скоріше оптимістом. Я не вірю в швидкий кінець світу.