Чи потрібна європеїзація держави?

Коментарі до публікації Лариси Івшиної, Надії Тисячної «Хто захистить Авеля?», «День», №19, субота, 2 лютого 2008 р.

Прекрасне інтерв’ю! Єдина претензія до пані Пахльовської, так це та, що вона практично відсутня в телевізійних проектах. Прекрасна і розумна жінка. З прекрасним інтелектуальним рівнем і тверезим розумом. А для пані Каменюк невелике зауваження. Ви просто, пані Каменюк, впізнали в цій статті себе, от вам і боляче, що хтось, а не ви, зумів так гарно й чітко провести грань між нами, совками, і розумінням того, що зветься європейськістю.

Звертаюся до вас, пані Пахльовська, з проханням, настійливим проханням: ви потрібні тут, в Україні! Будь ласка, розпочнімо європеїзувати нашу країну. І ви та ваше розуміння того, як це має відбуватися, стане нам, українцям, у пригоді. Українська нація потребує свіжого, не зашкарублого погляду збоку на себе. Давайте братися за просвітництво разом. Його потребує наша політична еліта, його потребує наша влада і його потребують такі, як Каменюк.

Пані Олено, я хочу вам нагадати фразу Д. Рескіна: «В кожний момент нашого життя ми повинні намагатися відшуковувати не те, що нас відділяє від інших людей, а те, що в нас з ними спільного», — отоді-то не буде надуманого поділу на своїх та чужих. Нам потрібно більше любити одне одного та поважати думку іншого. І пані Пахльовська має рацію в багатьох положеннях, і не тому, що вона донька Ліни Костенко, а тому, що вона особистість із власним баченням шляхів розвитку суспільства саме українського. Скільки вже можна оцінювати все, що відбувається в Україні, з позиції «Что скажет княгиня Марья Алексеевна»? Давіть в собі раба — і побільше СВОБОДИ і любові. У нас так уже склалося в часі, що розумні люди не можуть бути затребувані вдома, тому реалізують себе в інших країнах і на користь іншого суспільства.

Пані Оксана звернула нашу увагу на цілий ряд проблем, що їх обговорити в короткому дописі неможливо. Треба на те цілу конференцію. З деякими її висновками я погоджуюся цілком, з деякими менше, а з деякими взагалі не можу зголоситися.

Але я хочу звернути увагу на інше, а саме — на перше речення допису, що вгорі, бо така настанова стала вже в Україні правилом. Справа в майже забороні інтелектуалам, які не живуть в Україні, висловлюватися про процеси, що відбуваються в ній, і цілковиту відсутність реакції на такі погляди. Мене, наприклад, вразило нещодавнє здивування однієї талановитої львівської поетеси з приводу того, що Оля Гнатюк, яка не живе в Україні (а в далекій, екзотичній Польщі) могла висловити в своїй блискучій книзі про українську культуру такі слушні погляди.

Пані Каменюк, залізна завіса впала вже давно! Інсуляція, яка двадцять років тому справді заважала нам ясно бачити реалії в Україні, вже давно розвіялася. Є джети. Є ЗМІ. Є iнтернет. Діаспорний інтелектуал спроможний іноді спостерігати Україну точніше, ніж тубілець, і то з багатьох різних причин. (1) Він не переобтяжений дуже психологічно нездоровим минулим Союзу. (2) Він годен зробити синтезу власного досвіду з досвідом України. (3) Віддаль дозволяє йому робити узагальнення й теоретизувати про щоденний побут (див., наприклад, роботи Мотиля чи Кузя). (4) Він іноді куди краще ознайомлений з культурою України (наприклад, з Розстріляним Відродженням), ніж громадянин України, бо виростав з цим знанням, коли воно було заборонене в Союзі (див. розвідки Олега Ільницького, Мирослава Шкандрія, тощо). Приклади можна помножувати на довгу статтю.

Штучне продовжування інсуляції України від решти світу може стати ще одним закидом у довгому списку закидів пані Оксани. З дуже самолюбних причин я б уважно прислухався до голосу діаспори й використовував би придатні його моменти. А їх багато.

Попереджую, що багато діаспорних інтелектуалів так зневірилися в реакції громадян України на їхні погляди, що вони перестали їх висловлювати і переключилися на іншу тематику. А це велика для України втрата.

На жаль, доволі однобоке інтерв’ю. Людина не знає повної картини того, що відбувається в Україні. А з такого незнання випливають хибні думки і уявлення. Але це просто ще одна спроба конструювання міфу, таки потрібного для пересічних мас. І в цьому неодмінний позитив, бо європейський міф — цікавіший. Але якщо йдеться про інтелектуальні кола, варто розуміти всю складність, історичну складність, коли одна частина України була в Європі, а друга — ні. І накидання всій частині європеїзму — те саме, щоб ми на західну Україну почали накидувати ярмолку східну, азійську. Але філософія життя в Україні, на щастя, не така, як у Європі, що відживає себе, що потопає в розпусті. На якомусь рівні це так. Є, звичайно, й надпотужні інтелектуальні кола. Тому все потрібно зважувати й бачити в усій повноті. Але такі міфи також потрібні, мабуть. Тому я згодна з Оксаною Пахльовською, як і з Джорджем Грабовичем. Вся Україні ніколи не була в Європі, це всі знають. Як не була і в Азії. А що робити кримським татарам? В Європу? Смішно. А що робити степовикам? У Європу? Смішно. Концепції ще немає, але початок для обговорення є.

Я хочу дещо уточнити у своїх поглядах. Не розумію, чому пан Рубчак згадав про те, що завіса впала (хіба що через унутрішні психологічні аберації), але мені йдеться радше про той факт, що ми маємо орієнтуватися не тільки на Європу, що сьогодні переживає дуже складні процеси падіння духовного потенціалу, але й на Схід із тисячолітніми традиціями духовного спокою, розуміння історії й життя як циклічності, визначення людини з позиції природності гармонійного співіснування. Саме східна філософія може бути рятівною. Захід за кількадесят років переродиться, не дай Бог — виродиться. В Україні надпотужні джерела духовної культури, що йдуть від бароко. Наше бароко — це не європейське бароко, а продукт синкретизму з елементами східності. Тому міф на Захід потрібний лише для того, щоб протистояти Москві й нейтралізувати вплив Кремля, що не є східним центром, а постає чимось іншим. Тому я боюся, що зараз Кремль і Москву почнуть визначати як Схід, а це не так, мені не про ту філософію йдеться. Але майбутнє України — в актуалізації орієнтованих на Схід духовних векторів.

Я не належу до літераторів. Мої діди та прадіди були священиками, батьки — вчителями. Зате моя донька здобула ступінь кандидата філософських наук саме в напрямі української літератури. Живу і працюю професором американського університету вже друге десятиліття, але поезія Ліни Костенко у моєму кабінеті є настільною книгою. Тому так приємно, що людина з таким могутнім інтелектом і таким надзвичайно широким кругозором, як Оксана Пахльовська, так гідно і активно несе свою місію інтелектуала.

За збігом обставин, ще один учасник цієї дискусії — поет Богдан Рубчак був науковим керівником моєї доньки Лесі в Чикаго (США), тому також приємно зустріти на шпальтах «Дня» поета, якого я так ціную за почуття гумору. Вже той факт, що ми тут всі спілкуємося та дискутуємо, підтверджує тезу Богдана, що мабуть-таки залізна завіса впала. Інший коментар нагадує про те, що в Україні до сьогодні так сильно зацементований, по влучному висловлюванню Оксани Пахльовської, «вплив російського комплексу меншовартості, комплексу уявної супердержави з реальними стандартами життя країни третього світу, цілковита відсутність найелементарнішого аналітичного мислення».

Гадаю, що маю право додати свій голос на захист євроцентризму для України. Адже доля дала мені унікальну можливість викладати як в Україні, так і в США, а також бути професором в Булонському університеті. Ще нещодавно повернувся після семестру в Індії, куди був посланий із США практикувати в почесній якості Fulbright професора. Півроку спостережень в Індії дали мені багато доказів того, що ця країна зрозуміла хибність соціалістичного вибору її першого прем’єр-міністра Джавахарлала Неру і сьогодні стрімко прямує у прозахідному напрямку. Саме тому, можливо, Індія так швидко прогресує й економічно.

Для тих, хто ще вагається у своєму виборі між Сходом та Заходом, можу сказати одне — весь мій 17-рiчний досвід життя та викладання в Америці переконує мене в тому, що Європа є найкращим напрямком для України. Повернувшися з Індії, у відпустку цим літом попрямую саме в Європу — в Київ.