Немає майбутнього без пам’яті

Жодне суспільство (а сучасне українське — тим більше) не зможе рухатися вперед, не усвідомивши вповні, що ж власне з ним відбувалося 20, 50, 70, 100 років тому, через які трагедії, жертви, страхітливі «великі переломи» довелося пройти нашим батькам, дідам та прадідам. Бо тільки так можна збагнути (хоча б раціонально, а не серцем) глибину провалля, що з нього лише буквально вчора (за параметрами історії) ми почали вибиратися. Саме тому відновлена історична пам’ять народу, правда історії (хоч би якою б гіркою вона була) — це, можливо, єдиний шлях виходу з оцього провалля!

Пам’ять же про Голодомор 1932—1933 років, цей страхітливий злочин сталінського Кремля, є абсолютно необхідною умовою для подолання постгеноцидного синдрому, що тяжіє над українською нацією. Ця думка об’єднувала всіх учасників науково-мистецького круглого столу «Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду», проведеного в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (організаторами заходу виступили Кафедра загальноправових наук НАУКМА та Союз українок).

Щодо мистецької «складової» круглого столу, то вона була репрезентована твором видатного українського поета, письменника й громадського діяча Миколи Руденка. Його вірш «Хрест», в якому сильно, стисло і страшно відтворена трагедія Голодомору («На сто дворів — один живий...»), прочитала відома актриса Лариса Кадирова. А після цього почалась робота власне круглого столу. Організатори, гості та запрошені поставили за мету, не повторюючи вже добре відомі тези, гасла та аргументи, спробувати зосередитись на ще малодосліджених (або ж суперечливих) аспектах трагедії. Це було притаманне виступам як знаних професійних істориків (Станіслав Кульчицький, Василь Марочко, Юрій Мицик, Віктор Брехуненко), так і громадських, політичних діячів (народний депутат України Іван Заєць, керівник Інституту національної пам’яті академік Ігор Юхновський).

Особливу увагу при цьому було зосереджено (цілком справедливо!) передовсім на політико-правових аспектах кваліфікації Голодомору саме як геноцидного злочину. Правознавець, доцент Мирослава Антонович акцентувала увагу присутніх на змістові основоположного, базового документа, який неможливо оминути при розгляді цього питання — Конвенції ООН «Про запобігання злочинам геноциду та покарання за нього» (1948 рік), особливо на статті 2-й Конвенції. Попри те, відзначила Мирослава Антонович, що існує погоджене на вищому міжнародному рівні визначення геноциду, з юридичної точки зору продовжують ще існувати певні проблеми щодо застосування цього визначення до Голодомору в Україні. Ці проблеми стосуються, зокрема, точного формулювання поняття «вини» стосовно організаторів геноциду, юридично чіткого окреслення тих декількох груп, дії щодо масового винищення яких підпадають під визначення геноциду (йдеться, нагадаємо, про етнічні, расові, релігійні та політичні мотиви знищення людей), а також про коректне визначення терміну «дії», вживаного у 2-й статті Конвенції. Саме з цими проблемними питаннями довелось порівняно нещодавно мати справу міжнародним трибуналам, що розслідували акти геноциду в колишній Югославії та в Руанді (країна у Східній Африці).

Проте є два основоположних, фундаментальних моменти при розслідуванні злочинів геноциду — чи то вірменського народу, чи то євреїв під час Другої світової війни, чи то геноциду українців у 1932—1933 роках. І ці моменти слід неодмінно враховувати. По-перше, це ідентифікація жертв геноциду (ким були ці мільйони жертв?). По-друге, це наявність відомого наміру знищення людей (це — дуже важливий елемент; а ще важливішим є те, що зусиллями українських істориків вдалося документально довести, що такий свідомий намір у Сталіна та його поплічників справді був!). Показовим є також і той аспект, що в сучасній міжнародно-правовій практиці поняття «національність» (nationality) тлумачиться здебільшого як державна приналежність (або ж правовий чи соціальний зв’язок) конкретної особистості, про яку іде мова (це свого часу підтвердила відома в юридичних колах справа Нотебома). І ще одне. При розслідуванні злочинів Голокосту відбувся цілком обгрунтований відхід від так званого об’єктивного розгляду справи («чи були справжніми євреями люди, котрих винищували? Ким вони сам вважали себе?»), який був визнаний неприйнятним. Нам, українцям, слід врахувати це при аналізі й доведенні геноцидної природи Голодомору; адже не в тому річ, чи знищував Сталін у 1932—1933 роках винятково й лише українців за національністю, а суть справи в тому, що існував-таки свідомий намір знищити мільйони українців і були дії! Саме такий підхід застосовував відомий юрист Рафаель Лемкін (якраз йому належить авторство терміну «геноцид») на конференції в Мадриді, присвяченій проблемам геноциду вірмен (1933 р.), підсумувала свій виступ Мирослава Антонович.

Професор НАУКМА, доктор юридичних наук Володимир Василенко звернув увагу на деякі суто правові аспекти проблеми, що розглядалася. Поширений аргумент противників визнання Голодомору геноцидом українського народу, а саме: голод був і в інших республіках колишнього СРСР, на думку професора Володимира Василенка, не витримує наукової критики, адже цей голод був неспіврозмірним за масштабами з українським (за винятком Казахстану), і, головне, використання голоду як політико-терористичної зброї спостерігалось саме в тих регіонах СРСР, де проживали українці (йдеться передовсім про Кубань) — і це є додатковим аргументом на користь кваліфікації Голодомору саме як геноциду. Професор Василенко зазначив, що, на його погляд, існують два шляхи для створення правового підгрунтя політико- юридичної оцінки злочинів «терору голодом» та покарання за нього. Це, по-перше, внесення відповідних поправок до діючого вже Закону про визнання Голодомору геноцидом українського народу (від 28 листопада 2006 року), а, по-друге, можливе (і необхідне) порушення Генеральною прокуратурою України за фактом доведеного злочину — Голодомору. Організатори цього злочину знаходились в Кремлі, але виконавці жили в Україні, і вони відомі. Цих людей немає вже в живих, проте, враховуючи, що Російська Федерація проголосила себе спадкоємницею СРСР, а згідно з сучасним міжнародним правом відповідальність за злочинні дії вищих посадових осіб держави несе сама держава, — тим більше необхідним є прийняття відповідного політичного рішення.

Представник українського зовнішньополітичного відомства, керівник департаменту міжнародного та гуманітарного співробітництва МЗС України Михайло Скуратівський привітав учасників круглого столу від імені міністра Володимира Огризка й нагадав присутнім, що на сьогодні парламенти 12 країн світу визнали Голодомор геноцидом українського народу. Маємо також відповідну резолюцію ЮНЕСКО з цього питання (від 1 листопада 2007 року), хоч вона й не в усьому задовольняє українську сторону. Все це — результат наполегливої роботи наших політиків і дипломатів, результат 16 років активних політичних дискусій. Нам треба й надалі, підкреслив Михайло Скуратівський, збирати й зміцнювати договірно-правову базу для доведення геноцидної природи Голодомору. Адже це — питання нашої совісті та вшанування пам’яті мільйонів невинно убієнних.

Один з провідних українських експертів з проблем історії Голодомору, відомий вчений, професор, доктор історичних наук Станіслав Кульчицький відзначив, що робота з історико-політичної та правової оцінки Голодомору йде зараз надзвичайно широким фронтом — підключились державні органи. Виданий фундаментальний збірник «Голодомор 1932—1933 років в Україні. Документи і матеріали» (обсягом 1100 сторінок), зараз готується тематичний випуск «Книги пам’яті України». Готується також тритомник усних свідчень про Голодомор, що їх збирав свого часу незабутній Джеймс Мейс. Загалом, можна сказати, що нагромаджено багато фактів — справа тепер за їхньою інтерпретацією.

Голодомор, акцентував Станіслав Владиславович Кульчицький, не був соціоцидом (хоч включав у себе, зокрема, і цей компонент). Метою терору голодом було перетворення українського народу з «нації — держави» на певне етнографічне утворення, знекровивши його. Професор Кульчицький застеріг при цьому від термінологічної та історіографічної помилки, а саме: змішування двох геноцидів: Голокосту єврейського народу 1939—1945 років та геноциду українців на початку 30-х років ХХ століття. Йдеться про жахливі злочини різної природи: Голодомор — це терор голодом, а Голокост — етнічна чистка. Ще один дискусійний аспект питання, на який звернув увагу професор Кульчицький — це різний зміст, що його вкладають в поняття «нація» у країнах Східної та Західної Європи; в першому випадку це етнічна спільнота людей; в другому — і це принципова — «нація-держава». Ці міркування слід обов’язково враховувати при аналізі історико-правових аспектів Голодомору.

Можна було б іще багато розповідати про змістовні виступи учасників круглого столу (приміром, доктора історичних наук Василя Марочка, який привернув увагу присутніх на один, більш ніж промовистий, факт: Державна дума Російської Федерації досі не визнала голод на своїй території ані геноцидом, ані трагедією...). Але, узагальнюючи, можна сказати одне: мета, задля котрої зібралися люди, в серцях яких й досі «стукає» гарячий попіл трагедії стосується совісті й пам’яті кожного. І вона — крок за кроком — буде досягнута.