Остання справа Сталіна

Вже багато до чого звиклі радянські люди були буквально приголомшені, розгорнувши 13 січня 1953 р. головні газети країни — «Правда» та «Известия». У розділі «Хроніка» було надруковано повідомлення ТАРС «Арешт групи лікарів- шкідників», у якому говорилося: «Нещодавно органами державної безпеки було розкрито терористичне угрупування лікарів, що ставило собі за мету шляхом шкідницького лікування скоротити життя активним діячам Радянського Союзу. Серед учасників цього терористичного угрупування опинилися: професор Вовсі М.С., лікар-терапевт; професор Виноградов В.Н., лікар-терапевт; професор Коган М.Б., лікар-терапевт; професор Коган Б.Б., лікар-терапевт; професор Єгоров П.І., лікар-терапевт; професор Фельдман А.І., лікар-отоларинголог; професор Етінгер Я.Г., лікар- терапевт; професор Грінштейн А.М., лікар-невропатолог; Майорів Г.І., лікар-терапевт... Більшість учасників терористичної групи (Вовсі М.С., Коган Б.Б., Фельдман А.І., Грінштейн А.М., Етінгер Я.Г. та інші) були пов’язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією «Джойнт», створеною американською розвідкою буцімто для надання матеріальної допомоги євреям в інших країнах... Арештований Вовсі заявив слідству, що він отримав директиву «про винищування керівних кадрів СРСР» із США від організації «Джойнт» через лікаря в Москві Шимеліовича та відомого єврейського буржуазного націоналіста Міхоелса. Інші учасники терористичної групи (Виноградов В.Н., Коган М.Б., Єгоров П.І.) виявилися давніми агентами англійської розвідки».

Так радянський народ дізнався про «справу лікарів».

КАМПАНІЯ

Антисемітська спрямованість повідомлення ТАРС була очевидною. З дев’яти заарештованих шість були євреями. Решта троє були приєднані до справи, щоб «розбавити» список. Тим більше, що зазначеними лікарями справа не обмежилася. Арешти було проведено в Москві, Ленінграді, Києві, Ростові-на-Дону, Харкові, Дніпропетровську, Челябінську.

Для нетямущих передова стаття, надрукована в тому ж номері газети «Правда» під заголовком «Підлі шпигуни та вбивці під маскою професорів-лікарів», пояснювала все чітко, детально з указівкою who is who. «Радянський народ, — зазначається у статті, — з гнівом і обуренням таврує злочинну банду вбивць та їхніх іноземних господарів. Ганебних наймитів, що продалися за долари і стерлінги, він роздавить, як огидну тварюку». Стаття не підписана, але за специфічними особливостями мови та стилю, за манерою аргументації зрозуміло, що автор її сам Сталін. Знайшлося чимало охочих, зокрема, і людей у білих халатах, особисто розстріляти шпигунів і вбивць.

Антисемітська істерія, що почалася слідом за цим, була завершенням процесу, що давно розпочався. У кінці 1948 р. було розпущено Єврейський антифашистський комітет, а його керівників було заарештовано. На лаві підсудних опинилися актори, письменники, вчені, партійні функціонери. Судили не за злочини, їх ніхто з підсудних не скоював, а за етнічне походження. Всіх підсудних розстріляли, живою Сталін залишив тільки академіка-біолога Ліну Штерн. Ніхто так і не знає, чому здригнулася рука тирана. Може, через мужність і стійкість цієї жінки, що дивувала навіть досвідчених катів Луб’янки. Народного артиста СРСР Соломона Міхоелса, художнього керівника Державного єврейського театру та брата професора М.С. Вовсі, агенти МДБ убили в Мінську в січні 1948 року, імітувавши автомобільну катастрофу. Розгром радянської генетики після сумно відомої сесії ВАСХНІЛ у серпні 1948 р. також містив у собі великий антисемітський заряд, який приховуався під словами про боротьбу з космополітизмом і підлабузництвом перед Заходом.

Після публікації в газеті «Правда» почалися масові звільнення євреїв, насамперед лікарів і фармацевтів. Скількох перспективних вчених звільнили і скількох втратила наша наука, насамперед біологія і медицина, можна тільки здогадуватися.

КРЕМЛІВСЬКИЙ ТЕРАРІУМ

Справа не обмежилася тільки СРСР. У Чехословаччині було проведено антисемітський процес генерального секретаря компартії Рудольфа Сланського. Серед звинувачених 11 були євреями, трохи чехів і словаків додали для «контрасту». Аналогічним були процес Трайчо Костова, заступника голови уряду Болгарії, Ласло Райка, міністра закордонних справ Угорщини. Там проходив майбутній угорський керівник Янош Кадар, який євреєм не був, але «ним розбавили картину». У Польщі головними обвинуваченими були перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Гомулка і член Політбюро, голова органів держбезпеки Якуб Берман. Хоч останній був агентом НКВС, це його не врятувало. У Гомулки була до того ж обтяжуюча обставина — одружений з єврейкою. Звідси і звинувачення, серед іншого, в сіонізмі.

Серед обвинувачень на адресу югославських керівників єврейське питання також посіло своє почесне місце. Під час візиту до Москви у січні 1948 року одного з керівників Югославії Милувана Джиласа, Сталін, знаючи, що він єврей, з викликом спитав його, як багато євреїв у керівництві югославської компартії та держави, натякаючи, як йому здавалося, на єврейське походження тогочасного голови парламенту Югославії Едварда Карделя. Джилас відповів, що вони товаришів за національністю не ділять, за що Сталін роздратовано назвав його антисемітом (?!). До речі, одним з обвинувачень югославських комуністів під час конфлікту Сталіна з Тіто було засилля в «кліці Тито-Карделя-Ранковича» агентів світового сіонізму, тобто євреїв. Хоч із Карделем у вождя вийшла осічка — він за національністю був словенцем.

«Справа лікарів» iз всією своєю драматичнiстю стала лише відображенням запеклої боротьби за владу в оточенні старіючого тирана та прологом до масштабніших чисток. Навесні 1946 р. Сталін робить нові кроки у зміцненні своєї особистої влади та послабленню позицій «старих членів Політбюро»: Берія відстороняється від безпосереднього керівництва каральними органами, в його підпорядкуванні залишається тільки атомний проект, його права рука — генерал армії Всеволод Меркулов, утрачає посаду міністра держбезпеки, Георгій Маленков усувається з секретаріату ЦК ВКП(б), а його посада, включаючи повноваження контролю за кадрами, держбезпекою та юстицією, переходить до Олексія Кузнєцова, що зробив швидку кар’єру в Ленінграді під керівництвом Жданова. Після переводу до Москви Жданова в січні 1945 р. столичні коридори влади швидко наповнюються ленінградцями. В апараті уряду їм протегує креатура Жданова, також ленінградець, голова Держплану Микола Вознесенський.

На пост голови МДБ Жданов і Кузнєцов намагаються просунути свого приятеля головою Ленінградського обласного управління НКВС/НКДБ/МДБ Кубаткіна. Але досвідчений апаратний інтриган Сталін віддає пост міністра Віктору Абакумову. Зі зрозумілих причин новий голова МДБ був противником ленінградського угрупування. Він відіграв активну роль у так званій ленінградській справі Кузнєцова-Вознесенського, за що і був засуджений у грудні 1954 р. Ставши секретарем ЦК, що займається органами державної безпеки, Олексій Кузнєцов зайнявся і медициною. Лікувально-санітарне управління Кремля очолив його ставленик професор Єгоров. Через нього сам Кузнєцов, а через Кузнєцова — Жданов намагалися контролювати не тільки процес лікування кремлівський вождів, але і їхню охорону та життєзабезпечення. Влітку 1948 р. у Жданова почалися проблеми з серцем, і він був відправлений лікуватися на Валдай. Там йому стало зле, і на валдайську дачу прибули Кузнєцов і Вознесенський із групою кремлівських лікарів, до якої входили: професор П.І. Єгоров, академік В.Н. Виноградов і професор В.Х. Василенко. Лікар-кардіолог Лідія Тимашук, що зробила Жданову електрокардіограму, визначила у пацієнта інфаркт, однак професор Єгоров і лікуючий лікар Майоров заявили, що це помилковий діагноз і що у Жданова був лише «функціональний розлад» на ґрунті склерозу та гіпертонічної хвороби. На перший погляд, це був чисто медичний конфлікт. Перевірений метод розв’язання лікарської суперечки — консиліум, але його не проводили. Можливо лікарі розуміли, що врятувати Жданова неможливо, оскільки хвороба розвивалася на тлі сильного цирозу печінки внаслідок хронічного алкоголізму.

Зі свого боку Тимашук вирішила шукати арбітра в органах держбезпеки. Начальник Головного управління охорони МДБ генерал-лейтенант Н.С.Власик 29 серпня 1948 р. отримав її листа, що прогримів згодом на весь світ зі звинуваченнями на адресу медиків, які лікували Жданова. Назавтра лист Тимашук опинився на столі у міністра державної безпеки В.С. Абакумова і того ж дня — у Сталіна. Ознайомившись із ним, вождь зробив напис: «В архів». 31 серпня Жданов помер. За узгодженням із Кузнєцовим професор Єгоров зробив висновок, що лікування було правильним. Виходив він при цьому, зокрема, і зі своїх корпоративних і кар’єрних зацікавлень, оскільки інакше і він сам, і Кузнєцов як мінімум утратили б свої посади. Єгорова це не врятувало, і він опинився серед фігурантів у «справі лікарів». Лист про те, що товариша Жданова «залікували», спокійно лежав у архіві та чекав свого часу.

До літа 1951 р. у товариша Сталіна з’явився твердий намір зняти Абакумова, і він пригадав про лист Тимашук, поставивши генералу-полковнику за провину... сіоністську змову в МДБ, яка нібито покривала лікарів-убивць. Підполковник МДБ Михайло Рюмін 2 липня 1951 р. передає через референта Маленкова Суханова записку на ім’я Сталіна, де повідомляє про існування в МДБ СРСР нібито розгалуженої «сіоністської змови» на чолі з Абакумовим, який саботує розслідування «справи єврейських лікарів», які вже ніби «залікували» насмерть Жданова та які готують ту ж саму долю самому Сталіну. Цю записку Рюмін писав у приймальній Маленкова під диктовку Суханова. Страхітливий парадокс ситуації полягав у тому, що саме Абакумов приніс цього листа Сталіну, що розпорядився відправити його до архіву. За добу генерал-полковник Абакумов був заарештований. Новим міністром держбезпеки 9 серпня 1951 р. стає Семен Ігнатьєв, який був до цього завідуючим відділом керівних парторганів ЦК ВКП(б).

Ігнатьєв і Рюмін, що став його заступником, заарештовують велику кількість чекістів (Райхман, Ейтінгон, Пітовранов, Селівановський, Кузьмичов, Бєлкін, Броверман, Свердлов і ін.), із яких хотіли сформувати «колектив сіоністів-змовників для процесу лікарів-вбивць на чолі з Абакумовим». Прецедент подібних справ уже був. У березні 1938 р. на процесі Бухаріна низка кремлівських лікарів (професор Плетньов, лікарі Левін, Максимов, Козаков) зізналися в організації «медичного вбивства» Максима Горького, його сина, а також голови Держплану Валеріана Куйбишева та колишнього глави ОГПУ В’ячеслава Менжинського. На цьому етапі Сталін наполягав, що головним змовником є не медики, а Абакумов. І все було б добре, але ніхто з арештованих чекістів, незважаючи на тортури та знущання, не зізнався у скоєнні злочину. Зокрема, і сам Абакумов, незважаючи на карцер, побиття та позбавлення сну. Слідство зайшло у глухий кут, незважаючи на те, що 18 жовтня 1952 р. Сталін зажадав від керівництва МДБ застосування «фізичного впливу на арештованих». В Ігнатьєва стався інфаркт, і керівництво поточною діяльністю МДБ перейшло до рук першого заступника міністра Серго Гоглідзе, якого Сталін напучує таким чином: «Не можна працювати в МДБ у білих рукавичках і при цьому залишатися чистим». Гоглідзе вказівку вождя прийняв до виконання. У грудні 1952 р. у кабінеті начальника внутрішньої в’язниці МДБ за схваленим Сталіним ескізом створюється камера тортур під виглядом хірургічного кабінету, де підслідних катують скальпелями та іншими ріжучими інструментами.

Є підстави вважати, що до цього часу в Сталіна складається план грандіозних чисток, у вир яких повинні були потрапити його старі соратники. Як згадував письменник Костянтин Симонов, із нападками на соратників зі свого близького оточення Сталін виступив на організаційному пленумі ЦК за два дні після закінчення XIX з’їзду партії в жовтні 1952 р. Більш того, Молотову, Ворошилову, Кагановичу, Андрєєву, Мікояну і Косигіну в своєму виступі Сталін дав відвід на виборах до Політбюро, хоча, зрештою, вони були обрані. Однак були й інші загрозливі ознаки. У 1949 р. знову покотилася хвиля арештів з політичних причин. Ні для кого не було секретом, що «новий заклик» перевершив за розмахом попередній 1937 р. Друга людина в партії В’ячеслав Молотов була звільнена з усіх постів, окрім заступника голови уряду. Його дружину заарештували за обвинуваченням у сіонізмі та зв’язках із американською розвідкою. У в’язниці опинилися його співробітники з Міністерства закордонних справ. Колишнього посла у Великій Британії та заступника міністра закордонних справ Івана Майського заарештували 19 лютого 1952 р. Слідом за ним заарештували трьох його нещодавніх підлеглих, колишніх співробітників радянського посольства в Лондоні. Серед них був відомий публіцист Ернст Генрі (Семен Ростовський), автор двох відомих у 1930 р. книг — «Гітлер над Європою» та «Гітлер проти СРСР». Обвинувачення стандартні — зв’язки з англійською розвідкою. Але невдовзі з них стали вибивати свідчення про те, що Молотов був завербований англійською розвідкою та сіоністами під час свого візиту до Англії навесні 1942 р. У поїзді Глазго — Лондон Молотов без свідків більше години розмовляв з англійським міністром закордонних справ Ентоні Іденом. Часу цілком достатньо для вербування!

Згущалися хмари і над Берією. У кінці 1951 — початку 1952 р. органами МДБ було заарештовано низку відповідальних партійних і радянських працівників Грузії за обвинуваченням у приналежності до існуючої там «мінгрельської націоналістичної організації», яку очолював другий секретар ЦК КП(б) Грузії Барамія — «мінгрельська справа». У листопаді 1951 та березні 1952 р. ЦК ВКП(б) ухвалює з цього питання спеціальні постанови. До речі, на початку червня 1952 р. на пленумі ЦК України головним питанням обговорення також був «буржуазний націоналізм», тільки український. Берія, мінгрел за походженням, зрозумів, що підбираються до нього. За наказом Сталіна перший заступник міністра держбезпеки Огольцов направив у Тбілісі групу слідчих із метою отримати в арештованих мінгрелів зізнання проти Берія. Міністр держбезпеки Грузії Рухадзе за завданням Господаря шукав у Грузії сліди, які ведуть до «великого мінгрелу». Під час слідства в Будапешті, Софії, Празі та Варшаві з арештованих у справах Ласло Райка, Трайчо Костова, Сланського та Гомулки-Бермана вибивали свідчення проти Берії. У Чехословаччині цього від деяких вдалося домогтися, у Польщі генеральний секретар ПОРП Болеслав Беруть із почуття самозбереження затягнув слідство і тим самим урятував Гомулку. Відповідно, з Варшави Сталін бажаного не отримав. Безумовно, Берія не міг про це не знати, і з кожним днем його тривога зростала. Знаючи добре Сталіна, він чудово розумів, що той, не вагаючись, розправиться з ним, коли вважатиме, що для цього настав відповідний момент.

Зі свого боку Берія також збирав компромат на Сталіна. У 1945 р. секретар ЦК компартії Грузії Шарія за завданням Берії виїздив до Франції ніби з метою повернення музейних цінностей, які було вивезено грузинським меншовистським урядом 1921 р. У Парижі він конспіративно зустрічався з лідерами грузинської еміграції, зокрема, колишнім главою уряду незалежної Грузії Ноєм Жорданія. Як стало відомо вже у роки перебудови, Шарія за дорученням Берії прагнув отримати у грузинських емігрантів матеріали, що компрометували діяльність Сталіна у Грузії в дореволюційні роки. На початку 50-х Шарія був заарештований і привезений на Луб’янку. Ймовірно, до Сталіна дійшла якимсь шляхом інформація про його конспіративні зустрічі в Парижі.

Подальший розвиток подій підтверджував найгірші побоювання соратників вождя. Сталін 1 грудня 1952 р. скликає засідання Президії ЦК КПРС, на якому заявляє про існування у країні «розгалуженої змови», що складається з «абакумівців», «лікарів», «грузинських націоналістів» і неназваних ним «партійних керівників», причому змовники пов’язані не тільки між собою, але й iз Сланським, Тіто та спецслужбами США, Великої Британії та Ізраїлю. Наступним кроком стало розширене засідання Бюро Президії ЦК КПРС (орган, не передбачений у статуті партії!) 9 січня 1953 р., що перекваліфікувало «сіоністську змову в МДБ» на «справу лікарів». За всіма ознаками готувався пленум ЦК із відповідними оргвисновками. Міжнародна реакція на московські події була надто негативною. Виступаючи по радіо, президент США Дуайт Ейзенхауер заявив, що «американські спецслужби ніколи не вступали в контакт із арештованими професорами». Аналогічні заяви зробили прем’єр-міністра Великої Британії Уїнстон Черчилль та інші провідні політики. Біля радянських посольств проходили демонстрації протесту. Видатні вчені та суспільні діячі вимагали проведення неупередженого міжнародного розслідування обставин «справи лікарів», а у випадку відмови радянської влади — організації на Заході контрпроцесу з метою викриття провокації. Питання про «справу лікарів» було порушено в парламентах низки західноєвропейських країн. Лунали заклики до розриву дипломатичних відносин із СРСР. Несхвально до нової кампанії поставилися китайські керівники Мао Цзедун і Чжоу Еньлай. Про це говорив Микита Хрущов на Пленумі ЦК КПРС 1963 року.

Незважаючи на це, істерія у пресі в січні та лютому 1953 р. йшла за наростаючою. Газета «Правда» 31 січня 1953 р. друкує передову статтю «Виховувати трудящих у дусі високої політичної пильності», в якій посилаючись на «минулі за останні роки судові процеси над бандами шпигунів і шкідників у Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших народно-демократичних країнах, викриття у СРСР зграї підлих шпигунів і вбивць», закликає країну до рішучого викриття «прихованих ворогів нашого народу». Газета наводить приклади викриття «чужих елементів» і «буржуазних націоналістів» у керівних органах міністерств України та Литви.

Важко сказати, як би розвивалися події далі, але смерть диктатора зупинила «червоне колесо» репресій. Уже 2 і 3 березня газета «Правда» у передових статтях «Розквіт соціалістичних націй» і «Найважливіша умова підйому пропаганди» жодним словом не згадала «буржуазних націоналістів», «ворогів народу», «шпигунів» і «вбивць». У кінці березня 1953 р. лікарів звільнили, справу припинили. Зробив це Берія з власної ініціативи і тим самим розірвав союз, що давно склався з Маленковим. Останній брав активну участь в організації «мінгрельської справи». Кривавий слід за Маленковим тягнувся вже давно, і його налякала активність свого недавнього союзника, його вимоги реабілітувати жертв цієї справи. Саме тому він долучився до змови проти Берії влітку 1953 року.

Заарештованих лікарів випустили тихо, жодних довідок про реабілітацію та вказівок про відновленню на роботі не надходило, виразного пояснення того, що відбулося, не було. Не випадково багато людей у СРСР ще довго підозрювали, що заарештували лікарів не даремно. Так закінчилася остання справа Сталіна.