«Черемоше злотогривий»
Вийшла книга про відому річку, яку оспівують століттями
Дніпро, Волга, Дунай, Рейн, Тібр, Ганг, Амазонка — великі ріки, на берегах яких формувалися нації й цивілізації. Вони втілюють певні ідеали народів, які зросли навколо них. Згадаймо лише, як трепетно описав Дніпро Микола Гоголь, або ж як мріяв почути, «як реве ревучий», Тарас Шевченко; «зачарованою» дівчиною бачив Десну Олександр Довженко...
Не порівнянні між собою в сенсі розмірів і впливів на соціально-економічне життя народу Дніпро й гірський Черемош, довжина якого всього 87 кілометрів, у 25 разів менша за дніпровську. Але ця невелика й бистра річка займає своє особливе місце у житті горян, а у вересні 1970 р. весь колишній СРСР співав івасюківський «Водограй»: «Котить хвилі наш Черемош, а куди — не знає // Поміж гори в світ широкий тече — не вертає». А трохи пізніше слухачі закохалися в пісню Миколи Мозгового з такими пронизливими словами: «І у синю даль понад горами лине пісня та//Про чудовий край, чарівний край Черемоша й Прута»...
На жаль, невідомі дослідження щодо ролі річок у житті народу, але от спробу узагальнити сприйняття образу своєї улюбленої ріки в літературі нещодавно здійснили у Вижниці на Буковині, видавши антологію «Черемоше злотогривий» (упорядники Манолій Попадюк і Віктор Максимчук). Як пише у вступному слові Попадюк, «не вклонитись бурхливому, золотогривому Черемошу, не торкнутись рукою його гладі-чола, не сказати теплих і щирих слів навздогін його бірюзовим хвилям споконвіку вважалось на Гуцульщині ознакою вельми непристойною, ба навіть гріховною».
Протягом довгих століть Черемош був для гуцулів рікою життя, рікою-годувальницею, джерелом краси та натхнення. Він надихав багатьох поетів, художників, композиторів. Існує легенда, що на березі Черемошу сидів сам Публій Овідій Назон. Слухала пісню хвиль і Леся Українка. Не раз походжав у Криворівні берегами бистрої ріки Михайло Грушевський разом із Франком та Стефаником. Могутнє українське пісенне тріо — Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Левко Дутківський — оспівали цю диво-річку. Та й легендарний актор Іван Миколайчук провів не одну дарабу Черемошем.
Ця ріка — унікальне явище природи, оспіване у фольклорі: Черемош-цар, Черемош-пан, Черемош-брат, Черемош-земний патріарх, Черемош-гуцул, Черемош-красень, річка щастя, річка розлук... Поет Тарас Мельничук оспівує «сині хвилі» Черемоша, а прозаїк Іван Пільгук пише:«Такий він звабливий, пестливо-прозорий, як та дрібна хвиля, повита веселкою. І такий сумний, ніби скорбота матері, що випроводжає сина у далекі світ»...
У антології «Черемоше злотогривий» наведені цитати Івана Франка, Гната Хоткевича, Михайла Коцюбинського, Юрія Федьковича, Дмитра Загула, Людмили Тараненко та інших. Та, на жаль, багато з того, що читаємо у віршах, представлених у цій книзі, залишилося вже в минулому — і горді опришки, й сміливі плотогони... Нині в Черемоша багато проблем: з його берегів забирають пісок, і він міліє, а нащадки тих, хто навіть подумки побоявся б плюнути в ріку (це був великий гріх) нині безсоромно засмічують всіляким мотлохом береги. Нижче Вижниці весь каналізаційний бруд теж викидають у неймовірно терплячий Черемош. А він ще тече, грає хвилями на сонці, опирається взимку морозам і місцями не замерзає... Він, за словами Тараса Мельничука, «як бджола, що не має спокою». Черемош — одне із див України. І нехай книжка «Черемоше злотогривий», яка вийшла у видавництві «Черемош» за кошти вижничанина Миколи Курика, зробить диво: змусить тих, хто користується благами цієї гірської ріки, не нищити, а зберегти її...
