Йтимемо довго. І треба отримати від цього задоволення

«Життя — це те, що відбувається з нами, поки ми зайняті» — здається, так там у Леннона», — мучився, згадуючи ті слова, один мій добрий приятель. Він згадував їх до того, що треба би зустрітися перед Новим роком, посидіти. Стрілися ми випадково — увечері, на Софійській площі. Йшли назустріч один одному й нічого не бачили. Я говорила по телефону, і він говорив по телефону. Не плануючи нічого спільного, обидва йшли до одного й того ж хлопця-режисера — він знімав тут новорічне привітання Президента народу України, і нам хотілося побачити, як йому там ведеться. Хлопця звати Андрій Нестеренко. Це, напевне, треба сказати. Він мій найдавніший друг і співавтор усіх телевізійних маячінь. І, власне, він стояв між нами, коли ми одвели од вух телефони й отетеріло сказали: «О! Привіт! Чорт, це ти! Слухай, це неможливо так! Давай десь посидимо! Колись...Ну так же не можна в Новий рік...». Андрій подивився на нас поглядом втомленого психіатра і подався розпоряджатися підготовкою зйомки — він знав, що ніхто ніде не посидить, ніхто ні з ким не стрінеться, і наше життя тихо перетече в 2008-й — без нас, як, власне, й досі це завжди бувало. Ми прокинемося, втомлені, першого січня —пізно, розуміючи, що знову нічого не сталося, стягнемо з голів своїх шапку Діда Мороза, в якій полягали в ліжка після святкового крику, скрутимо до наступного разу порожні мішки, з яких вчора щедро розсипали срібло-злато на голови друзів, рідних і «нужників», як звемо потрібних у справі людей. І потягнемо далі...

Так не можна. Давайте посидимо. Люди недаремно споконвіку на Різдво пишуть наївні казки про щастя й друкують в газетах. Ось у ваших руках газета. І ось вам казатиму казку. Це неправда, що в казках неправда. Там — наші мрії у вигляді консервів, що зберігаються практично вічно й завжди придатні до вживання. Якими б просунутими й заглобалізованими ми не ставали — щоб хтось тебе обіймав теплими руками ніжно- ніжно — ось усе, що тобі треба. Ти перше загадаєш саме це, коли проб’є дванадцята година, й обсмикнеш на собі Сhanel, Brioni чи особисто зв’язаний гачком мереживний комірець — озирнувшись, чи ніхто не підслухав цю примітивну мрію? А якщо так добре подумати й чесно відповісти собі, то життя наше — це наші наївні мрії і є. Все решта — ділові розмови по телефону, від яких насправді, коли тебе вже понесуть, як казала моя бабуся, «за дерезу», залишаються лише корпоративний вінок і відповідного рівня дерев’яний ящик, бо всю решту артикулів доведеться залишити тут, на цьому світі, на прикордонному контролі, «контрабанда-стоп», так би мовити. І вже від нас не залежатиме — що про нас думатимуть нащадки, порпаючись у покинутому на цьому березі Стіксу майні, боргах і статках, особистих записках, мереживних хусточках, що пахнуть різними милими — не всім, а лише нам — людьми, у заповітах, у славі й у соромі нашому.

Крім того, стільки шоколаду, як продають в новорічні дні, нікому ніколи не з’їсти. Але його саме стільки продають, а головне — саме стільки й з’їдають. І тільки в ці дні від солодкого не нудить.

Давайте посидимо. Казка не буде починатися так, як щодня протягом року починався кожен день з ранкових до знову ранкових новин: «Жив-був один політик...» чи «Жив також був ще один політик». Політики — це ж насправді колишні дівчатка й хлопчики, жінки й чоловіки. Втім, я вам скажу те, що точно знаю, — вони й зараз такі, коли приходять додому. І так само — хороші хлопчики й дівчатка та й погані, як це у житті й буває. У них так само помирали цього року старенькі батьки й полишали їх дорослими й безутішними сиротами, сказавши їм на прощання: «ну тепер далі, дитино, сама...». Вони так само живуть над дірою в землі, звідки цього року піднімали стільки мертвих шахтарів, як ніколи. Вони так само чують плач з-під дніпропетровського будинку, чи не чують. Так само їздили пересохлими полями, що не дали цього року хліба, ходили погорілими лісами. Всіх цього року трясло й морозило. І тих, хто вибирав, і тих, кого вибирали. Не бачу різниці, хоч її так виразно малюють. Неправда все — і що «народ мудрий», і що «народ обдурений». Правда те, що ми отримали ще один урок довжиною в рік. І тепер головне — як ми його засвоїмо, так і буде нам. Усім.

Наприклад, після довгої дороги, яку понурившись брели, проклинаючи корчі й болота під ногами, варто підняти голову й подивитися — а що як Бог повісив над тою дорогою знак, що у автомобільному народі зветься «цеглиною»? І треба було не брести під батогом обридлого, але такого свого погонича, а розвертатися в інший бік. Чим іще дошкулиш нерозумним, як не вимучиш їх по тих корчах, поки не піднімуть голови й не заревуть од просвітління? Так пропоную сприймати ті цьогорічні суспільні випробування, що їх не втопиш у святковій мисці олів’є, навіть не сподівайся. Так пропоную прийняти їх і у новому 2008-му, з ліхтарями намацувати під ногами твердь. Йтимемо довго. І треба отримати від цього задоволення.

Від цього задоволення можна отримати, лише вмієш любити. Я думала про це, сидячи в Національному театрі імені Івана Франка, де зібралися люди пом’янути В’ячеслава Чорновола в його 70 років, які би йому виповнилися, коли б не той примара-КАМАЗ, якби не таємниця того КАМАЗу, якби не те, що люди, які уміють любити, чомусь мають бути вбитими іншими людьми. Я шукала серед прибулих на той вечір деяких тих, хто невідступно бродив за Чорноволом при його житті, — їх не було у залі. Журналісти шукали в залі чогось такого, що би прикрасило їхні репортажі, як вони собі це уявляли. Вони не знали живого Чорновола, були тоді ще маленькі. А тому від нудьги розказували про те, що в театр було когось не пускали, бо різні у всіх були квитки. Вони, до речі, не такі й винні. Поки вони були маленькі, дорослі люди не змогли побудувати навколо них український простір як храм в якому би ті маленькі молилися разом із дорослими, та й виросли з тою молитвою. Вбивці Чорновола знали, що він такий один — і варто задавити його, решта буде не така страшна. І храму ніякого не буде.

Я не плакала в тій залі, які б жалісливі пісні не співали. Хіба що коли читали Вінграновського. Який також помер. І ті, хто був маленький, не знає, хто це. Мені в тій залі стало ясно, що треба прийняти цей урок — і, перебувши муку і образу, і напад безпорадності, йти далі. От просто зараз — встати в темноті і вийти. Треба встати і вийти — саме так, між іншим, співає Кость Москалець, що встав і вийшов, коли світ видався йому надто суєтним і фальшивим. В тій залі точно був Чорновол. Тихо сидів десь на гальорці. І вишукував згори — хто б тут іще свій.

Хтось сказав недавно, що українці нічого не можуть світові запропонувати свого особливого — крім драми і плачу, і що «ще не вмерла», але, мовляв, і так недовго лишилось. І що, мовляв, треба вигадати нових героїв, які поведуть дітей наших у світ успіху, світ многоязикий, високотехнологічний, цинічний і зухвалий, світ успішний. Вони, мовляв, будуть щасливі, якщо їх спустити з якоря української біди.

Я певна, це лихі голоси, що заманюють в пластмасовий і паєтковий світ гламуру й фастфуду, й силіконових грудей і губ — у все, де проблема лише в білетах. Цей рік навчив мене, наприклад, що, стоячи під хрестами, котрі нарешті поставлені над безіменними ямами, куди закопали убієнних голодом українців, стоячи під цими знаками, люди робляться сильнішими й безстрашними — вимовлена вголос правда дає їм цю мужність. Коли на всі груди «Свобо-о-ода!!!» перед тим навіть, як кат одрубає голову, — ти не жертва вже, ти — дух! Тобі голову не відтяти.

Так, посиділи. І де та різдвяна шоколадна казочка? А це вона і є. Один ліванський кедр мріяв стати чимось таким , що коли б люди дивилися на нього, то думали про щось надзвичайно високе духом. Мрія була проста й майже дитяча. Коли він виріс, його порубали на друзки та й склали в сарай. Пройшли довгі роки безпросвітного безслав’я. Аж поки одного разу з тих дощок не почали робити хреста. Й лиш коли до того хреста підвели й почали прибивати якогось дуже змученого чоловіка, кедр усе зрозумів. Мрії справджуються. Лише не так, як ти думаєш...

Тому, кохані мої люди, озирніться на все, чим ви прожили цей довгий рік, що незворотньо залишає нас. Подякуйте йому за найрясніший дощ, за грозу і сльози, за народжених дітей і зустрінуту надію, що ще не відповіла взаємністю, але таким шоколадом огорнула душу! Поцілуйте того, хто поряд — він давно чекає, що ви відірветеся від свого телефона й роздивитеся його, що так давно скучає за вами! Назовіть, нарешті, в ту телефонну трубку імена всіх, хто заждався вашого голосу — наприклад, гукніть туди : мамо!

Біжіть по ялинку! По шоколад! По щастя! В Україні за два дні Новий рік! Цілую вас усіх до одного!