«Сєверодонецький синдром»

З’їзд у Сєверодонецьку ще тільки планується. Та й то на зиму майбутнього року. Але щойно про нього було заявлено, в СБУ відразу ж було створено спеціальну групу, яка негайно виїхала до Луганської області. «З метою недопущення проявів і посягань на територіальну цілісність і конституційний устрій держави», — говориться в повідомленні прес-служби СБУ. Така реакція зрозуміла. Сєверодонецьк фактично став символом «сепаратизму». І хоча порядок денний у майбутніх «зборів депутатів усіх рівнів» нiби гуманiтарний, все одно це попахує політичною провокацією та викликає неспокій.

Ми запитали в регіональних експертів «Дня»: чому депутати південного сходу збираються саме зараз? Як слід реагувати державі?

В’ячеслав ШАТАЛОВ , політолог, м. Луганськ:

— Якщо пригадати всі таємниці навколо проведення Северодонецького з’їзду 28 листопада 2004 року, потрібно прямо сказати — його підготовка відрізнялася тотальним експромтом, адже напевно відомо, що в організаторів навіть стрункого плану виступів доповідачів не було. Дні за чотири до цієї дати добрий приятель Кучми Віктор Тихонов, тодішній голова Луганської обласної ради, порадившись із верхівкою регіоналів і заручившись підтримкою свого давнішнього друга — мера Москви Юрія Лужкова, задумали провести певне ефектне політичне дійство. За задумом безпосереднього організатора, воно повинне було б стати своєрідною відповіддю свідомих і наділених певною владою громадян із південних і східних областей країни на аналогічні дії депутатів ряду обласних рад у західній Україні, які відмовлялися виконувати розпорядження уряду. Відомо, що списки людей, які мали прибути до міста хіміків, формувалися на місцях пізнього вечора рівно за день до проведення з’їзду, ось чому левову частку його учасників репрезентувала якраз «колиска українського федералізму» — Луганська область. Той захід до історії країни ввійшов як «шабаш незгідних» із політичною волею більшості мешканців України і, власне, був певним передвісником майбутнього й відносно швидкого реваншу Партії регіонів.

Я достовірно не знаю, чи узгоджувалося дійство в Сєверодонецьку з московськими політтехнологами тієї пори — панами Маратом Гельманом і Глібом Павловським, але в результаті той з’їзд більше приніс негативу сучасному українському суспільству, аніж «допоміг» регіоналам і їхнім прихильникам. Власне кажучи, його основним підсумком стало наростання ментального та ідеологічного провалля між сходом і заходом, але ніяк не зважена розмова про федералізм як про майбутній устрій України. Сьогоднішні думки про «другий Сєверодонецьк» — не випадкові, і не даремно саме ця політична карта розігрується в період, коли в Києві так непросто йде переговорний процес із питання формування коаліції в новій Верховній Раді і персони прем’єра. Все це стало можливим завдяки бонапартизму пана Ющенка, який у своїй діяльності керується не чинними законами, а використовує метод домовленостей із тією політичною силою, яка в серпні минулого року підписала Універсал національної єдності, прийшла до необмеженої влади і нічого з його положень не виконала. Гасла типу «Бандити повинні сидіти у в’язницях!» і «Корупції немає місця в новій владі!» виявилися просто красивими словами для одурювання виборців. Нині Президент схильний демонструвати політику лавірування між ПР і БЮТ із однією метою — будь-яким способом не допустити Тимошенко до посади глави Кабміну, при цьому він старається не розгубити свій електорат, який повинен допомогти йому переобратися на другий термін. Луганська гілка регіоналів, чиї ідеї нещодавно оголосив Валерій Голенко, сповістивши громадськість про намір провести другий Всеукраїнський з’їзд депутатів усіх рівнів, своїм месиджем схильна надати інтенсивності в справі формування виключно такого формату майбутньої коаліції в парламенті, при якому нинішній пост збережеться якраз за Віктором Януковичем.

Високопоставлені луганчани не один раз за останні півтора роки виступали ініціаторами різних ініціатив, які буквально викликали лють Ющенка. Так було з наданням регіонального статусу російській мові в квітні 2006 року. Така ж мета ставилася тодi, коли відбувалася демаркація Луганської дільниці державного кордону — тоді йшлося про «облаштування ровів» у справі «російсько-українських стосунків». У пошані у нинішнього складу депутатів Луганської обласної ради, де абсолютна більшість належить регіоналам, Костянтин Затулін, чиї статті регулярно з’являються в друкованих виданнях, які видаються величезними тиражами на гроші платників податків регіону. Це ланки одного політичного ланцюга — психологічно впливати на свідомість Ющенка з метою прийняття ним ухвал на догоду Партії регіонів. Але насправді, і я в цьому своєму прогнозі впевнений на 100 відсотків, Сєверодонецьк-2 просто не відбудеться внаслідок того, що його проведення спочатку не планувалося. Просто політики одного протиборствуючого табору хотіли з’ясувати ставлення суспільства та нинішньої влади до подібної ініціативи, довівши всім — ґрунт для настроїв трирічної давності ще є, «сепараційний чинник» живучий та дійовий і зараз.

Всерйоз вважаю, що «Сєверодонецький синдром» не є елементом загрози конституційному устроєві держави, і всі розмови про створення ініціативної групи для проведення другого з’їзду так і залишаться лише намірами, яким найближчим часом не судилося збутися. Однак існує певна ймовірність нового витка розмов про Сєверодонецьк-2 у випадкові, якщо регіонали підуть у непримиренну опозицію внаслідок формування демократичної коаліції та отриманням Юлією Володимирівною прем’єрського крісла. Резюмуючи, зазначу — сєверодонецька тема ще дуже довго розбурхуватиме уми тих нечистих у помислах політиків, які не усвідомлюють простої істини: свою українськість потрібно не демонструвати на словах, а діяти конкретними методами заради поліпшення життя громадян власної країни. Тоді й сигнали суспільству про дійсні прагнення на догоду власним політичним інтересам, подібно до «сєверодонецьких ініціатив», більше не лякатимуть українських обивателів і можновладців, якого б політичного забарвлення вони не були. Не варто робити з однієї з найбільш проблемних областей, якою на сьогодні залишається Луганщина, полігон для політичних спекуляцій і розсадник федералізму з яскраво негативним відтінком.

Любомир ЗУБАЧ , заступник начальника секретаріату Львівської міської ради:

— Сєверодонецьк-2 — це відверте політиканство. Справжніх причини для так званого «захисту російськомовного населення» немає, і це очевидно. На мою думку, права громадян України потрібно захищати незалежно від їхньої національності. На жаль, цього не розуміють наші політики або не хочуть розуміти, бо для них пріоритетом є боротьба за владу, а не інтереси країни.

На сьогоднішній день заяви про Сєверодонецьк вважаю елементом «торгу» на етапі формування коаліції новообраного парламенту. Очільники Партії регіонів надсилають Президенту сигнал: «Якщо ви з нами не створите коаліцію, то ми проведемо Сєверодонєцьк-2». Це негідна поведінка, оскільки вона демонструє, що для політиків, які представляють третину населення країни, важливішою є влада, а не стабільність і добробут держави. Треба мати совість, адже під час виборчої кампанії з кожного радіоприймача, телевізора, гучномовця ці люди говорили протилежне.

Звичайно, нічого доброго країні проведення такого з’їзду не принесе, оскільки поглибить штучно створений розкол між сходом і заходом. Але якихось серйозних негативних наслідків для держави від цієї авантюри я не передбачаю. Оскільки, на щастя, маємо Президента, який дійсно є гарантом конституційного ладу і територіальної цілісності держави. Один раз він це довів і при необхідності доведе ще раз. Тому сепаратисти не мають шансів.

Антон КЛИМЕНКО , голова Донецької обласної організації політичної партії «Народний союз «Наша Україна»:

— На мiй погляд, ця проблема — проблема ніби захисту російськомовного населення, захисту російської мови — є надуманою, популістською, підіймається на щит тільки в конкретні політичні моменти і використовується винятково в інтересах політиків. І не важливо — трапилося це до помаранчевої революції чи після неї.

Я впевнений, що і в Донецькій області, і в усій Україні загалом російськомовне населення у нас нічим не пригнічено. Я вважаю, що в нашій країні повинна панувати українська мова, оскільки вона є державною, а в сім’ї, в побуті, навіть на роботі, якщо це комусь зручно, люди можуть вільно розмовляти російською.

Чому це питання знову порушено зараз? Напевно, просто для нього дозрів політичний момент. Видно, комусь у даний час цікаво консолідувати певні політичні сили, знову підняти питання, що хвилює деякий відсоток населення, щоб або спровокувати масові хвилювання, або згодом шантажувати майбутню коаліцію. Ще однією причиною того, що такі збори у нас сьогодні можливі, є те, що наша країна дуже терпима до різних виявів громадської думки.

Щодо реакції місцевої влади на цю проблему, то вона повинна слідувати закону — відповідно до чинного законодавства необхідно вжити заходів, щоб не допустити масових зіткнень або провокацій.

Микола ВАСЬКІВ , професор Кам’янець-Подільського державного університету:

— Сєверодонецьк-2 (якщо він відбудеться) може бути свідченням демократичності сучасної держави й одночасно неоднорідності України. Хоча зрозуміло, що це аж ніяк не є рухом знизу, від мас сходу й півдня, а інспірується й оплачується певними політичними силами. Я більш ніж упевнений: як тільки утворилася б широка коаліція, ніхто жодним словом не згадав би про цей Сєверодонецьк-2 і про референдум щодо вступу до НАТО. Тобто такі заяви є своєрідним тиском на Президента і політичних опонентів.

Що ж робити державним органам? Мабуть, щоб не було Сєверодонецька-2, необхідно було дати належну оцінку першому «федералістичному» збіговиську, з належною покарою тих, хто його організовував, проводив, закликав «создавать отряды, бригады» тощо. Навіть якщо термін був би умовним. Тепер заборонити чергове зібрання буде фактично неможливо. Жодної ейфорії у «федералів» не буде, тому вони у своїх закликах і виступах не переступатимуть межі фолу.

А важливим видається, щоб держава перестала займати оборонну позицію, мовляв, немає у нас ніяких утисків російської мови чи культури. І завжди програвати інформаційну війну. Бо так чомусь складається, що захист української мови й культури провадять тільки громадські організації й окремі партії, «узкая прослойка национально озабоченной украинской интеллигенции». Чому б державним органам влади не провести потужну інформаційну кампанію для з’ясування справжнього стану речей і не виступити проти утисків української мови і прав україномовних громадян? Наприклад, розглянути б питання, скільки відсотків дітей навчаються в україномовних школах сходу й півдня, чи відповідають ці цифри відсоткові українців у цих регіонах і бажанню батьків дати дітям освіту українською мовою? І чи завжди в україномовній школі викладання повністю ведеться українською? Чи з’ясувати б, чому в славному місті Запоріжжя, колисці козацтва, ліцей, гімназія, школа-комплекс припадають один на п’ять російськомовних шкіл і один на 10 україномовних шкіл? Чому російськомовним є ліцей при Запорізькому держуніверситеті, де офіційно (практично — явно не завжди) викладання провадиться українською мовою? Чи має україномовний громадянин доступ до інформації рідною мовою, якщо навіть державні й комунальні газети, регіональні теле- і радіоканали — російськомовні, у кращому випадку подають, що називається, для відмазки невелику частину новин чи передач українською мовою? Можливо, державі варто дбати про утвердження насамперед державної мови й голосно, на весь світ заявляти про її утиски й обмеження на рідній землі?

Нас часто лякають повідомленнями про жахливі утиски російської мови у Прибалтиці. Не знаю, як справи з цим у Латвії чи Естонії. Можу говорити тільки про те, що бачив і чув у Литві. По-перше, жодної агресії чи небажання спілкуватися з носіями російської мови (яким я теж був у Вільнюсі), правда, ті, кому менше двадцяти, кажуть, що їм уже комфортніше спілкуватися англійською. Абсолютно всі написи, оголошення, маркування товарів — литовською мовою, можливе дублювання латвійською чи естонською, чи англійською й російською. Цікаво інше. Часто доводилося стикатися з етнічними росіянами (яких, як стверджують, у Вільнюсі близько 30 відсотків). Вони вільно спілкуються на вулиці російською, з відчутним, однак, литовським акцентом. Вони — продавці, таксисти, адміністратори — швидко переходять при спілкуванні з вами на російську, але жодного невдоволення з того, що державна литовська мова заполонила всі сфери спілкування з їх вуст мені не довелося почути. Зі слів університетських працівників дізнався про активну діяльність різноманітних культурних і громадських національних організацій. Варто, можливо, перейняти прибалтійський досвід, із абсолютним утвердженням прав державної мови та культури й одночасним гідним пошануванням мов і культур національних меншин.