Три погляди на світ

Багато пейзажів харківської художниці Валентини Сафіної привезено з різних її подорожей. Але ця «географія» досить умовна й у відомому значенні слова відчувається лише у назвах («На Виноградній. Ай-Василь», «Дарвина після дощу», «В садибі Рєпіна»). Здебільшого ж абсолютно неважливо, де саме Валентину Сафіну наздогнав настрій, який вона визначила як «Після дощу», «Весна. Костьол», «Мальви» або «Парасольки». Адже пейзажі харківської художниці вкрай відверті, отже — суб’єктивні. Вони позбавлені героїв — «споглядальників» — або, точніше, їхнiм головним героєм є сама харківська художниця — її душа, її настрій, її здатність сприймати світ, милуватися ним і перетворювати його.

Життя Андрія Гети — справжнє служіння мрії, яка визначалася двома словами — стати художником. Персональна виставка майстра неабияка за обсягом. Експозицію, що займає кілька залiв Будинку художника склали роботи, створені протягом шістдесяти років, надзвичайно різноманітні не лише за технікою і жанрами, але й за історією створення — від воєнних замальовок (Андрій Гета пройшов війну) до переповнених кольорами і світлом пейзажів.

Саме пейзажів на цій виставці найбільше. Серед них — і міські ескiзи («Київ. Татарка»), і ліричні етюди («Зимові сутінки», «Оголені дерева», «Квітуче подвір’я»), і філософські роздуми («Дуби-велетнi»). Але, можливо, головна риса творчості Андрія Гети — невичерпна спрага, майже жадоба вражень. Здається, ніщо в світі не залишає художника байдужим. Йому цікаво все — й нові обличчя для портретів, і виразні предмети для натюрмортів, що набувають часом високого символічного сенсу.

Дніпропетровський майстер Василь Мірошниченко назвав свою виставку «Наша Україна». Коло його занять та інтересів неабияке — тут і художнє проектування, і дизайн, і архітектура. А ще в експозицію включено фотографії пам’ятників і меморіальних дошок, співавтором яких є Василь Мірошниченко, а також його гобелени — декоративні, лаконічні, які демонструють цікаві прийоми роботи не лише з кольором, але і з самим матеріалом («Зимовий пейзаж», «Вечірні барви», «Дорога до храму», «Море»).

Але найбільше на цій виставці акварелей. Багато з них цілком «самодостатні» («Червоні квіти», «Тифліс»), але більшість створювалася значними серіями («Сорок перший», «По Карелії»). Проте це не зменшує виразності, а часом і пронизливості кожної з композицій («Чекай на мене», «Каплиця с. Под’єльники»). При цьому акварелі Василя Мірошниченка — у прямому й переносному значенні — монументальні. І справа тут не в розмірі (хоч роботи ці справді великі), а в композиції, колірному рішенні, сюжетах і темах.