Забавні ігри
Справа дніпропетровських «молотобійців» ось уже кілька тижнів набирає розголосу. Троє 19-річних хлопців, запідозрені у вбивстві майже двадцятьох людей, стали головними героями кримінальної хроніки всіх центральних медіа. Переповідати зайве; цікаво інше: у матеріалах на цю тему досить швидко з’явився відчутний кінематографічний акцент.
«Молотобійці» знімали напади на камери своїх мобільних телефонів. Дома в одного знайшли цифровий архів таких записів. По місту ширяться чутки про те, що трійця продавала те відео заможним любителям «снаффу» (так називаються фільми про реальні вбивства, гвалтування і тортури). А така поважна газета, як «Дзеркало тижня», в останньому числі надрукувала статтю, яка твердить, що невмотивоване на перший погляд насильство провокується екраном: занадто багато жорстокості і у фільмах, і в комп’ютерних іграх.
Думка таки не нова — вона раз по раз спливає в різних публікаціях, з різної нагоди, можна навіть сказати, що їй стільки ж років, скільки самому кінематографу. Приблизно ж стільки років і всіляким спростуванням цієї тези. Десятки досліджень засвідчують одне й те саме: екранні образи, хоч би які жорстокі не були, ніяк не впливають на рівень насильства в суспільстві, тут працює цілий комплекс різноманітних факторів. Писати ще одне спростування — річ невдячна. Просто у зв’язку з усім цим дещо пригадалося.
Я сам родом з Дніпропетровська, там минули шкільні роки, юність — майже чверть століття. Добре пам’ятаю дитинство, а також ігри, в які ми бавилися, та бійки, що між нами зчинялися. Загалом звичайні підліткові пустощі, але бували моменти і по-справжньому жорстокі, до каліцтва не доходило напевне лиш тому, що ми були ще замалі. Пізніше, опинившись в армії, я побачив, на що здатні трохи підрослі «дітки», коли сили достатньо. А втім, то вже інакша історія; сьогодні ж мова про те, що ані в моєму глибоко піонерському минулому, ані в армії середини 1980-х жодними фільмами зі стріляниною, тим паче комп’ютерами, і не пахло.
Ще один спогад — цілком кінематографічний, і стосується він фільму «Funny Games» («Забавні ігри»), знятого рівно десять років тому видатним австрійським режисером Міхаелем Ханеке. Історія нескладна й моторошна: двоє чемних, гарно вихованих молодиків беруть у полон цілу родину в заміському будинку і вбивають нещасних не одразу, влаштовують спочатку садистично вишукані психологічні забави-тортури. В кадрі — ані краплі крові, жодного прямо показаного удару, але дивитися те все неможливо — жах нелюдський. Свідомість приречених, а з ними і глядачів увесь фільм марно борсається між пошуком причин того, що коїться на наших очах, та способів рятунку. Чому ті двоє те коять? Може, вони наркомани? Трудне дитинство? Бойовиків передивилися? Чому, чому, чому? Досхочу познущавшись із шаблонів масової свідомості, як соціальних, так і кінематографічних, Ханеке так і лишає питання відкритим.
Дніпропетровські молодики теж, власне, бавилися. Якби мали довший час та можливості — так само, перш ніж убити, морально спустошували б своїх жертв. Можна ростити дитину ввічливою і охайною, можна взагалі ізолювати її від телевізора, давати їй читати тільки добрі книжки — однак нема гарантії, що, ставши дорослою, вона одного разу замість книги не візьме до рук залізний прут. Зло, на жаль, не обтяжує себе ані поясненнями, ані причинами і живе де хоче. Що ж робити?
Мабуть, дати дітям більше ігор. Так багато, щоб цілий світ перетворився на гру. На хорошу гру, де іграшок-забавок більше, ніж людей. Ну і привити грати по- чесному з пелюшок, звісно.
