Жінки у відсутності любові та свободи

Перемога російських картин на Московському кінофорумі, схоже, стає закономірністю — в останні роки гран-прі фестивалю отримали Дмитро Месхієв за «Своїх» і Олексій Учитель за «Космос як передчуття». Щоправда, минулого року «Золотого Георгія» забрав шведський режисер Осман Карім за картину «Про Сару», що стала його повнометражним дебютом. Однак на нинішньому ММКФ все повернулось у свою колію: з двох десятків конкурсних картин кращим фільмом міжнародне журі на чолі з австралійським режисером Фредом Скепсі визнало роботу Віри Сторожевої «Подорож з домашніми тваринами».

Цікаво, що темою картини-переможниці, як і минулого року, стала жіноча самотність. Але якщо Сара страждала в Швеції через свою надмірну емансипованість, то героїня Ксенії Кутепової Наталія потерпає в Росії через те, що випало жити з чоловіком на занедбаному полустанку в умовах домострою. Коли ж нелюб раптово помер, Наталія, чи не вперше за довгі роки, подивилася на себе в дзеркало і зрозуміла, що є жінкою, з усіма наслідками, що з цього випливають: вбранням, ілюстрованими журналами, телепередачами і навіть із коханцем, що звалився на голову. І хоч останній ладен був взяти молоду вдову заміж, вона, відчувши перспективу нової експлуатації, віддала перевагу всиновленому з рідного дитбудинку хлопчиськові...

Про страшну жіночу долю рабині-емігрантки оповідає італійська стрічка «Незнайомка» Джузеппе Торнаторе, який цілком заслужено отримав «Срібного Георгія» за кращу режисерську роботу. Цей фільм є зразком того, як навіть з мелодраматичного сюжету про пошук матір'ю своєї дитини, можна зробити цілком пристойне кіно. Уміло замаскувавши мелодраму під триллер, режисер зняв, що називається, «велике» кіно. «Незнайомку» варто було б показати в Україні, оскільки головна героїня, хоч її і грає російська актриса Ксенія Раппопорт, є киянкою, і нашому глядачу було б цікаво дізнатися, яку роль нам відводять у Європі. З програми ММКФ випливає, що українці в світовому кінематографі поки що фігурують, головним чином, як емігранти... З позаконкурсної картини Ульріха Зайдля «Імпорт-експорт» глядачі дізнаються ще про одну історію наших у зарубіжжі: на заробітки з Донецька в Австрію виїжджає медсестра. Про своє київське життя ностальгують і герої ізраїльської конкурсної картини «Діти СРСР». Хоча це й слабка втіха, але українців сьогодні в світі вже знають і розрізняють на карті колишньої радянської імперії, нехай навіть ми поки виступаємо в незавидній ролі біженців, що мандрують світами.

Проте, часом іноземні режисери мають потребу не тільки в прототипах нещасних, зламаних людських доль, які з надлишком знаходять серед наших земляків, але й у наших акторах. Як, наприклад, грузинський режисер Алеко Цабадзе, що зняв «Російський трикутник» у Києві. Крім Петра Миронова, актора Театру на Лівому березі Дніпра, який зіграв одну з головних ролей у цій конкурсній стрічці, в ній зайняті Остап Ступка та Валерія Чайковська. У головній же ролі в цій політично-спекулятивній картині, що поверхово трактує тему Чеченської війни (саме тема забезпечила «Російському трикутнику» Спеціальний приз журі), виступили тлом київські вулиці, навіть віртуальна подорож якими принесла мені неабияку втіху.

Вручивши приз «За краще виконання жіночої ролі» Кірсті Стубо, що зіграла в угорській картині «Опіум» одержиму дияволом жінку, члени журі справедливо віддали данину жертовній самовідданості акторської професії (актриса настільки вжилась у роль божевільної, що здається, неначе в фільмі знялася справжня пацієнтка психіатричної клініки).

Натомість, Фабріс Лукині, що отримав приз «За краще виконання чоловічої ролі», зіграв у французькій комедії «Мольер» легковажно, фірмового жуїра — кому ще, коли не французам, подавати світу зразки амплуа різних коханців: від романтичних героїв до комічних альфонсів...

Закрили 29-й Московський міжнародний кінофестиваль стрічкою «Залізничний роман» Клода Лелюша, який досі збирає плоди слави за своїх «Чоловіка і жінку». У останній стрічці Лелюш ідею конфлікту статей розгортає в детективній історії протистояння знаменитої письменниці (Фанні Ардан) і її літературного негра (Домінік Пінон). Між тим, сюжетна інтрига, забезпечена складним детективним механізмом, не окупає схематичності і банальності розказаної французьким кінокласиком історії, яка закінчується — гірше не вигадаєш, — поцілунком закоханих не першої свіжості.

Не відрізнялися свіжістю й оригінальністю висловлювання режисера на прес- конференції: «Шлюб вбиває кохання», «Бог — найголовніший серійний вбивця». На питання, чи не продиктована його неприязнь до Творця звичайною людською заздрістю, Лелюш без тіні збентеження зізнався, що заздрить Богу, оскільки той зумів розіграти всесвітню виставу з шістьма мільярдами статистів, кожний з яких вважає себе головним героєм. Міжнародний кінофестиваль, на якому кожен прагне довести свою першість, свою фахову і людську перевагу — хороше тому підтвердження.