Гіркий мед влади

Цього правителя вважали (і не без підстав!) найвидатнішим князем усієї України-Руси на рубежі ХII—ХIII століть. Літописець схарактеризував його як «приснопам'ятного самодержця всея Руси», вбачаючи заслугу Романа Мстиславича, володаря Галицької та Волинської землі, у тому, що той «подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх, як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих їзмаїлтян, так званих половців». Навіть враховуючи притаману багатьом хроністам того часу схильність до перебільшень — не можна не визнати, що князь Роман Мстиславич був справді непересічною постаттю, яскравим, сильним лідером, залишив глубокий незабутній слід в історії Галицько-Волинської держави (у створенні якої його заслуга є неоціненною) та усієї України-Руси. Тому він — та його справи — завжди із щирою вдячністю згадувалися і в писемних джерелах, і в усній поезії народу.

Життєвий шлях Людини на тлі Історії (бодай контурно окреслений) зазвичай дозволяє краще уявити логіку її вчинків, природу становлення характеру. Отож, коротко розповімо про ті факти з біографії Романа Мстиславича, що відомі нам. Він був сином волинського князя Мстислава Ізяславича та польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого. Точна дата народження майбутнього великого державного діяча й полководця, на жаль, нам невідома. За переказом, Роман в юні роки часто бував у Польщі та Німеччині, що надало йому можливість краще розуміти «секрети» західноєвропейської політики. Мстислав Ізяславич (онук Володимира Мономаха), посівши 1167 року київський великокнязівський стіл, «посадив» сина Романа князем у Новгороді. Але після навали на Київ об'єднаних сил «коаліції» князів під проводом Андрія Боголюбського (Володимиро-Суздальського), внаслідок якої місто в березні 1169 року було зруйноване вщент, і батько нашого героя князь Мстислав, і сам Роман втратили підвладні їм землі. Мстислав Ізяславич мусив знову посісти княжий «стіл» у Володимирі на Волині. По смерті батька (найбільш ймовірно, у році 1173-му) волинським князем став Роман.

Історики слушно стверджують: справою життя Романа Мстиславича стало об'єднання Волинського та Галицького князівств у єдине, міцне державне утворення, що зібрало воєдино українські землі від Карпат до Дніпра(!). До цієї мети визначний державотворець йшов не одне десятиріччя; перша його спроба (у 1188 році, після смерті знаменитого галицького володаря Ярослава Осмомисла) «підібрати ключі» до влади в Галичі була невдалою — не останню роль у тому відіграло іноземне втручання, в першу чергу угорського короля Бели III та поляків. Здійснити свій далекосяжний намір князь Роман зумів лише року 1199-го, після смерті Володимира Ярославича Галицького — і відразу став найбільшою політичною силою тодішньої України. Останні шість років життя Романа Мстиславича була порою його найгучнішої слави, коли, за словами Михайла Грушевського, «ся слава будила на Україні надію, останню надію, що от може таки в особі Романа виступає, нарешті, чоловік, який заведе лад на Україні, візьме в руки князів й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи посторонніх інтриганів, у тім роді як Всеволод Володимиро-Суздальський, приборкає половців та інших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське життя». Саме такими були воістину надскладні завдання, що їх доводилося розв'язувати князю Роману, якого сучасники шанобливо прозивали «однодержавцем» усієї Руської землі, а, наприклад, тогочасний польський хроніст, Кадлубек, писав, що Роман «за короткий час незмірно піднявся, так що володів майже всіма землями і князями Русі».

Політику цього князя важко зрозуміти, якщо не брати до уваги специфіку й природу держави, що її випало Роману очолювати. Відомий сучасний українсько-канадський історик, іноземний член НАН України Орест Субтельний зазначає, що «галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі... На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі (а тим більше — їх нащадок князь Роман. — І. С. ) наштовхнулися на аристократію, що вже вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси».

Очевидно, князь Роман дуже чітко розумів, що, не подолавши опір оцієї всевладної боярської олігархії, годі й мріяти про ствердження скільки-небудь міцної держави. Літописець оповідає про улюблене прислів'я князя, яке він мало не щодня повторював: «Як хочеш меду їсти, то треба бджіл видушити; не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш». Роман не відкидав ніякi засоби, що подолати протидію галицьких вельмож; багатьох бояр цей «однодержавець» покарав смертю (є навіть свідчення, втім, можливо, не зовсім достовірні, що деяких — живцем закопував у землю), інших прогнав iз держави. Видатний український історик, академік Іван Крип'якевич підкреслював, що «у боротьбі з боярством по боці князя ставали прості міщани і селяни; володимиро-волинські «ліпші мужі» ще за Романового внука згадували, що Роман оборонив їх від усяких кривд, а про популярність Романа в народній масі свідчать останки пісень, зокрема гагілок, що й досі збереглися в народних устах». Очевидно, додамо до цих слів, «сила» влади й тоді справляла враження!

Однією з найважливіших проблем для Романа було, сказати б, «київське питання». Справа в тому, що, на відміну від минулих часів, коли, за словами М. Грушевського, «галицько-волинські князі держалися осторонь, пильнували, щоб інші князі до них не встрявали і самі в інші землі не мішалися», тепер, в останній третині ХII — на початку ХIII століття, політика таких західноукраїнських князів, як Ярослав Осмомисл і особливо Роман Мстиславич, стала якісно іншою. Спостерігаючи явне послаблення київської великокнязівської влади (як iз гіркотою констатував той же Грушевський, «тепер боком виходила Київу його слава! Князі мінялися не те що щороку, а й по кілька місяців і тижнів. І все се находило з військом, товклося по землі, нищило хазяйство, грабувало мешканців, купців, робило розстрій в торговлі»), Роман вирішив взяти «мать городов руських» під свій контроль, «пригорнувши до себе» київську землю. У 1201—1203 роках князь двічі виганяв з Києва свого тестя Рюріка Ростиславича (зрештою він силоміць постриг його у ченці); проте, Роман не став сам займати київський великокнязівський стіл, а «призначив» столичним князем сина Рюріка, Ростислава, цілковито залежного від нього. І літописці, й пізніші історики погоджуються з тим, що кияни цілковито підтримали дії рішучого галицько-волинського князя; задля цього вони навіть відступили від свого правила: «якнайменше мішатися до княжих війн і сварок — нехай сваряться між собою і не мішають в то землю» (М. Грушевський).

У принципі цій же меті — зміцненню авторитету влади князя й престижу держави загалом — була підпорядкована й зовнішня політика Романа Мстиславича. Візантійський літописець Миколай Хоніят відзначав, що успішні походи Романа на половців значно допомогли його державі протидіяти реальній загрозі з боку кочовиків — бо ті вже впритул наближались до столиці імперії, Царгорода. Окрім того, взаємовигідний союз iз Візантією убезпечував Романа від претензій на Галичину з боку угорських королів, що з часом ставали дедалі наполегливішими. Щоправда, ситуація тут багато в чому змінилася після відомого жахливого погрому столиці Візантії хрестоносцями в 1204 році...

Існує дуже цікавий переказ одного з хроністів (щоправда, далеко не всі історики визнають його за достовірний) про те, що Римський папа Інокентій III, тоді не тільки духовний, але й світський володар значної частини Європи (він мріяв про світове панування), визнаючи могутність Романа, князя Галицького й Волинського, запропонував тому через своїх послів прийняти католицьку віру, обіцяючи за те зробити Романа Мстиславича «королем Руським». На це князь нібито відповів папським послам таке: «Поки маю меч, не буду купувати володінь іншою ціною, тільки кров'ю, як батьки і діди наші розмножували Руську землю!». Удруге королівську корону було запропоновано вже сину Романа, славетному Данилу Галицькому, через п'ять десятиліть, у 1253 році...

Загибель людини — завжди безглузда; тим більше — визначного історичного діяча. Князь Роман Мстиславич, на якого покладали такі надії прості люди України — Руси, наложив головою улітку 1205 року під Завихвостом (Східна Польща, неподалік Любліна), втрутившись у міжусобну суперечку польських князів. І вже його сину Данилу (на той час йому було чотири роки) довелося долати «три головні нещастя, які врешті решт розвалили державу» (Орест Субтельний): чвари між князями, боярські інтриги та чужоземне втручання.