Хвиля невігласів
Телефон задзвонив на початку дев’ятої ранку. Це був явно хтось незнайомий — друзі, знаючи, що я працюю допізна, мені о такій порі не телефонують. На подвір’я в цей момент під’їхала сміттєзбиральна машина, тож подальша розмова тривала під її гуркіт. Чоловічій голос, удаючи сильний південний акцент, повідомив мені, що дзвонить за оголошенням щодо киці. Оголошення це я дійсно подав у «Авізо», стандартний текст — віддам спокійну лагідну кицю, смугасту з золотом, у гарні руки. Вона знаходиться в мене на перетримці, і, хоча складає ще двом моїм котам добру компанію, все ж потребує більшого простору і нових господарів.
Отже, несподіваний співрозмовник почав розпитувати, повідомивши, що не дуже розуміє українську, яку саме кицю я маю на увазі. І в яку це вона смужечку? І що значить — привчена до туалету? Він почав плести, звертаючись до мене чомусь на «ти», що він уже підібрав якусь зовсім голу і дику кицю на Гідропарку, а зараз вона вже не така дика і в туалет ходить. Із кожним словом розмова набирала ознак чи то п’яної маячні, чи то тупого жарту. Зрештою, останнє підтвердилося — після пропозиції приїхати і забрати кицю голос повідомив, що вони мене «трішечки розіграли» і це радіо «Європа ФМ». Я поклав трубку.
Зрештою, на це можна було б і не звертати уваги — як резонно зауважив ще хтось із древніх, не варто подавати в суд на віслюка, що копнув тебе десь на вулиці. Але надто огидний присмак лишився. Тобто з двору сміття вивезли, а в квартиру, навпаки, навалили.
Є таке слово — «посередність». Воно означає не узагальненого «середнього громадянина», а людину, рівновіддалену від будь-чого хоч трохи яскравого або помітного, ба, навіть професійного (якщо йдеться про самореалізацію саме в професії). Фактично це усередненість нуля. За що б не взялася посередність, вона не здобуде жодного результату вищого за нуль, бо рівень її здібностей якраз і дорівнює зазначеній цифрі. Десь в глибині своєї дрібної свідомості посередність це відчуває і свою нікчемність намагається компенсувати за рахунок оточуючих. Тому важлива ознака такого суб’єкту — всіх він уважає рівними собі, але до будь-чиїх проблем, окрім своїх власних, ставиться наплювальницьки. Тобто посередності з «Європи», очевидячки, твердо переконані, що в авдиторії радіостанції таке ж печерно-солдафонське почуття гумору і така ж відсутність смаку, як і в них. Ці добродії також, певно, думають, що серед їхніх слухачів переважають расисти і ксенофоби, котрим подобаються глузування з інших національностей. Зливаючи своє сміття в мікрофон, посередності і гадки не мають, що таке недоторканність приватного життя і що за кожним оголошенням в газеті стоїть жива людина. Що ту кицьку я взяв у тяжко хворої жінки, котра вже не може її доглядати. Що в свою чергу та жінка підібрала тваринку на вулиці ще кошеням. Що кошеня викинули з дому. Що такі викинуті з дому тварини приречені — гинуть від хвороб, автомобілів, дитячої жорстокості, бійцівських псів, або приїздить будка, котра відловлює тих кицьок, котів та собак і вивозить у державний притулок в Бородянку, де ті вмирають ще жахливішою смертю. І саме тому знайти добрі руки буквально і є для них питанням життя або смерті.
Але, мабуть, тріо ранкових «європейців» (котре складається, як я зрозумів, із двох таких собі містечкових петросянів та одного актора з нецікавого і нездарного театру аматорів) знаходить все це дуже смішним. І тим київська — на жаль — «Європа» відрізняється від Європи без лапок, до якої ми начебто прагнемо. Власне, годі про це.
Ще наостанок. Я вагався перед тим як сісти писати цей текст — чи не зроблю комусь зайву рекламу. Однак все ж глядачі, слухачі й читачі набагато розумніші, ніж про них думають менеджери наших недолугих ЗМІ. А якщо вам раптом отакий радіоневіглас подзвонить, кладіть одразу трубку. Або спочатку пошліть його якнайдалі, а потім кладіть. Цим ви його надзвичайно, надзвичайно потішите.
