Фарс лицемірства
Прем’єрна вистава Театру ім. І. Франка «Двір Генріха III» О. Дюма (переклад І. Тихомирова) грається на малій сцені у фойє, де актори, що називається, на відстані витягнутої руки від глядачів, а режисер Ігор Тихомиров використовує постановку як «збільшувальне скло», проектуючи п’єсу на сучасний лад.
Романтичний сюжет із французького життя, описаний легендарним Дюма, режисер максимально наблизив до наших днів. Легше всього в театрі різні алегоричні підтексти втілювати за допомогою комедії дель арте. Вона, існуючи ще з ХVI ст. і ввібравши в себе риси веселого карнавалу, народного фарсу і буфонади, на довгі роки дала можливість акторам і режисерам вільно перебувати у своєму полі і відчайдушно імпровізувати у своїх рамках на потрібну, відповідну часу, конкретну тему.
Якби франківський «Двір Генріха III» дивився іноземний глядач, то він передусім побачив би легку театральну виставу, де актори із задоволенням і вигадкою використовують запропоновані обставини для створення шаржованих, з гіпертрофованими рисами вдачі, персонажів. У гармидері ситуацій, яким надається навмисний комедійний відтінок, можна було завбачити бажання розважити водевільним сюжетом. Але український глядач на цю виставу подивиться інакше...
Дюма намалював картину життя французького двора (за всіх часів — усе однакове): лояльний і слабовільний король Генріх III, схильний до впливу найближчого оточення, насамперед владної жінки — своєї матері, королеви Медичі; герцог, що бажає очолити Лігу правителів і стати сильнішим за короля; є любовна інтрига, де замішана герцогиня де Гіз (Наталя Ненужная); є і підступи хитрого астролога... Весь цей коловорот освячений головною метою, про яку на словах піклуються всі — благо держави. Ігор Тихомиров вихідних у тексті не міняє, а змінює лише погляд на них, і основною робить тему осміювання всього, що відбувається. Глузування та іронія стають ключовими в характеристиках образів, що з’являються перед глядачами в костюмах і масках комедії дель арте.
Вистава починається з виходу двох музикантів (Станіслав Мороз і Михайло Омельченко), а тема їх музичного супроводу — бетховенська пісня про бабака — стане головною. Бабак — улюблене звірятко Генріха III (Дмитро Завадський), його талісман і удача. Саме його, уявного, бережно носить в руках. Королева-мати (Наталя Ярошенко) реально може впливати на сина, забравши у нього бабака і диктуючи свою волю. А ось граф де Сен-Мегрен (Володимир Ніколаєнко) до бабака ставиться по-свинячому, нічого святого немає у цього вельможі. Грубо копає він ногою нещасного звірятка, виявляючи таким чином своє ставлення до глави держави... Проте, приховуючи справжні почуття, всі придворні слухняно підсаджуються до музикантів, за велінням короля, беруть в руки інструменти і як старанні аматори починають грати, слідкуючи за диригуванням монарха.
Темп вистави, як і належить фарсу — стрімкий. Віртуозно кружляючи в невеликому сценічному просторі, актори виникають то тут, то там, проникаючи в різні двері зали, піднімаючись по сходах, звалюючись з балкона, перекидаючись на ліжку, вмить перевтілюючись із образу в образ (Тарас Постніков — астролог і Артюр). Просто феєрверк «театру уяви».
У діях короля, що вчиняє «природно і несподівано», а у виставі на цій фразі робиться особливий акцент, режисер вказує на прямі паралелі з подіями сучасної української історії, пригадавши в промові короля з 18 пунктів державної угоди... Актуальні також міркування Генріха III про те, ким же краще бути: королем чи главою партії? А полум’яна промова герцога де Гіза (Ярослав Гуревич), який, звертаючись з балкона-трибуни, непрозоро нагадує глядачам відомі виступи на київському революційному Майдані...
Через своє «збільшувальне скло» Ігор Тихомиров у серйозних проблемах двора Генріха III, спроектованих на сучасне українське суспільство, побачив речі, гідні осміяння. А може — це вихід, так ставитися до того, що відбувається? У Театрі ім. І. Франка вистава «Двір Генріха III» вийшов фарсом лицемірства, словоблуддя, безсоромного обману, комічного і вульгарного ставлення до світлого почуття кохання. Ось такі реалії нашого часу! Апофеозом абсурду прозвучала фінальна пісня про бабака, що виконується всіма як гімн. Після чого Генріх III «пішов у народ», від чистого серця вручаючи глядачам свій уявний талісман. Приймаючи умови гри і тримаючи в руках славного бабака, подумалося, добре, що не бджоли…
