Пiдкилимна правда

Добре, що перші особи української держави і — за сумісництвом — лідери домінуючих політичних сил домовилися. Добре, що застосування сили знову вдалося уникнути. Але політична криза не вичерпана.

Навіть якщо перемир’я між Президентом Ющенком і прем’єром Януковичем протримається до виборів у Верховну Раду, у ході формування майбутньої коаліції і нового уряду можна очікувати нового витка протистояння. Важлива не сама досягнута домовленість, а те, що структурні проблеми української політики всім очевидні і публічно обговорюються.

Неспроможність Конституційного Суду дати швидку й однозначну оцінку діям протиборствуючих сторін укупі з самою кризою, що стає перманентною складовою української політики, наочно показали і ключовим гравцям, і, що важливіше, виборцям наявність інституційних проблем, від вирішення яких буде залежати майбутнє України. Конфлікт загострився, і завдяки прилюдності зіткнень усі усвідомили, до чого може привести небажання домовлятися. Конфлікт підштовхнув протиборствуючі сторони до позиційного компромісу.

Відвертість процесів, які йдуть усередині політичної системи, що складається, відрізняє Україну від Росії. Добре це чи погано, але в Росії політичний процес проходить суворо за закритими дверима і проривається назовні швидше в битві за матеріальні активи, ніж за виборні посади.

Що знаходиться під килимом російської політики? За умов слабкої правової системи і відсутності незалежних інститутів, здатних служити арбітрами, президент залишається єдиним гарантом збереження структури власності, що склалася і розстановки адміністративних сил. Російська стабільність визначається не системними чинниками — правовою легітимізацією власності, наявністю інституційних основ спадкоємності влади, обмеженням влади чиновництва, — а колосальною популярністю та широкими повноваженнями президента. Тому питання про наступника і третій термін — це і є російська політична криза, що протікає в прихованій формі.

Українська політика нагадує життя південного сімейства, в якому багато які, навіть дрібні проблеми вирішуються на підвищених тонах, а посуд б’ється набагато частіше, ніж в якій-небудь манірній північній родині. У південній сім’ї погроза розлучення звучить набагато частіше, ніж у північній, зате рідше виконується. Справа не тільки у відмінності темпераментів. Погроза розлучення, лайка, биття посуду, волання до душ померлих предків — це в південній сім’ї речі швидше технологічні, уживані для досягнення конкретних результатів. У північній сім’ї набагато більше ціниться зовнішній порядок і засуджується «винесення сміття з хати».

Український шлях вирішення протиріч — відкрита конфронтація і прилюдність процесів — призводить до швидкого виявлення потенційно небезпечних ситуацій, і, таким чином, їх запобігання. Те, що збоку виглядає як перманентна політична криза, може водночас бути і процесом відладки політичної конфігурації шляхом пошуку компромісів. За коротку історію нової української політичної моделі вже досконально відпрацьований процес коаліційного будівництва і виходу з повного політичного ступору і незгоди різних гілок влади. Прилюдність і конфронтація, або, інакше кажучи, конкурентність української політики, можливо, страхують Україну від дійсно нерозв’язної кризи.

Мабуть, це слабка страховка. Можливо, підхід нинішньої російської влади — неготовність винести сміття з хати, врегулювання розбіжностей у закритому режимі — насправді більш далекоглядний. Але абсолютно точно, що російська політика внаслідок змін останніх років практично позбавлена апеляції до народу, у той час, як українська використовує її з приводу і без приводу. Яка модель ефективніша — розв’язання проблеми всім загалом чи вузьким колом, — буде зрозуміло тоді, коли політичне протистояння в Росії стане публічною реальністю.