«...Я йду»

Борис Єльцин став першим за понад сто років главою Росії, якого поховають по- християнськи. Відспівування першого президента Росії здійснять у храмі Христа Спасителя. Учора з ним попрощалися тисячі людей. Труна знаходилась у храмі всю ніч.

З 12.00 до 14.00 прощатися з покійним будуть глави держав. Очікується, що в Москву приїдуть президенти США — Білл Клінтон і Джордж Буш-старший. На похорон Єльцина приїде і прем’єр-міністр України Віктор Янукович.

Бориса Єльцина поховають на Новодівичому кладовищі — пантеоні російських політиків, полководців і діячів культури. Його могила знаходитиметься поруч із могилами дружини першого президента СРСР Раїси Горбачової та колишнього секретаря Ради безпеки РФ, екс-губернатора Красноярського краю Олександра Лебедя. Загальноросійські телерадіомовні компанії в прямому ефірі транслюватимуть церемонію похорону. На будинку, де жив Єльцин, вже встановлена меморіальна дошка.

Учора і сьогодні багато киян відвідали Посольство Росії (за адресою: Київ, Повітрофлотський проспект, 27), де віддали данину пам’яті Борису Єльцину в книзі для виразу співчуття (сьогодні вона буде відкрита до 19.00).

Цар Борис як дзеркало російської демократії

Відійшов у вічність Борис Миколайович Єльцин. Зупинилося його зболене серце, не почуємо більше його гучного, виразно артикульованого голоса.

Єльцин — гігантська постать не тільки російської, але й світової історії. Він став Великим Термінатором комуністичної системи. І дуже символічно, що нищівний удар по «імперії Зла» наніс не Р. Рейган чи Дж. Буш, а виходець із лав компартії, її номеклатурний функціонер найвищого рівня. Цього так і не змогли простити Єльцину багато його колег по партії.

Наприкінці XX століття Єльцин увірвався в російську історію та політику як міфологічний герой російських «билін», як «удалой молодец», як втілення народних сподівань на правду й справедливість у країні, розтерзаній більшовиками. Саме Єльцину вдалося розірвати на клаптики той криваво-утопійний проект Леніна—Сталіна, що його ціною мільйонів жертв утверджували комуністи в Росії та підкорених ними сусідніх країнах. Комунізм був для Єльцина головним ворогом російського народу. Сам Борис Миколайович якось зізнався, що шкодує, що не заборонив комуністичну партію, не викорінив до кінця людиноненависницьку ідеологію червоних.

Справжній Син Росії, він увібрав у собі всі позитивні й негативні якості цього народу — широчінь душі й доброту, глибинний демократизм й, одночасно, авторитарність, віру в доброго царя, безшабашність і рішучість у прийнятті найдраматичних рішень, схильність до алкогольних гульбищ та тверезість в оцінці складних геополітичних процесів.

Мені випала велика честь знати й співпрацювати з Борисом Миколайовичем Єльциним. Бережно зберігаю його автобіографічну книгу з теплим дарчим написом. Ми познайомилися у 1989 році під час першого З’їзду народних депутатів СРСР, коли я без вагань приєднався до опозиційної «міжрегіональної депутатської групи», очолюваної академіком Андрієм Сахаровим та Борисом Єльциним. Все, що казав і робив у ті дні цей нестримний лідер опозиції, перебувало у центрі уваги мільйонів людей, — від Владивостока до Бреста, — які, затамувавши подих, стежили за тою битвою, яка розгорталася в Кремлі і результат якої тоді, в 1989— 1991 роках, здавався неочевидним.

Регулярні зустрічі з Борисом Миколайовичем та його сподвижниками — Г. Бурбулісом, Г. Старовойтовою, А. Собчаком, Г.Поповим та іншими зміцнювали моє переконання у приреченості Радянського Союзу, незважаючи на лютий супротив так званих державників.

Єльцин був харизматичним лідером, якому довіряли багатомільйонні маси населення, яке зневірилося на той час у спроможності держави на ім’я СРСР вирішити корінні питання буття.

Саме Єльцин відіграв величезну роль у набутті Україною статусу незалежної держави. Він неодноразово підкреслював тезу про необхідність спільних дій російських та українських демократів у боротьбі з комуністичною системою.

Навіть ставши першим всенароднообраним президентом Російської Федерації, будучи оточений людьми, м’яко кажучи, не завжди прихильними до незалежної України, Єльцин уславився своїм афоризмом: «Кожен російський чиновник вранці повинен подумати, що він зробить доброго для України вдень.» На час його правління випав найважчий період агонії великої імперії, період великої смути в житті Росії, великого озлиднення та великого збагачення, період ганебної чеченської війни, зростання корупції та кримінального безміру.

Він залишиться драматичною постаттю історії на зламі епох: останній із могікан XX століття, який, змінивши хід історії, не спромігся виконати всіх обіцянок, даних російському народові.

У моїй пам’яті Борис Миколайович Єльцин зостанеться таким, яким я бачив його в 1990 році в Юрмалі (Латвія), де зустрілися на сонячному пляжі Ризької затоки, а потім — в Будинку творчості письменників. Борис Миколайович довго розпитував у мене про ситуацію в Україні й про Леоніда Кравчука. Наче примірявся до майбутніх зимових днів Біловезької Пущі, коли підписи президентів України, Росії та Білорусії вирішили долю Радянського Союзу.

Схилімо голови перед пам’яттю великого росіянина, великого політика Бориса Миколайовича Єльцина з вірою в те, що його демократичні заповіти будуть колись втілені на його батьківщині.

Україна має віддати Єльцину шану...

— Єльцин набагато кращий для України за значенням, ніж сучасний президент Росії. По-перше, завдяки Єльцину Україна в значній мірі отримала незалежність, бо розпався Союз і це була одна з передумов. І по-друге, Єльцин умів, мабуть, стримувати своїх яструбів. Пам’ятаєте його відому фразу: «Прокинься ранком і думай, що ти зробиш для України». Мабуть, це також стримувало його оточення і не давало можливості таким, як Жириновський, який хотів танками і чимось подібним все це знищити. Я думаю, що в цілому роль Єльцина позитивна для історії України. Тим більше, що Єльцин три роки назад відвідав Гуту. Не резиденцію Кучми, хоча його приймав Кучма, а монастир і там проводив Новий рік.

Я думаю, що Україна має віддати Єльцину шану як будь-якому державному діячу. Не потрібно перехвалювати й недооцінювати. Реально треба вшанувати цю людину. Бо дійсно, як би ми не говорили про нього, але ця людина набралася сміливості й виступила проти цього такого жорсткого тоталітарного режиму. Згадайте: «Борис, ти не прав» і тому подібне. Скільки це йому коштувало здоров’я! Ясно, що ми, мабуть, маємо й мінуси від президентства Єльцина. Адже саме під його тиском Крим отримав автономію. Це, звичайно, позитив для Росії і населення, яке там проживало. Але ви бачите, в кінцевому результаті, які це має наслідки зараз для України. Це не дуже спокійний регіон, який прагне завершити цю справу не просто, маючи статус автономії, а бути складовою частиною Росії.

Услід...

«Коли людина вмирає, змінюються її портрети…»

Смерть Єльцина з усією безсумнівністю оголила людську підкладку в його стосунках з Росією. Це ж були повноцінні особисті стосунки: щастя і драма, любов і розчарування…

У політичному житті першого президента було багато чорних хвилин: і чорних для нього, і тих, у які джерелом чорноти виявлявся він сам. Все це неодмінно стане предметом холодного історичного аналізу, але не сьогодні. Сьогодні — услід — лише про те людське, що зв’язувало нас із Борисом Миколайовичем Єльциним. Він був росіянином — у його випадкові це дійсно багато що пояснює. Голсуорсі тут нема чого робити. Це був персонаж Островського і Лєскова, з Салтиковим- Щедріним і не без Достоєвського: великий, непідробний, такий, що випадає з рамок, непідвладний простим описам. Все, що він робив, він робив сам: і його перемоги, і його катастрофи були власноручними і такими, що пасували до особистості, — величезними.

У ньому, за Бабелем, жила совість. Хоча, можливо, вона й не була відповідальним квартиронаймачем… Але коли він вибачався, йдучи, він робив це щиро, і в останні роки, за багатьма свідченнями, важко переживав те, що відбувається в Росії, безсумнівно відчуваючи свою провину багато за що.

До зламу сторіч череда політичних провалів зробила його «кульгавою качкою»; лише ледачий привселюдно не ображав Бориса Миколайовича; при його характері — можна собі уявити, чого йому це коштувало, але тих, хто ходив з плакатами «Єльцин — Іуда!» не бив ЗМОП, ті, хто фінансував Примакова, не сиділи у в’язниці і парламент був місцем для дискусій і навіть процедури імпічменту…

Сьогодні нам є з чим порівняти, щоб оцінити масштаб особистості.

Тут не час описувати в подробицях сіті, в які він потрапив наприкінці своєї влади: будь-хто з тих, хто йшов до Кремля, почав би своє царювання з показових процесів над найближчим оточенням Єльцина і, на жаль, над його родиною. Його особистою родиною, з маленької літери… Цей гачок намертво сидів у животі в першого російського президента. Вибір між почуттям і обов’язком навіть не пахнув Расіном…

Але він попрохав у нас пробачення — пробачимо йому! Тим більше, що є за що.

Перші «демократичні» роки Єльцина — легенда! Дев’яносто відсотків підтримки нашому нинішньому так і не змогли надути системою «ГАС-Вибори» — Єльцин набрав їх дев’яностого року насправді. При тотальній протидії Кремля, при «чорному піарі», жалюгідному, як на сьогоднішні підлі часи, але тоді, через новизну, він вразив росіян… Це перемагав не він — перемагав новий час. Країна, розбуджена Горбачовим, розпрямлялася і починала дихати на повні груди… І кращі дні і часи Єльцина — дні і години, коли він дихав у такт із Росією. За всіма законами творчості, політичний талант виносив Бориса Миколайовича в такі далі, куди він сам і не думав заходити. У нього вистачало чуття довіряти цій хвилі, зростати й відповідати часові… У нього вистачало характеру, щоб тримати удари — уже чого-чого, а характеру в Єльцині було на дивізію; доля ламалася об цей кремінь багато разів!

Але він не був би росіянином, якби не був здатний на саморуйнування. І він ніколи не став би Першим секретарем Свердловського обкому КПРС, якби не вмів переступати через людей.

Він був плоть від плоті номенклатурою — і плоть від плоті народною! Ось так, одночасно! І при всіх єльцинських екзерсисах Росія не була для нього вуглеводневою нерухомістю, як для тих, хто прийшов йому на зміну — так, це була зона влади, але й зона відповідальності та болю. І гордості, і мрії…

Коли Южний поступався в «Берсі» в фіналі Кубка Девіса, Єльцин, сидячи на трибуні, похмурнів так, що стало страшно за долю тенісиста в разі програшу; коли Росія перемогла, Єльцин, вжахнувши Наїну Йосифівну і викликавши захоплення французьких телевізійників, поліз через поручні, щоб скоріше обійняти того, хто приніс честь Росії. Хоч таку, спортивну… І переліз!

Це був не піар — йому не було вже потреби піаритися; в цьому раптом проявився весь Єльцин — незграбний, нестандартний, катастрофічний, прекрасний. Чоловік!

Окремим, незмивним кадром у пам’яті: ця сива людина, яка йде проходом Кремлівського палацу з’їздів, щоб покласти партквиток і вийти, зачинивши двері за добою.

Із його смертю його доба не закінчується; двері прочинені.

У «бандерівському краю» в ньому розпізнали друга

— Борису Єльцину випало очолити Росію на складному шляху переходу від тоталітарної імперії до країни, яка проголосила орієнтацію на європейські демократичні цінності. Й одним із найбільш відповідальних випробувань, що постало перед ним на цій дорозі, було оформлення «розлучення» з колишніми союзними республіками, які проголосили себе незалежними державами і передусім — із Україною, без котрої вся ідея Союзу втрачала зміст.

І в тому, що цей непростий процес, принаймні у відносинах між Росією та Україною, пройшов загалом у цивілізованих рамках, без кровопролиття, безперечно, є чимала особиста заслуга першого президента Російської Федерації. Без його зваженої, тверезої позиції, врешті, доброї волі навряд чи вдалося би так швидко дійти порозуміння лідерам трьох слов’янських республік у Біловезькій Пущі наприкінці 1991 року й підписати угоду про фактичний розпад «червоної імперії». Та й саме становлення української державності у 90-х роках могло би бути значно драматичнішим і напруженішим, наражатися на більше підводних рифів, якби на посту лідера Росії замість Єльцина тоді опинилася особа, менш прихильна до України.

Не буде великим перебільшенням сказати, що за понад трьохсотлітню історію політичних відносин між Україною та Росією президент Борис Єльцин був одним із небагатьох російських керівників держави, який проявляв до нашої країни щиру приязнь і намагався надати міждержавним стосункам статусу рівноправності. У кожнім разі, українцям пам’ятні єльцинівські фрази, озвучені ним на високих урядових нарадах у присутності ЗМІ, на кшталт: «Не сміти тиснути на Україну!» чи «Кожен день ви (себто, російські високопосадовці) повинні розпочинати із запитання собі: «А що я зробив хорошого для України?»

Ба, від нинішнього господаря Кремля схожих висловлювань якось не доводилося чути. Змінився й характер відносин на найвищому рівні між нашими країнами: замість щирості й відвертості, притаманних широкій сибірській натурі Бориса Єльцина, яка одразу визначала тон переговорів, прийшли прагматизм і недовір’я, підкилимкові маневри й нав’язливе прагнення повернути «молодшого брата» у сферу російського впливу — риси, привнесені у державну політику колишнім офіцером КДБ. Ставлення українців до Єльцина, мабуть, краще за міркування політолога чи історика висловлювали прості громадяни під час візитів Бориса Миколайовича до України, зокрема і коли він уже перебував у статусі екс-президента. Його завжди зустрічали привітно, і цим настроєм усі присутні заряджалися від непідробної щирості на обличчі високого гостя. З особливою теплотою колишнього лідера Москви приймали під час його чи не останньої поїздки до України, коли він на запрошення Президента Ющенка гостив у Карпатах, на Гуцульщині, у «бандерівському краю». Невтаємничені у тонкощі міждержавних відносин горяни, однак, одразу розпізнали у гостеві друга, а не супротивника. Таким Борис Єльцин і залишиться у серцях мільйонів українців.