Мистецтво змінювати своє «я»

Нещодавно до України з дружнім візитом завітав Юй Куа Чен — настоятель бойових мистецтв храму Шаолінь. Пан настоятель провів ряд тренувань, дав оцінку можливостям наших бійців і залишився задоволений побаченим. Як виявилося, Юй Куа Чен приїхав у гості до свого учня, почесного ченця храму Шаолінь, киянина Андрія Старовойта. Таким чином вдалося виявити єдиного почесного ченця з відомого на весь світ монастиря, який проживає та тренує в Україні.

БОЙОВИЙ ШЛЯХ

«Якщо вам хтось скаже, що йде займатися бойовими мистецтвами для пізнання якихось істин, то це буде неправдою. Усі йдуть на перші заняття виключно для того, щоб навчитися відмінно протистояти нападам противника. Так само і я 1987 року записався на бокс, потім став займатися вільною боротьбою, дзюдо, карате, яке було заборонене на той час...» — розповідає Андрій Старовойт. Причина його вчинку вельми банальна — жага ефективної боротьби з несправедливістю. Адже відомо, що кривдять не слабкі, й для протистояння їм варто самим володіти якими-небудь фізичними здібностями. Так чинять багато благородних людей, які також виховують силу духа і шляхом фізичних тренувань.

У 1992 році Андрій Старовойт, майбутній почесний чернець монастиря Шаолінь, закінчив циркове училище, працював у цирку, але потім через травму опинився на вулиці. 1994 року, щоб забезпечити своє існування, організував охоронну фірму «Пересвіт», а через три роки — перший спортивний клуб «Пересвіт».

«Лише 2000 року я став розмежовувати поняття «бойове мистецтво» та «мистецтво бою». Я зрозумів, що «мистецтво бою» — це лише невеличка частка глобального поняття «бойове мистецтво». Все те, що викладалося тут, в Україні, все це було мистецтвом бою. І лише після тривалого часу тренувань і спілкування з вчителями починаєш осмислювати секрети бойового мистецтва», — зізнається почесний чернець.

МОНАСТИР

«Уперше я побачив, що таке Шаолінь, переглянувши фільм за участю Джета Лі «Арахан — буддійський чернець». Мені стало дуже цікаво, це вразило мене, і 1998 року мені вдалося реалізувати цю свою мрію — поїздку та навчання в Шаоліні. Я просто сів у літак, прилетів до Китаю. Китайської мови я не знав, англійською також не володів, доводилося розумітися зі всіма за допомогою жестів», — з усмішкою згадує Андрій Старовойт.

«До Шаоліня я добирався п’ять днів. Пам’ятаю поїзд — усе забите китайцями, які перевозять курей і навіть кіз. Замість унітаза в туалеті була проста дірка в підлозі, як ви розумієте, жодних зручностей. Для того, щоб дізнатися, де мені зійти з потяга, доводилося показувати всім квиток, який повністю складався з ієрогліфів. Люди підказали, і вийшов я не зовсім там, де мені було потрібно, а в якомусь селі, де, здається, навіть свині, щойно вивантажені з пасажирських вагонів, уважно розглядали мене», — вже сміється почесний чернець.

Андрію Старовойту все ж вдалося, щоправда, не без пригод, дістатися до заповітної мети — Шаоліньського монастиря. Там він ходив за ченцями, але ті спочатку проганяли його, сміялися, зрештою й зовсім перестали помічати. Лише через два тижні йому наказали з’явитися наступного дня близько шостої ранку до вчителя й розпочати тренування. Не повіривши, впертий учень усе ж таки прийшов у призначений час і здивувався, побачивши Юй Куа Чена. Відтоді цей майстер і був вчителем Андрія Старовойта.

Розпорядок дня у монастирі Шаолінь надто насичений і стомлюючий для непідготовлених. О четвертій ранку прокидаються ті, хто не практикує бойові мистецтва, а займаються, наприклад, цигун. Із самого ранку такі ченці повинні читати мантри. Ті ж, хто виховує у собі майстра бойових мистецтв, прокидаються о п’ятій і розпочинають день із двогодинної пробіжки, різних гімнастичних вправ і цигун. О сьомій годині — скромний сніданок, і вже о 8.30 — знову заняття, але вже з використанням різних бойових технік і зброї, о 12.00 — обід і вільний час, із 14.30 — третє за рахунком тренування на день, яке триває аж до вечері o 18.00. З восьмої до дев’ятої години вечора ченці займаються самопідготовкою, тобто відпрацьовують вправи самі, без наставників. Відбій у монастирі Шаолінь настає о 22.00.

ФРІ-ФАЙТ — ВІЛЬНИЙ БІЙ

«Якось я отримав від свого вчителя, настоятеля бойових мистецтв храму Шаолінь Юй Куа Чена, листa, де він говорив, що якщо поєднати те, що він може дати, й те, чим я займаюся тут, в Україні, то вийде нове бойове мистецтво. Він як у воду дивився. Мені вдалося синтезувати й покласти початок фрі-файту (в перекладі з англійської — вільний бій). Фрі- файт — це продукт свого часу, сила цього бойового мистецтва не має нічого спільного з жорстокістю», — розповідає почесний чернець храму Шаолінь Андрій Старовойт.

У відповідності з ідеологією, фрі-файт виховує не добро, а доброчесність. Воїн не вчинить добре або погано, воїн вчинить правильно — залежно від ситуації. Фрі-файт — жорсткий вид спорту, в ньому дозволена максимальна кількість прийомів, в тому числі — прийоми удушення та больові.

Олександр Старовойт уже організував школу фрі-файту «Пересвіт». «Зараз людина перебуває в рабстві власного «я», немає ідеалів, немає також і мети. Мета фізичного існування людини полягає в почутті самореалізації. Небагато з тих, хто лежить на смертному одрі, скажуть собі, що зробили в житті все, що хотіли зробити, — говорить Андрій Старовойт. — Боротьба з рабством власного «я» за зміну свідомості є ключем до розуміння Шляху. Цей принцип закладений навіть у самому слові «пересвіт», що означає «зміни свій світ». Боротьба з недоліками власного тіла, слабкістю душі задля розуміння Духа є завданням, гідним воїна».

Своє життя та смерть воїн «Пересвіту» присвячує служінню трьом Цінностям — Батькам, Україні, Вчителю. І вважає своїм завданням «підняти націю з колін, надати сили, укріпити дух, примусити відірвати очі від власної тарілки та подивитися на країну». До речі, в заповідях воїна сказано, що «краще померти стоячи, ніж жити навколішки».

КОМЕНТАР

Олександр ПАВЛОВ, володар чорного поясу:

— Радісно усвідомлювати, що столицю України відвідують майстри бойових мистецтв такого рівня. Займаючись карате-до з 1970 року, ми не наважувались мріяти про знайомство з такими серйозними представниками всіляких стилів єдиноборств, як Юй Куа Чен. Наші заняття відбувалися в підпіллі, методом проб і помилок, із майстрами з країн, які розвиваються, інколи, щоправда, високого дану (високої майстерності. — Aвт.). За нами постійно спостерігали каральні органи КДБ і МВС, деякі з вчителів поплатилися за свою діяльність роками в’язниці. Людина не повинна бути індивідуальністю, вона повинна бути гвинтиком у будівництві найкращого комуністичного суспільства — такою була установка тоталітаризму. Багато аспектів бойових мистецтв вивчалися по книжках (у ксерокопіях) і рідкісних кінофільмах. Принципи карате розглядалися нами як спосіб життя й самопізнання. Уперше в Союзі карате почало розвиватися саме в Україні, в Москві та Пітері до того підійшли пізніше, але з великим розмахом. Зараз в Україні існує багато федерацій із різних стилів: кун-фу, тай боксу, вінчуну тощо. Пізніше ми познайомилися зі східними цілющими та бойовими практиками. Ці методи освоєння навколишнього світу незнищенні. Ці корисні контакти необхідно розвивати, створювати обмін цінностями. Багато хто з вихованців перших київських шкіл карате вже має міжнародні сертифікати, на престижних змаганнях завойовує призові місця. Карате дисциплінує та формує особистість, відвертає її від пороків і шкідливих звичок, виховує в людині мужність, здатність персональної оцінки та почуття справедливості.