«ХАМАС» анексував «Фатх»?
Ізраїль офіційно заявив про те, що не буде співробітничати з новим палестинським урядом національної єдності. Причиною цієї відмови стало небажання палестинців прийняти три базисні умови міжнародного співтовариства — відмова від насильства, визнання Ізраїлю і комплексу досягнутих раніше палестино-ізраїльських домовленостей. «Новий палестинський уряд у своїй програмі, на жаль, не приймає трьох вимог ані прямим і ні непрямим чином, — наголосив заступник прес-секретаря ізраїльського МЗС Едді Шапіра, — ми бачимо текст, у якому домінує позиція ХАМАС».
Власне, політична програма нового палестинського уряду національної єдності, що становить компроміс між відносно прагматичною політикою «Фатх» і радикальною ідеологією «ХАМАСу» дійсно містить багато протиріч i двозначностей. Казуїстичні формулювання програми сформульовані таким чином, щоб дозволити і «ХАМАСу» і «Фатху» стверджувати, що жодна зі сторін не відмовилася повністю від своїх традиційних принципів. Таким чином, програма може інтерпретуватися по-різному, у залежності від поточних завдань боротьби за владу в Палестинській автономії однієї чи іншої сторони. Як вважає міністр інформації уряду національної єдності (УНЄ) Мустафа Баргуті: «якщо Ізраїль бойкотуватиме УНЄ — це означатиме, що він має намір продовжити окупацію і не зацікавлений в мирі. Ми не формуємо уряд єдності від імені Ізраїлю. Це — уряд палестинців».
Але оскільки «ХАМАС» хоче бути «ХАМАСом» й одержувати міжнародну допомогу від своїх ісламських донорів, яка фінансуватиме його продовження терору, то він навмисно заявляє в завуальованій формі про свої цілі, аби ця двозначність підходила під смаки будь-якої аудиторії. Очевидно, що й надалі залишається в силі традиційна ціль «ХАМАСу» — руйнування Ізраїлю. Хоча, здавалося, що може бути простішим. Палестинському уряду визнати три прості вимоги «квартету» (США, ЄС, ООН, Росія): відмова від тероризму, визнання Ізраїлю та дотримання попередніх угод з Ізраїлем. Якщо палестинці прагнуть проголошення своєї державності, то це є прямим шляхом до її проголошення.
Проте відмова від терору, мабуть, є занадто важким завданням. З цього питання програма заявляє, що «опір — законне право палестинського народу, і наш народ має право захищатися від будь-якої ізраїльської агресії». Що, фактично, тотожне наданню неприкритої індульгенції на продовження терору, тому, що це є їхнє «право». А якщо Ізраїль відповідатиме, то це автоматично вважатиметься агресією та виправдовуватиме подальший терор.
Досягнута в Мецці угода з «Фатх» є перемогою для «ХАМАСу». Оскільки уряд національної єдності створено на умовах «ХАМАСу»: невизнання Ізраїлю, права палестинців (у підтексті — на всю Палестину, включаючи й Ізраїль), повернення мільйонів нащадків біженців 1948 року в Ізраїль та інші подібні заяви, які давно вже викликають роздратування в ізраїльтян. Угода ніби легалізує «ХАМАС» у якості головного політичного партнера «помірного» і визнаного міжнародною спільнотою «Фатху».
До цієї угоди «ХАМАС» був парією і побоювався нових виборів: прагматичні палестинці могли не проголосувати знову за «ХАМАС», який приніс їм стільки неприємностей після приходу до влади. Тепер же «ХАМАС» не лише легітимізувався, але й став таким же, як і «Фатх», або навіть кращим. Він — політична шанована урядова партія, яка була гостинно прийнята в Мецці. Готовий до міжарабського діалогу, приносить гроші і, на відміну від «Фатху», є непримиренним опонентом ізраїльтян. Тепер у виборців, які підтримували Махмуда Аббаса існують усі підстави переметнутися на бік «ХАМАСу».
Саудівський емір змусив «ХАМАС» і «Фатх» домовитися між собою, чого не спромоглися зробити раніше ані Єгипет, ані Йорданія. Це багато чого говорить про вплив саудівців на «ХАМАС». Хоча виникає досить парадоксальна ситуація. Один американський союзник фінансує терористів, які ставлять за мету знищення іншого американського союзника. Основоположний пункт угоди, завдяки якому «Фатх» одержав контроль над міністерством внутрішніх справ — є не більше, аніж самообман поміркованих «фатхівців», оскільки урядові воєнізовані формування завжди були лояльними до президента Махмуда Аббаса. «ХАМАС» поступився правом на міністерство, яке він все одно жодним чином не міг контролювати. Виходить, що в цілому, уряд залишився в руках «ХАМАСу», лише із символічним реверансом убік «Фатху». Так що — «ХАМАС» спромігся анексувати «Фатх»?
Довготривалі суперечки палестинців з ізраїльтянами сьогодні вже дратують увесь світ. Очевидно, що моральна фора на користь Ізраїлю є таки обмеженою в часі. Оскільки існує баланс між припустимим застосуванням сили і міркуваннями моралі. Світ дійшов до того, що готовий вже визнати палестинців жертвами, навіть тоді, коли вони обстрілюють ізраїльські міста. А про кожний уявний злочин ізраїльтян проти палестинців будуть сурмити на увесь світ. Зараз світ вимагає від Ізраїлю демонтувати паркан безпеки та дозволити вільний в’їзд палестинським працівникам- мігрантам. Вимоги збільшення кількості поступок палестинцям ставатимуть все більшими і голоснішими. А будь-яка політична або економічна невдача нового палестинського уряду національної єдності буде ставитися у провину Ізраїлю. І жодних позитивних дій не вистачить, щоб виправдати Ізраїльську державу. Зрозуміло, що араби терплять Державу Ізраїль тільки після того, як провалилися їхні спроби знищити її у декількох війнах, і будуть терпіти доти, поки їм буде забезпечена поразка у нових війнах.
Проте шлях поступок Ізраїлю не може бути нескінченним. Якщо уступати поступово — десятиліттями або навіть століттями, то обидві сторони цілком пристосовуються до цього. Одна одержує майже все, чого вона хоче, а інша віддає стільки, скільки може віддати. На певному етапі вимога подальших поступок вже не виправдує витрачених на це зусиль, а згода піти на таке заподіює занадто великий збиток гордості нації, яка відступає. Досягши тендітної рівноваги, обидві сторони живуть у мирі доти, поки баланс сил знову не буде порушено.
Поступки, на які одна зі сторін іде занадто швидко, до встановлення такого балансу не ведуть. В одну зі сторін успіх вселяє мужність і активізує. Набагато більш уразливішим є положення іншої сторони, що віддає. Постільки поступки можуть не лише деморалізувати її, але й спровокувати до помсти.
Залишення Ізраїлем у травні 2000 року Південного Лівану підказала бойовикам «Хізбалли»»: тепер можна йти в бій за ферму Шебаа та Галілею. Згода Ізраїлю на державотворення підштовхнула палестинців висунути вимогу про розділ Єрусалима. Побачивши поступливості Ізраїлю мусульманські країни вимагають надання нащадкам біженців 1948 року права на повернення: адже мусульмани не хочуть бачити палестинців у власних країнах. Утім, схоже, що мусульмани на надмірну ескалацію не налаштовані. Вони можуть перемогти Ізраїль безкровним шляхом — за допомогою підвищення народжуваності. Ісламські країни можуть почекати ще декілька десятиліть.
Наразі можна знову проводити довгі місяці за столом двохсторонніх переговорів, i нарешті домовитися практично про все, та все одно залишатимуться проблеми, через які без великої кількості взаємних компромісів переступити ніколи не вдасться. Яким чином Ізраїль і Палестина можуть поділити Єрусалим, який обидві сторони вважать своєю столицею? Чи погодиться колись Ізраїль прийняти шiсть мільйонів палестинських біженців на своїй території, зруйнувавши таким чином державність Ізраїльської держави? І яким чином дві сторони протистояння зможуть переступити через усі ці основоположні питання?..
