Без фантазій, але з фентезі

Стан української сучасної літератури і способи її культивації — актуальні питання, що обговорюються на різних культурологічних конференціях і дискусіях. Не дивлячись на це, у вітчизняному мистецтві є автори, чиї імена знають не лише філологи чи мистецтвознавці, але й багато читачів. Одні з таких авторів — подружжя-письменники Марина і Сергій Дяченки.

— Ваші імена, перш за все, асоціюють з українською прозою у жанрі фантастики. Чим би ви могли це пояснити?

— Ми — кияни, тут наше коріння… А Київ — це, знаєте, цілий світ. Ось що говорив з цього приводу Михайло Назаренко в монографії «Реальність чуда»:

«Де ж могло залишитися більше забобонів, як не в Києві?.. — писав у першій третині XIX століття Микола Маркевич. — Київ і чудесами Святих і чудесами старовини навертають розум народу до дивовижного... Тому- то, можливо, він і досі залишається місцеперебуванням Велетнів, Лісовиків, Домовиків і Відьом». Навіть за межами України, в тверському і псковському говорах, відьми, за свідченням Даля, називалися «киевицями». ХХ століття принесло в скарбничку нові образи Києва — «логово змієве» (Гумільов) і «Київ-Вій» (Мандельштам)».

Так що фантастика — це для нас традиція. І образи наших народних казок, міфічні персонажі з «Лісової пісні» Лесі Українки, «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського, «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя увійшли в нашу душу з дитинства. Не саксонські міфи, не рицарі Круглого столу, а наші Змії-Гориничі, Кожум'яки, Чугайстри.

Окрім того, ми ж не лише письменники. Років десять тому ми створили Київську майстерню фантастики, зараз у нашому місті працює Міжнародна асамблея фантастики «Портал», почесними президентами якого ми є, а також Клуб фантастів. Виходить друком журнал «Реальність фантастики», визнаний 2005 року кращим у Європі журналом на теми фантастики. Торік на базі «Порталу» було проведено «Єврокон» — загальноєвропейську конференцію фантастів: до нас приїхали представники із 30 країн. У квітні цього року «Портал» відбудеться вже втретє, спільно з книжковим ярмарком «Медвін — Книжковий світ» — чекаємо на приїзд сотень людей із різних держав, зокрема й таких чудових письменників, як Джон Краулі (США), Томас Мільке (Німеччина), Анджей Сапковський (Польща), Дмитро Биков, Святослав Логінов (Росія) і багатьох інших. Буде багато круглих столів, дискусій, конкурсів. Очікується цікава кінопрограма. А музичною господинею «Порталу» має бути, як і торік, Руслана. Ми принципово відстоюємо високий літературний рівень фантастики, прагнемо до синкретизму, до синтезу фантастики та інших видів мистецтв. Поступово Київ перетворюється в одну зі столиць європейської фантастики — і це здорово.

— І все ж таки, чим вас захоплює фантастика, кого вважаєте своїми вчителями?

— Жоден із творчих методів не дає такої свободи, як фантастика. Вона може все те, що і так званий реалізм, але плюс до цього — це ще й можливість заглянути за грань звичного, усталеного, буденного. Знаєте, коли людина отримує повну свободу? У своїх снах. У сні людина може літати, подорожувати у часі. Як правило, з пробудженням все це забувається. Але людям науки і мистецтва часто саме у сні приходить осяяння, яке згодом, як результат, стає відкриттям... Письменник, якщо він фантаст, повинен володіти мистецтвом трансформувати те, що прийшло йому уві сні, в образи своїх романів і повістей.

У дитинстві ми всі фантасти, адже пізнаємо світ, не відділяючи казку від бувальщини. При цьому дитинство — найбільш щасливий період життя людини. Це той рай, у якому побував практично кожен із нас. Частіше за все, дорослішаючи, ми втрачаємо цю чудову здатність сприймати світ крізь чарівні окуляри фантазії. А фантасти зберігають цю властивість. Вони «ф-мутанти» у світі дорослих, здатні сприймати світ більш яскраво, багатовимірно і, досить часто, більш точно. Вони вміють зазирати в майбутнє і згадувати, якими були пророчими віщування у творах Веллса і Жюля Верна, Замятіна і Оруелла.

Що стосується вчителів, то важко уявити наше становлення без Лема і Толкієна, Бредбері і Булгакова, без Шеклі і Шварца. Але, мабуть, більш за все ми зобов'язані братам Стругацьким (Аркадію і Борису) — на їхніх творах узагалі виховані цілі покоління письменників. Слава Богу, ми і наші колеги можемо спілкуватися з Борисом Стругацьким. Одна його присутність у Санкт-Петербурзі багато значить. Зараз у наш книжковий, кіношний і телевізійний світ прийшла комерція, вульгарність, агресивний натиск малоосвіченості. Борис Натанович років двадцять уже проводить семінари, літературні конкурси — це означає високу планку, точку відліку літературного смаку і уявлень про життя і мистецтво. Власне, кожен читач може пересвідчитися в цьому, заглянувши на сервер «Російська фантастика», де Борис Натанович відповідає на поставлені йому запитання. За декілька років він відповів на 6615 запитань — чи це не дивовижно? А ще більше відповідей, зокрема й про секрети майстерності письменника, можна знайти в книгах братів Стругацьких.

Ми особисто знайомі з Борисом Стругацьким, спілкуємося з ним і це досить важлива частина нашого життя. Можливо, він і не підозрює, що ми вважаємо його своїм вчителем.

— Чи могли б ви (в контексті жанрової різноманітності сучасної літератури) визначити напрями, піджанри своєї творчості?

— За тринадцять років у нас написано 23 романи, декілька десятків повістей і оповідань. Можна сказати, що наша творчість пройшла певну еволюцію. Починали ми з незамутненої чарівної фантастики для дорослих, тобто класичної фентезі — такими були наші перші романи «Приватник», «Ритуал», «Шрам», з їхнім світом умовного середньовіччя, магами, драконами і чаклунством. Затим було знайдено те, що ми назвали «міський фентезі» — романи «Відьмине століття», «Армагед-дім, «Долина совісті», — де дія відбувалася в наш час, в нашому суспільстві. Це було ближче до того, що Борис Стругацький називає «реалістичною фантастикою». Роман «Пандем», у якому йдеться про майбутнє, — це вже виключно соціальна фантастика.

Цікаво, що наш роман «Печера» деякі критики взагалі вивели за межі фантастики. Твори з циклу «Ключ від королівства» — фентезі, але для підліткової аудиторії. А ось роман «Дика енергія» — це чистої води експеримент, роман-ритм, він і розрахований на те, щоб бути основою музичного альбому, мюзиклу, над яким зараз працює Руслана.

І нарешті, «творчим полігоном» для нас залишається мала форма — повісті й оповідання, в яких можливі абсолютно непередбачувані «жанрові гібриди».

— Як вам вдається ділити на двох свій віртуальний творчий світ? Чи існує, так би мовити, розподіл праці?

— Співавторство — частина нашого подружнього життя. Хто «головніший» у народженні дитини — тато чи мама? Напевно, складно відповісти на це запитання. Так і тут: будь-який наш роман або сценарій — та ж сама дитина. Секрет, однак, у тому, що дитя виросте щасливим, коли батьки не ділитимуть пальму першості, а житимуть у гармонії, допомагаючи один одному.

— У театральних колах добре відома ваша повість «Останній Дон Кіхот». Чи плануєте більш тісно співробітничати з театром? Чи відчуваєте певну дистанційованість сучасної драматургії від театрального мистецтва?

— З величезною радістю ми б працювали для театру. Багато наших речей так чи інакше присвячені йому. Наприклад, повість «Кон», де головним героєм є безпосередньо сам театр — живий організм, здатний оцінювати спектакль… За лаштунками театру відбувається дія повісті «Емма і сфінкс»; у романі «Наступник» головна героїня Танталь — актриса бродячого театру. Зрештою, роман «Печера» — історія про постановку спектаклю, який перевернув світ.

Дійсно, сьогодні поставлена лише наша повість «Останній Дон Кіхот», але ми не втрачаємо надії. Ось прийде продюсер, інвестор, режисер — і… Слон підніме хобот і радісно затрубить.

— Ви є лауреатами великої кількості престижних літературних премій. Яке ваше ставлення до професійних нагород? Чи є вони для вас творчим стимулом?

— Ми — лауреати понад 50-ти літературних премій, зокрема й за внесок у фантастику («Аеліта»), за гуманізм у мистецтві (премія ім. Буличова), премія імені братів Стругацьких тощо. Є і кінематографічні премії, в тому числі й міжнародні, є й державні. Ми поважаємо ці премії, вдячні тим, хто їх присуджує. Але, звичайно, премії — не самоціль. Та й не можна «під премію» щось писати — вийде фальшиво. До того ж, майже кожен наш новий роман чи оповідання — експеримент, пошук, тобто ризик. Тут важливе те, що премія дає можливість відчути зворотний зв'язок з читачем або глядачем.

— Сьогодні існує тенденція взаємозв'язку літератури і шоу-бізнесу. Чим, на ваш погляд, можна це пояснити? Як сформувався творчий тандем: письменники Дяченки — співачка Руслана Лижичко? Чи плануються надалі спільні проекти?

— Письменнику важливо вміти цікаво розповісти історію. Якщо це є в романі, то рано чи пізно відкриються нові горизонти: екранізації, інсценування, музичні постановки тощо. Стосовно ж Руслани, то вона не просто «представник шоу-бізнесу». Ми Лижичко полюбили давно, коли вона співала різдвяні пісні, балади, зокрема й для дітей. Там більше душі, ніж комерції. Та й перемога на Євробаченні — хоч і містила професійний менеджмент, але без її душі, без фольклору, без експерименту її не було б. Зараз Руслана записала в Америці альбом Wild energy англійською мовою на основі нашого однойменного роману. З нетерпінням чекаємо прем'єри, зокрема й на «Порталі», і сподіваємося на подальшу співпрацю — кліпи, мюзикл, фільм, комп'ютерна гра…

— Відомо, що ви співробітничали з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Хто сьогодні, крім вас і Івана Малковича, заповнює дитячу літературну нішу, наскільки вона вільна?

— Іван Малкович, директор цього чудово видавництва, недавно випустив наш «дорослий» роман «Ритуал» з приголомшуючими ілюстраціями Слави Єрка, а тепер вони готують до публікації «Печеру» — таким чином, дитячий видавець «вторгнувся» в світ дорослих. А щодо дитячої літератури в Україні, то ця ніша глибочіє місячними кратерами. «Вузьке коло цих революціонерів», оскільки непросто писати для дітей — це як іти по мінному полю: праворуч — зайвий дидактизм і моралізаторство, ліворуч — непотрібний натуралізм. Окрім того, дитячий ринок дуже консервативний, адже не діти книги купують, а їхні батьки, а вони вибирають те, що самі читали в дитинстві. Тут важко з'явитися новому імені, але якщо казка яскрава, оригінальна — рано чи пізно вона знайде свого читача.

— А ви готуєте щось нове для своїх читачів?

— Ми закінчили нову повість, робоча назва якої — «Море знає» (за жанром — міська фентезі). Її опублікують в журналі «Если»... Працюємо над продовженням циклу про Лєну Лапіну (романи «Ключ від королівства», «Слово Оберона»), а також над сценаріями, зокрема й для Єжи Гоффмана («Легенда про Довбуша»). І в очікуванні прем'єри — в березні має вийти найбільш «свіжий» наш роман, Vita nostra, в фантастичній серії «Світи М. і С. Дяченків» в «Ексмо» (в Україні він вийде у видавництві «Зелений пес» українською мовою). Наші «бета-тестери» (люди, які першими читають твори, висловлюють свої зауваження, і їхній думці ми довіряємо) говорять, що це краще, що ми написали, і що має місце нова ланка в нашій еволюції. Але дочекаємося думки читачів і критиків.