Економіка утилізації

Вже не перший рік на оборонних підприємствах Павлограда зберігається п’ять тисяч тонн твердого ракетного палива (ТРП), що залишилося після ліквідації радянських стратегічних ракет СС-24. Ця обставина, зі зрозумілих причин, дуже непокоїть громадськість, оскільки утилізація вибухонебезпечного пального, яку зобов’язалася здійснити українська влада, з фінансових причин постійно відкладається. І ніхто не може дати твердих гарантій того, що Павлоград одного разу не перетвориться на місце масштабної катастрофи.

Екологічні організації Павлограда, а також ініціативна група із запобігання техногенної катастрофи, яка складається з фахівців-ракетників на чолі з колишнім міським головою Віктором Романюком, виступають за те, щоб провести в місті громадські слухання за участю всіх зацікавлених сторін. На них офіційно запрошені керівники Національної космічної агенції України, Міністерства надзвичайних ситуацій, Секретаріату Президента і Кабінету Міністрів. Від них чекають чітких відповідей на запитання, які хвилюють мешканців міста.

Нагадаємо історію утворення «покладів» ракетного палива в «столиці» західного Донбасу. Виготовляти ТРП на Павлоградському хімічному заводі (ПХЗ) почали в середині 60-х років минулого сторіччя. Пік виробництва припав на 1982—1990 роки, коли бойові ракети серійно сходили з конвеєра на сусідньому Павлоградському механічному заводі, який входив до складу ВО «Південмаш». Після отримання незалежності, на думку колишнього міського голови, в України була можливість позбутися стратегічних ракет, віддавши їх разом із ядерними боєголовками Росії. Проте сам процес ліквідації, передбачений міждержавними угодами, обіцяли профінансувати американці, а тому відмовлятися від кругленьких сум у твердій валюті українському керівництву здалося безрозсудним. Тим більш, що павлоградські «оборонщики» твердо запевняли: їм цілком під силу не лише розібрати свої ракети, але і утилізувати ТРП з максимальною вигодою для рідної держави. Було вирішено, що видобуте за допомогою гідророзмиву пальне, за американською технологією перероблять на промислову вибухівку. Як наслідок, у 1997 роцi з’явилася державна програма з демонтажу ракетних комплексів і утилізації пального, відповідно до якої було побудовано пілотну установку. Як згадує Романюк, «хімзавод оголосив, що зуміє утилізувати ракетне пальне, хоча там не було навіть необхідних складських приміщень». «Як наслідок, — розповідає він, — 75 мільйонів доларів США, цілеспрямовано виділених американцями на утилізацію, довелося витратити на створення необхідної інфраструктури, будівництво та підготовку сховищ. Зробити вдалося чимало, однак при цьому упустили головне — не прорахували можливі ризики. Тим часом, пальне з міжконтинентальних ракет тепер перебуває усьог о за півтора кілометри від найближчих будинків. Якщо вибухне хоча б один ракетний ступінь, то уламки, як показав подібний випадок у російській Пермі (там вибух стався на стенді), розлетяться приблизно на сім кілометрів. А на ПХЗ зберігається понад півтори сотні ступенів, при цьому є приміщення, де їх по 10 —15 одиниць». «Де гарантії безпеки?», — ставить питання колишній голова Павлограда і констатує, що «відповіді поки що немає».

На думку Романюка, колишнє керівництво України припустилося ще однієї істотної помилки. Ракети, зняті з бойового чергування, звезли до Павлограда й «порізали на заводі всі до єдиної». Після цього американці втратили інтерес до проекту з переробки пального, а незабаром зібралися й поїхали додому. У той же час, зазначив Романюк, росіяни вчинили набагато далекоглядніше — вони поступово ліквідують ракети, і в міру цього спалюють ракетне пальне. Україна ж, після від’їзду американців, власне, залишилася «біля розбитого корита».

Сьогодні з державного бюджету павлоградським підприємствам обіцяють виділити близько 750 мільйонів гривень на проектування та будівництво 16 виробничих будівель для технологічного ланцюжка утилізації твердого ракетного пального. У результаті, з 5 тисяч тонн ТРП планують отримати 25 тисяч тонн водно-гелевої промислової вибухівки для гірських робіт. Проте, у ній, стверджує колишній міський голова, міститиметься до третини токсичного ракетного пального. Так чи інакше, його компоненти потраплятимуть у довкілля при вибухах у кар’єрах. «Потреба України в промисловій вибухівці не перевищує 100 тисяч тонн на рік, — зазначає Романюк. — А вже сьогодні виробляється майже 150 тисяч тонн. Кому буде потрібна гелієва вибухівка? Для чого її випускатимуть? І ще один аспект: на утилізацію передбачено майже мільярд гривень. А за 8 років очікується отримати лише 80 мільйонів — притому не прибутку, а всього лише доходу». «Що це за економіка?» — дивується Романюк.

Фахівець пропонує спалювати ракетне пальне в спеціальних печах, обладнаних фільтрами. За його словами, в Павлограді і раніше застосовувався такий спосіб, щоправда, при знищенні невеликих кількостей ТРП. Придбання печей і їхнє облаштування, за підрахунками фахівців, обійшлися б лише в 60 мільйонів гривень. Таким чином, вважає Романюк і його однодумці, позбутися всіх 5 тисяч тонн ракетного пального можна буде лише за рік. До речі, наскільки відомо, метод спалення, виходячи зі стану ТРП, тепер пропонують і американці. Адже термін зберігання твердого ракетного палива не безмежний. Його періодично тестують і дають дозвіл на подальше зберігання. За словами Романюка, на ТРП вже з’явилися мікротріщини, і нікому не відомо, чим це може обернутися при спробах дістати пальне. «Іскрою» може стати будь-яка нештатна ситуація, наприклад, влучання блискавки. Окрім того, чинником ризику є утилізація на ПХЗ звичайних боєприпасів. У зв’язку з цим, Романюк нагадав недавній вибух, що стався при розрізці бойових ракет на території Аерокосмічного центру НКАУ в Дніпропетровську. «Якщо вибух станеться на ПХЗ, — попереджає експерт, — то від міста ніч ого не залишиться, а токсична хмара може досягти й обласного центру».