Парадокси долі

Цю стрічку створили режисери Ілона і Андрій Соколовські, а роком раніше присвячення естрадній співачці Валентині Купріній було представлено на VIII міжнародному телефорумі, який проходить у Москві. Нині кінонарис можна побачити на телеканалі «Культура».

Назва фільму ілюструє парадокс, пов’язаний із творчим шляхом В. Купріної. Вона відома і її любить публіка, її пісні співали і співають досі, а її голос, який називали «магічним» і «містичним», продовжує радувати й сьогодні. Однак у «вищих колах» Купріна залишається невідомою... І це при тому, що зі співачкою особисто спілкується Президент України Віктор Ющенко, зізнається, що обожнює її пісні, але нічого не робить для того, щоб Купріній присудили хоча б звання заслуженої артистки. Проте на останньому факті автори й режисери фільму не педалюють… Мабуть, сама співачка заборонила. Дуже вже це принизливо…

Напевно суть криється в глибинному рівні — фактичній відсутності архівів. З незрозумілих причин більшість записів розмагнічено. Частина — через недбалість працівників кіно і телебачення, а частина — через банальну відсутність чистих касет для нових зйомок, щось згоріло під час пожеж, «потонуло» при розриві труб… У результаті, коли берешся за створення документального фільму, сам жанр стає парадоксом, бо саме документальні кадри відсутні. Добре, що хоч би «рукописи не горять», і в архіві будь-якого творця зберігаються світлини і статті про його творчість, які слугують основою для нового фільму. А ще — сама людина, з історією її життя, з досвідом, оцінкою минулого і сучасного.

У цьому випадку «Соло для «невідомої» співачки» Ілони і Андрія Соколовських — вдале поєднання «соло» (всю стрічку побудовано на монолозі Валентини Купріної, де немає жодного авторського «закадрового» слова) і рідкісних хронікальних кадрів, які дивом збереглися. Хоч і їх небагато, а щоб такі розшукати знадобилося докласти чимало зусиль. У результаті все ж таки молода Валентина Купріна з’являється в кадрі «вживу» в кліпі пісні про Київ. Режисери не просто відзняли рідний їй Кочеток поблизу Чугуєва (батьківщина співачки); Москву, де починала свій творчий шлях В. Купріна; дістали навіть хроніку Олега Лундстрема з естрадним оркестром Росконцерту, де співачка працювала в 50-ті роки. Безліч кадрів кінохроніки використано і в ілюстрації біографічних фрагментів, пов’язаних із роками війни, голодом 1947 року, коли доводилося харчуватися гнилою картоплею, очистками і жолудями…

Форма «соло»-монолога без єдиного коментаря «зі сторони», вибрана режисерами, є надзвичайно складною. Необхідно було так вибудувати логічну лінію, щоб ніде не виявилося смислових провалів, невиправданого «монтажного» перемикання, розірваності смислової нитки. Все це було подолано, в чому велика заслуга Ілони та Андрія Соколовських, а також самої героїні фільму, яка записала свій монолог лише з однією перервою і без єдиного дубля. Так само, як вона записує свої пісні в фонди радіо. Навіть досвідчені звукорежисери дивуються, як можна таку кількість музики записати з першого разу.

Напевно, доволі важливу роль відіграє те, що досі збережено вокальну школу, якої вчила Алла Феодосіївна Дзюблик, учениця знаменитої Олени Олександрівни Муравйової, у якої займалися Іван Козловський, Зоя Гайдай, Лариса Руденко. Як результат — досі вокальний звук, який добре зберігся, приголомшуючі «низи», за якими безпомилково пізнаваний голос В. Купріної, живий спів у концертах, у прямих ефірах на телебаченні і радіо — нерідко з власним акомпанементом під гітару. А також — нещодавні фондові записи (вісім вокальних мініатюр) за участі вокального тріо «Либідь» і джазового ансамблю Beauty Band, створення трьох компакт-дисків, куди ввійшли найвідоміші пісні з репертуару Валентини Купріної — «Червона троянда», «Квітка ромена», «Троянди на пероні», «Поїзд із Варшави» і ще декілька десятків. У тому числі й пісні на слова Ліни Костенко та Олени Теліги, музику до яких написала сама співачка. До речі, пісня на слова Теліги ввійшла до компакт-диску «Танго українських композиторів», після чого В. Купріна жартує: «Тепер я офіційно визнаний композитор, хоча й без освіти».

Парадокс, але й вокальної освіти в Купріної дійсно немає. Майбутня співачка закінчила технікум лісового господарства і за розподілом поїхала до Голої Пристані на Херсонщину. Там, працюючи помічником лісничого, встигла посадити 180 гектарів лісу. Що ж до музики — це було покликанням, незважаючи на те, що навіть батько говорив: «Теж мені співачка, в консерваторію хоче. Там таких, як ти — сотні».

Але душа не заспокоювалася, хоча до консерваторії так і не поступала. Музичну освіту отримувала безпосередньо в процесі роботи в різних колективах. Завдяки унікальному голосу її приймали в будь-який вокальний ансамбль, куди б вона не прийшла на прослуховування. А почалося все з Державного українського хору в Києві. Саме тут вона освоїла елементарну теорію музики, сольфеджіо, стала солісткою у великого Григорія Гурійовича Вірьовки. Потім була робота з Олегом Лундстремом у Москві. А назад до Києва привело кохання. Тут же народилася дочка Наталочка...

У долі співачки було все — і радості, і смуток, і втрати близьких людей. Були й анонімні листи, і звинувачення в нездійснених «гріхах», і гірко-нез’ясовні ситуації, коли в країні з кожного гучномовця звучали пісні Купріної, а вона бродила містом з маленькою дитиною, не маючи роботи. Але світло й оптимізм у душі завжди перемагали. Дивуєшся, як може людина не пам’ятати зла, зате в десятеро бути вдячною за кожну дрібницю і сприймати красу в будь-якому її вияві. Можливо, зіграло роль народження в Кочетку — саме там, де колись з’явився на світ Ілля Рєпін? Сприймання краси природи і життя, вміння виділити головне, не помітити темного, обійти «гостре», подарувати добре, віддати останнє — чи не це найбільш натхненні заповіді, які для багатьох залишаються лише на папері? А вона така — Валентина Купріна. Вміє радіти і не вміє заздрити, вміє прощати і не вміє зраджувати. І не тому, що «так потрібно», а тому, що по-іншому не може.

Саме людські риси співачки стали тією іскрою натхнення режисерів, з якої народився фільм. Мабуть тому вони так захопилися саме життєвим шляхом В. Купріної, а творчості присвятили лише невелику частину, переважно у вигляді закадрового звучання пісень. Це їхній погляд. Це їхнє право. Це їхня можливість трохи відкрити глядачеві і слухачеві ту частинку душі Купріної, яка для багатьох залишається за кадром. Проте, правильно говорять, що сцена — це не дзеркало, а збільшувальне скло. Слухаючи пісні Валентини Купріної, неможливо відтворити портрет, який розходитиметься з її світлою сутністю. У цих піснях добро, філософія, кохання, чистота — те, чого так бракує нам сьогодні.

Нещодавно Валентина Купріна написала пісню, де і слова, і музика — її власні. Це сповідь, яка називається «Янгол мій». Співачці хочеться побажати одного: нехай цей Янгол береже її якомога довше...