Тільки що, так Петрович!
У Хітроу перед зимовими канікулами висів триденний знущальний туман, десь у горах куражився над лижниками сніг, за який давно сплачено, а він динамив і динамив, ще якісь нестиковки розбурхували мандрівне людство. Тільки нас разом із моїм школярем ці зимові оскали стосувалися вельми відсторонено — наша подорож була досить незалежною — адже зібралися в Радянський Союз, причому, не залишаючи міста. Тому й не потребували льотної погоди, якісних злітних смуг. До речі, понад 80% населення планети завжди боїться літати — й статистика не змінюється.
Зупинюся, щоб знову нав’язливо не відволікатися, адже перед поїздкою до СРСР потрібно зосередитися, як-не-як розповідати доведеться про життя-буття людині новій у цьому житті, для нього і його ровесників все, що було років 15—20 тому, задовго до їхнього народження, великою незрозумілістю здається — невже й тоді було життя!
Київськими задвіркам вирішили подорожувати загодя. Суть — у своєрідному слідчому експерименті, завдяки якому спробує відновити хоча б дещо з минулих часів, здобривши дійство спогадами, підсоливши подробицями, приправивши пікантним соусом із репортерських зустрічей — а там, дивись, і вигуляється екскурсія в щось корисне, добре, якби без повчального занудства. Ну, мабуть, цього ми уникнемо — адже налаштовані не на урок. Попереду — приємна для двох, як ми жартуємо, мандрувалка.
Спочатку чомусь опинилися на колишній виставці досягнень народного господарства — так, здається, вона називалася. Чесно скажу, найяскравіший спогад минулих років залишили не відвідування павільйонів — хоча там було по-своєму цікаво, а вигляд життєрадісних людей, які любили тут відпочивати сім’ями, особливо у вихідні. І ще тамтешній ресторан «Прага». Зараз мені здається, що він був вишуканим передвісником майбутнього строкатого капіталізму, але без суєти й невпевненості — чи хороший? Знав, що хороший, і нагодувати вмів як ніхто. Могли за бажанням накрити стіл прямо під яблунькою — вони росли навколо. Мальовничі зелені простори виставки, яскраві павільйони різних галузей господарства працювали з розмахом, ніби беручи найвищі ноти, й цим також забезпечуючи упевненість у майбутньому. Мотивовано чи ні, але в більшості вона, ця упевненість, була. Абсолютно не запам’ятала, коли зайшла зірка виставкового раю, напевно, в 90-х минулого століття. Сьогодні, приїхавши сюди, потрапили в напівпорожнє, ніби покинуте людьми місто, з безлюдними павільйонами, схожими на доісторичних тварин — якісь будівлі зачинені, деякі забиті. У цьому музеї колишньої цивілізації ще жевріє тихе життя у вигляді торгівлі, може, які-небудь бізнесові виставки ніби присутні в малій кількості. Спеціально питання не вивчала, одне помітно й пригнічує: як же постарів цей велетень, як його опустили.
Ресторан «Прага» (невже він був колись прекрасним) перетворився на безоке скельце з вкрапленням кам’яних латок — цих глузливих аплікацій людської байдужості — от і все, що залишилося від чудового острівця благополуччя на березі мальовничого озерця, в якому плавали лебеді. Зараз котлован, як висохлий стогін, зарослий, «неголений».
Відчули паніку, — зізнаюся, — що тут цікавого, навіщо хлопчика притягла? Але допомогла переконаність, що історію, зовсім недалеку, але вже незрозумілу для підлітків, вивчати варто не лише за картинками та цитатами — серед них не завжди зустрічаються об’єктивні, а ніби в польових умовах, на місці подій. Якщо очевидець поряд, то вже він ніяк не дозволить вдатися до крайності, що старанно нав’язують, мовляв, усі ми тоді жили настільки безбарвно й примітивно, всі були підсліпуваті, як їжачки в тумані... Це зовсім не так — і доводити потреби немає. Просто потрібно розповідати, й краще в природних декораціях, тоді й пам’ять загострюється, а на запитання відповідаєш усе азартніше, тому що вони стають конкретнішими, більш детальними, з’являються деталі, які з легкістю справляються з роллю гіда.
Замаячило бажання опинитися в парку, де в моєму дитинстві й пізніше працювала дитяча залізниця. Одразу скажу — попали як у ліс Баби Яги: старі, побиті дерева скриплять сухими пальцями гілок, навколо бруд, сміття, можливо, ще з минулого століття. Помітила, щоправда, що подекуди вже є сліди реставрації — кілька доріжок цивілізовано чисті й будиночок вокзальний змінився на кращав. Восени в дев’ятому класі ми з подружкою тут, підкидаючи вгору золоте листя, загадували бажання. Мріяла тоді про годинник, найпростіший, просто марила — й мені незабаром його подарували батьки на день народження.
І сьогодні, весело пробігши з внуком старою вузькою колією, що ще збереглася, дзвінко зображаючи поїзд мого піонерського дитинства, ми й дуріли, як у дитинстві, незважаючи на бруд. Скільки дорослих зберігають у пам’яті цей київський куток, що став засміченими задвірками. Упевнена — тимчасово, головне, щоб надзвичайний парк із залізничним вокзалом не поміняв орієнтацію.
Відпочили по-справжньому в музеї під відкритим небом у Пирогові. Мій супутник зняв мобільником свій перший фоторепортаж і ми порадувалися — непогано для нашого домашнього перегляду.
Коли бродили по старому Подолу, раптово на зеленій огорожі побачили напис — Петрович і згорнену, як спляча кішка, стрілку. Чи то вниз іти, чи то в двір. Що за Петрович, стало цікаво. Обрали друге й потрапили в клуб «Петрович», що нагадує батьківську комунальну квартиру. Щойно ввійшла, перше, що мимовільно вирвалося: «Ой, мої артисти!» На стінах висіли фотографії улюблених акторів тих років, які ми, дівчата, азартно змагаючись, скуповували в газетних кіосках. З кожною новою фоткою буквально переспала, оскільки знову придбану — клала поруч із подушкою. У «Петровичі» побачила й знайомий програвач, і накрохмалені серветки, що нахабно наїжувалися від потрійного крохмального замісу, безліч дрібниць того нехитрого побуту. Члени клубу та їхні гості приходять позгадувати, поговорити. Зіграти в шахи, в популярну колись карткову дев’ятку, пошепки поспівати улюблені пісні, перекусити за рецептами відомої радянської книги про смачну й здорову їжу.
Раптово опинившись в інтер’єрі з такою милою назвою, пригадала одну молоду пару. Закоханий чоловік називав свою 26-річну дружину чомусь Петровичем. Вона соромилася, коли перехожі здивовано озиралися, дивуючись невідповідності. Зовсім, нібито, не схожа на п’яницю-сторожа. Вона боролася, перебільшуючи своє невдоволення таким виявом ніжності, на що чоловік завжди відповідав: ти ж не просто Петрович, ти ж коханий мій Петрович. Років через 30 — змирилася. Петрович цей став для неї рідним...
Так захопилася, що забула про обов’язки оповідача, але в тому потреби не було: все в цій експозиції так здружилося, що й додавати нічого не було потрібно.
— Це комуналка твоєї мрії? Хочеш, я називатиму тебе Петровичем, — запитав нахабний хлопчисько, — й ми із розумінням засміялися.
