Осяяння

Даруючи, у давнину примовляли: «Хоч малий, як горобець, та приймайте за великий». Так і я, мов у тій приказці, тішуся новорічним дарунком. Справді гарна річ: невеличкий квадратовий слоїк, закритий широким корком і перев’язаний солом’яним джгутиком, наповнений щільно рештками різнобарвних олівців. Є навіть трохи стружки. Начебто нічого особливого, але цей простий витвір постійно хочеться крутити в руках, роздивлятися літери, що де-не-де збереглися на тих вишуканих огризках, дивуватися: хіба бувають білі олівці? Якесь таке дуже заспокійливе заняття.

Олівці — то взагалі надзвичайно елегантний винахід. Шматочок дерева, а всередині ще й кольоровий грифель, котрим можна з рівним успіхом і писати, і малювати. Мені за свій вік довелося списати їх силу-силенну. Якби збирав, то накопичив би трилітрову банку, не менше. І була б то справжня історія життя. Оцим олівцем малював якихось смішних звірят комусь на день народження, а отим — марно пробував виконати домашнє завдання з ненависного креслення (справу пом’якшувало хіба лиш те, що вчителька була молода і досить таки приваблива, принаймнітоді так здавалося), а цим — правив статтю… До речі, писати статті, а також будь-які інші тексти за допомогою саме олівців, а потім переносити на комп’ютер без посередництва вульгарних кулькових ручок — у тому є певний азарт, бо можна ж нашкрябати цінну думку навіть притиснувши блокнот до стіни вагона метра.

Та що тут казати. Просто є такі малі предмети, що неначе самі виростають з наших рук, на перший погляд не дуже потрібні, але жити без них було б менш цікаво. Всі ці не завжди зрозумілі щипчики, скляні кульки, ланцюжки з канцелярських скріпок, пилки для нігтів, точилки для тих же олівців, стара, ще радянська ялинкова прикраса у вигляді полуниці, що якимось дивом опинилася в дальньому кутку шухляди твого столу, деталь від невідомого пристрою, подібна до священного амулета сонцепоклонників, щербатий фарфоровий дзвоник з написом «ви піжон, і діти ваші будуть піжони», сувій чорно-білої фотоплівки, на якій зафіксовані події та обличчя тисяча дев’ятсот невідомо якого року... В кожного, певна річ, є розсипи отаких скарбів. І кожен якось не квапиться їх викидати. Може, ліньки. А може, розуміє, що не варто, не нашого розуму це діло.

Бо ввесь той дорогоцінний мотлох існує не просто так. Ці запорошені поклади насправді приховують у собі велику, громову істину, котра одного дня відкриється нам у всій своїй славі та красі. Як передбачав мудрий російський поет Ніколай Олєйніков ще 75 років тому:

«Все пуговки, все блохи, все предметы что-то значат.
И неспроста одни ползут, другие скачут.
Я различаю в очертаниях неслышный разговор:
О чем-то сообщает хвост, на что-то намекает бритвенный прибор.
Тебе селедку подали. Ты рад. Но не спеши ее отправить в рот.
Гляди, гляди! Она тебе сигналы подает.»