Нестерпна легкість журналістських міркувань

З першого дня свого існування наша газета приділяла соціології особливу увагу. Тому що якою б важливою не була заява чиновника чи культурного діяча, дізнатися про думку людей, для яких, власне, робляться заяви й пишуться статті, набагато важливіше й цікавіше. І, звичайно ж, ніколи ми не бралися за результати дослідження з метою знайти в них який-небудь кричущий факт, а лише — дізнатися, як воно є насправді, і передати ці відомості читачу. З іншого боку, журналіст, як і будь-яка інша людина, серед безлічі цифр виділяє для себе певні дані, найбільш значущі для суспільства на даний момент. Було б добре, щоб соціологи, якби вони виділяли цю головну цифру (адже кому, як не соціологам, передбачувати, які дані викличуть найбільший резонанс) для нас, журналістів, і читачів самі, і пояснювали, звідки ця цифра взялася і що вона означає. А поки що ми пропонуємо вашiй увазi відгук нашого постійного експерта, доктора філософських наук, генерального директора Київського міжнародного інституту соціології Володимира ПАНIОТТО. Що ж до третьої особи, яка згадуватиметься в статті, В. Зайцева — то ми готові надати йому можливість висловитися на сторінках нашої газети.

Соціологів і журналістів пов’язує тісна взаємозалежність: журналістам потрібні соціологи для отримання цікавої інформації, соціологам потрібні журналісти для пропаганди їх результатів і пабліситі. Здавалося б, такий взаємовигідний симбіоз має вести до безхмарних стосунків без особливих взаємних претензій і докорів. У принципі, так і є, якщо йдеться про наукові дослідження, — наприклад, дослідження соціальної структури, мобільності, сім’ї, про дослідження громадської думки з питань екології, інформованості, моралі і т. п. Утім, цими дослідженнями не особливо цікавляться засоби масової інформації (або, можливо, не особливо цікавиться населення, і тому вони не зацікавлюють ЗМІ), мені здається, що в західних країнах інтерес до них значно вищий. Кілька років тому КМІС брав участь у спільному фінсько-українсько-російсько-португальському проекті дослідження зв’язку рівня добробуту і здоров’я. Коли наша група була в Гельсінкі для планування проекту, наприкінці зустрічі наші фінські колеги запросили журналістів. Я намагався їх відрадити, адже у нас не було жодних результатів, лише плани, і було незрозуміло, для кого це може бути цікавим. Прийшло, однак, стільки журналістів, скільки у нас ніколи не прийшло б навіть на розповідь про результати проекту. Вони поставили безліч докладних запитань, прес- конференція тривала дві години.

Ідилія відносин між журналістами і соціологами закінчується там, де починаються політичні дослідження, передусім, пов’язані з виборами, а також (меншою мірою) з питань, щодо яких є істотні відмінності у позиціях основних політичних сил (ставлення до Росії, НАТО, Євросоюзу, статусу російської мови, Голодомору). Основні претензії соціологів до журналістів — некоректний виклад результатів досліджень і неправильне їх трактування. Основні обвинувачення журналістів на адресу соціологів — продажність, фальсифікація результатів досліджень.

Не потрібно далеко ходити за прикладом: прес-конференція КМІСу, що відбулася 9 листопада 2006 (див. прес-реліз http://www.kiis.com.ua/txt/doc/09112006/press091 12006.doc). Виклад результатів у газеті «День» (стаття В. Герасимчук «Недорозказали...» в суботу 11 листопада 2006 р.) надали з підзаголовком — «69% українців вважають Голодомор 1932—1933 років геноцидом». Цю ж цифру, але з округленням до 70% назвали деякі телевізійні канали з посиланням на газету «День», потім до цього апелювали учасники дискусії в одному з ток-шоу. У нашому прес-релізі сказано, що 69% тих, хто знає про Голодомор, звинувачують у цьому владу, але лише чверть тих, хто звинувачує владу, вважають, що голод був спрямований проти українців за національною приналежністю. У прес-релізi чорним по білому (див. стор. 3 прес- релізу) сказано, що «серед дорослого населення України загалом кількість тих, хто вважає, що голод 1932— 33 років був спрямований лише проти українців за національністю, становить лише 14%». 14%, а не 70% ! Дивує те, що у цілому стаття В. Герасимчук написана майже коректно, у самому тексті (крім розбіжностей щодо відсотків у першій і другій фразі) немає ніяких помилок, і назва «Недорозказали...» відповідає основним отриманим результатам — а підзаголовок неначе вставлений іншою людиною і не має ніякого відношення до самої статті. І це в газеті «День», яка є однією з найбільш «соціологізованих» і грамотних у цьому розумінні газет. Що ж казати про загальний рівень викладу результатів соціологічних досліджень!

Наведу тепер свіжий приклад обвинувачень журналістів на адресу соціологів (у період виборів їх висловлювали всі, кому тільки не ліньки, а зараз лише найбільш стійкі противники соціології). 3 листопада 2006 р. у виданні «Грані плюс» (http://www.grani.kiev.ua/exp.php?type=1&ni=13010) була опублікована стаття Валерія Зайцева «Далекі горизонти Наталії Паніної», присвячена одному з найбільш відомих українських соціологів, яка трагічно пішла від нас у віці 57 років. Мене потішило, що з’явилася така стаття і що про Наталію Паніну було сказано багато хороших слів. І фотографія хороша — усміхнена Наталія поряд з Мирославом Поповичем. Наталія дійсно була світлою людиною, справжнім професіоналом. Я не лише відчував до неї дружні почуття, а й наші наукові інтереси багато в чому перетиналися, ми вели дискусії з різних питань — а це дуже важливо, коли є з ким вести дискусії. Я відчуваю її відхід у вічність як велику втрату для себе особисто і для нашого співтовариства, як знак того, що моє покоління поступово покидає цей світ (назва статті, яку я написав про Наташу для нашого професійного журналу — «По ком звонит колокол» див. — Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2006, N.3, c. 9-12; див. також http://www.unlv.edu/centers/cdclv/archives/Tributes/panina.html ).

На жаль, крім справедливих слів про Наталію Паніну (за що я і мої колеги йому вдячні), В. Зайцев використав меморіальну статтю як трибуну для висловлення своїх поглядів щодо соціологів. На його думку, починаючи з виборів 1999 р., соціологи продалися владі й давали потрібні їй дані, але покривали один одного, а в 2004-му вони розкололися на два табори (обидва продажні), і лише Наталія Паніна не належала до жодного з них, як її не умовляли. При цьому стаття написана так, що відділити міркування автора від міркувань Наталії Паніної не так легко (якби я не знав її поглядів від неї особисто, то, напевно б, прийняв висловлювання автора статті за оцінки Паніної). Наталія дійсно важко переживала розкол соціологів після виборів 2004 року, хотіла відновити соціологічне співтовариство. Але те, як про це написав В. Зайцев, значною мірою не відповідає її ставленню до колег і до того, що відбувалося. У своїй статті В. Зайцев з дивною легкістю ставить хрест на соціологах, не з’ясовуючи, хто правий, а хто ні, звинувативши всіх у продажності й взявши при цьому собі в союзники Наталію Паніну. Як пише В. Зайцев, «...соціологічні метри розмежувалися на тих, хто зробив ставку на підтримку влади, і тих, хто віддав перевагу платоспроможній опозиції». Фактично автор використав авторитет Паніної для вираження свого ставлення до соціологів.

Що дійсно писала Наталія Паніна в цитованій В. Зайцевим статті, можна прочитати на сайті ФОМ (Н. Паніна. Екзит-пол в Україні 2004 року: соціологія чи політика. http://club.fom.ru/article.php?id=5). Моя полеміка з Наталією з приводу її статті (див. В. Паніотто. Екзитпол в Україні 2004 року: провал чи успіх? http://club.fom.ru/article.php?id=12) полягала якраз в тому, що Наталія не ставила під сумнів чесність соціологів, вона виходила з презумпції невинності й звинувачувала учасників екзит-полу в самовпевненості, непідготовленості до опитування, в самостійному виході на екрани телевізорів, коли це має робити замовник, в політизації соціології на шкоду методологічній роботі. У своїй статті вона шукає методологічні основи розбіжностей щодо даних різних центрів, тоді як на мій погляд не було сенсу порівнювати реально отримані дані й дані, які підправлені в потрібний бік. Наталія вважала, що в умовах сильного політичного протистояння і тиску на населення наш дослідницький інструмент перестає працювати, про що і свідчать дані опитування, і не хотіла вірити в фальсифікацію даних екзит-полу. Це повністю суперечить тому, що пише В. Зайцев.

А ось ще одне міркування В. Зайцева, яке так вплетене в розповідь, що сприймається, як думка Наталії Паніної. «А «збігом» даних екзит-полу на президентських виборах 1999 гоз оголошеним результатом виборів метри соціології досі продовжують пишатися, анітрохи не переймаючись тим, що, як свідчать записи в кабінеті Л. Кучми, результати ці були нахабно і безсовісно сфальсифіковані. Власне, досі вожді й керівники вітчизняних соціологічних центрів і служб не зізналися (можливо, навіть собі) в тій принизливій ролі творців липового алібі влади й паперової ширми для того беззаконня, яке відбувається на виборах. Поняття «соціологи за викликом» міцно увійшло в політичний лексикон».

Але до чого тут Н. Паніна, як це стосується її пам’яті? Нагадаю результати виборів 1999 року, коли Кучма отримав 56,3% голосів, а Симоненко 37,8% — розрив понад 18% (дані екзит-полу відрізняються від результатів виборів на 3%). Невже В. Зайцев вважає, що реально переміг П. Симоненко, але Кучмі вдалося сфальсифікувати результат? Це суперечило б усім дослідженням до виборів, усім пост-електоральним дослідженням і низькому рейтингу комуністів у наступних виборах. Можливо, маються на увазі результати першого туру? Дані екзит-полу для всіх кандидатів, крім О. Мороза, відрізняються від результатів виборів менш, ніж на 2%, а рейтинг Мороза в екзит- полі занижений на 2,6% (Наталія Паніна вважала, що це пов’язане з тим, що соціологи «не добирають» респондентів у віддалених селах, куди важко дістатися і де високий рейтинг Мороза, але ніколи не ставила під сумнів результати цього екзит-полу).

До речі, я не вважаю, що влада не може, як пише В. Зайцев, «нахабно і безсовісно» сфальсифікувати результати виборів. Більше того, разом iз Наталією Харченко ми доводимо, що результати референдуму 2000 р. були сфальсифіковані (див. Паніотто В.І., Харченко Н.Н. Соціологічні дослідження як засіб контролю результатів виборів і референдумів.// Соціологія: теорія, методи, маркетинг.— 2001.— №1. — С.155-170). Але рівень і способи фальсифікації можуть бути різними, в записах майора Мельніченка (http://cccp.narod.ru/work/nkvd/melnichenko/melnichenko_1998a.html) йдеться про те, щоб, використовуючи компромат на різних керівників, на голів колгоспів, зобов’язати їх забезпечити потрібний результат. Для такого забезпечення вони організують тиск на виборців, голосування під контролем і т.п., при цьому люди реально голосують за тих чи інших кандидатів, і дані екзит-полу співпадають з цим голосуванням. Це не фальсифікація під час підрахунку голосів, а фальсифікація самої процедури виборів, фальсифікація волевиявлення народу, про що не може свідчити екзит-пол.

У цьому випадку, однак, важливо навіть не це, а важливо те, що у статті, присвяченій пам’яті Н. Паніної, В. Зайцев висловлює свої переконання, але таким чином, що вони сприймаються як переконання авторитетного і глибоко шанованого спеціаліста — Наталії Паніної, яка пішла з життя. На жаль, багато хто з нас випробовує на собі легкість журналістських міркувань, коли тобі приписують те, чого ти ніколи не говорив і не мав на увазі. І дуже шкода, що не можна зателефонувати Наталії Паніній і сказати — «Ти бачила, що тобі приписали у «Гранях»?

У тому, що журналісти не довіряють соціологам, є провина і самих соціологів. І головне не те, що деякі соціологи дійсно «масажували» дані (хоч переважна більшість фальсифікацій електоральних даних була проведена неіснуючими і непрофесійними соціологічними центрами). Адже й деякі журналісти цілком підпадають під категорію «продажних», це ж не означає, що треба поставити клеймо на журналістиці загалом. Головна біда в тому, що професійне соціологічне співтовариство — Соціологічна асоціація України (САУ) — не змогло залишитися нейтральним під час виборів 2004 р. і забезпечити належну експертизу результатів досліджень, САУ практично перестала існувати, і лише зараз, через два роки, починаються деякі спроби реанімації її діяльності. Рівень соціологічної підготовки журналістів недостатній для того, щоб розібратися в цих питаннях самостійно, а в умовах взаємних обвинувачень журналісти не мають критеріїв, за якими вони могли б з’ясувати, хто ж правий. Тому простіше вирішити для себе, що винні всі, і не обтяжувати себе подальшими розслідуваннями.

На соціологів лягає також частина провини за те, що журналісти неправильно трактують їх дані. Соціологи погано розуміють специфіку журналістської роботи і викладають матеріали в більш звичному стилі наукових робіт. Необхідно давати популярний виклад результатів досліджень і представляти їх таким чином, щоб можливість неправильного розуміння була мінімальною. Намагаючись найбільш повно дослідити явище, ми ставимо запитання з різним формулюванням і отримуємо різні результати, щодо яких не так просто все з’ясувати. Якщо лише 14% населення вважає, що Голодомор був спрямований тільки проти українців за національністю, то кількість тих, хто все одно вважає, що законодавче потрібно визнати, що це був геноцид — вже 56% (різні люди по-різному розуміють, що таке геноцид). І якби ми самі винесли в помітний підзаголовок головний результат опитування про Голодомор, то могли б уникнути помилок у трактуванні наших результатів.

Що ж до журналістів, то головна проблема, на мій погляд, у легкості міркувань, у відсутності достатнього рівня їх обґрунтованості. Можливо, я недостатньо обізнаний у цій сфері, але мені здається, що журналісти «Нью-Йорк Таймс» несуть більше відповідальності за наведені факти й висловлені оцінки, ніж більшість наших журналістів. Соціологи для забезпечення надійності результатів екзит-полу формують кілька вибірок і порівнюють результати кількох центрів, запрошують міжнародних експертів для оцінки і удосконалення методології екзит-полу, спостерігачів для контролю кожного етапу досліджень і особливо для контролю отримання остаточних даних (під час екзит-полу 2004 року у нас як контролери були присутні колеги з Польщі і з двох російських компаній, зокрема четверо колег з Левада- центру, в тому числі Юрій Олександрович Левада — один із засновників соціології в СРСР, який, на жаль, помер на своєму робочому місці 16 го листопада нинішнього року). Абагато хто з журналістів без серйозних обґрунтувань своїх думок може спокійно написати, що екзит-пол сфальсифікований, і не розбиратися у вибірках, процедурах опитування, оцінках спостерігачів і експертів.

Зараз, коли до найближчих виборів ще кілька років, створюються сприятливі умови для поліпшення взаєморозуміння між нами. Давайте використаємо цей час для зміцнення нашого симбіозу, для обговорення правил, стандартів, етики взаємовідносин між соціологами й журналістами.