Війна соціалізму проти соціалізму

То, что случилось, вырвалось из осатаневшей от страданий, готовой на все нации, как пожар в засуху от случайного возгорания.
Ласло Немет

У ніч із 23 на 24 жовтня 1956 року почалася операція «Вихор», яка тривала до 4 листопада. Нею керував маршал Іван Конєв. У результаті було знищено 4000 осіб, радянська сторона втратила 669 осіб загиблими, 1450 було поранено, 51 людина пропала безвісти. Це була операція проти Угорщини, яка зважилася запропонувати світові свою модель соціалізму, відмінну не лише від сталінської, але й від хрущовської.

От що написав про ті події письменник і дисидент Володимир Буковський: «Після того, як червонозоряні танки — мрія і гордість нашого дитинства — давили на вулицях Будапешта наших однолітків, кривавий туман застеляв нам очі. Після того, як увесь світ зрадив нас, ми нікому не вірили. Ми хотіли загинути пліч-о- пліч із тими, кому довіряли безоглядно...»

За що ж у жовтні-листопаді 1956-го червонозоряні танки давили молодих (і не лише молодих) угорців? За що в період між 4 листопада 1956-го і 31 липня 1957-го було засуджено майже 29 000 осіб? Відповідь загалом проста: за спробу зруйнувати канони та стереотипи «соціалістичного табору», вирватися за межі його догматичної парадигми.

«НЕПРИЄМНІСТЬ» ВІД СТАЛІНА

У післявоєнний час колишня хортистська Угорщина стрімко набрала рис країни, яка в усьому наслідує «старшого брата», тобто СРСР. Отут було все — від сліпого копіювання радянського суспільно-економічного укладу, закликів неухильно вчитися на «передовому досвіді» Радянського Союзу до ідіотських тверджень у підручниках з історії для середньої школи про те, що «артилерія та солдати Петра Першого допомагали Ракоці у визвольній боротьбі».

Поставлений Кремлем на чолі Угорської партії праці (УПП) і на чолі Ради міністрів ортодоксальний сталініст Матіаш Ракоші сумлінно й послідовно здійснював відведену йому роль вірного союзника. У партійній пресі його називали «кращий угорський учень товариша Сталіна». Він усунув політичних конкурентів не лише в особі представників старих партій, але і в особі своїх соратників по комуністичному руху. 1949 року було страчено видатного діяча компартії Ласло Райка. Причому показовий судовий процес над ним і його колегами мав антиюгославську спрямованість: видні угорські комуністи звинувачувалися в підривній діяльності на користь режиму Тіто. «Справа Райка» стала імпульсом для нового витка антиюгославської кампанії — тепер Югославія проголошувалася державою ревізіоністів, а заодно «шпигунів і убивць».

1951-го Ракоші побачив конкурента в Яноші Кадарі. Останній був визнаним лідером угорського антинацистського підпілля в період Другої світової війни, потім членом політбюро УПП, заступником генсека ЦК УТП, займав урядові посади. Кадар був арештований, звинувачений у співпраці з хортистською охранкою та засуджений до довічного ув’язнення.

Словом, Ракоші контролював ситуацію, Кремлеві догоджав, себе не забував. Усе зіпсувала, власне, сама Москва, тобто сам Сталін. Своєю смертю в березні 1953 року.

Почата Лаврентієм Берія й успішно продовжена його основним суперником Микитою Хрущовим десталінізація змусила Ракоші політично маневрувати. У червні 1953-го Ракоші, залишаючись на чолі партії, поступився посадою глави уряду ліберально налаштованому Імре Надю. (У дужках зазначу, що Надь, який мав багаторічний комінтернівський досвід, виступав за збільшення виробництва товарів легкої промисловості, за більш помірні темпи кооперації селян, за що раніше зазнавав критики і був звинувачений у «правому ухильництві». На посаді прем’єра він почав проводити реалістичну економічну політику. Це не сподобалося Москві, а Ракоші цим скористався: у квітні 1955-го Надь залишив посаду прем’єра, а в грудні його виключили з партії. Запам’ятаймо цей важливий момент!) Улітку 1954-го був реабілітований і почав стрімке просування «нагору» партійними сходами Янош Кадар.

Але, як і в СРСР, де десталінізацію інспірували «згори» вчорашні сталіністи, цей процес в Угорщині не був послідовним. Так, 1955 року з’явилася постанова ЦК УПП «Про праві явища в літературному житті». У цьому документі група письменників і діячів мистецтв, що звернулася до вищих партійних органів із меморандумом протесту проти ряду заборонних акцій у культурному житті, була обвинувачена в підриві керівної ролі партії. Але об’єктивно ситуація «відлиги» уже зробила свою справу — атмосфера страху почала зникати, а тому партійний папірець із грізними інвективами мало хто хотів сприймати всерйоз. Навпаки, вона загострювала почуття протесту, наразі ще інтелектуального.

У березні 1956-го Ракоші привселюдно визнав, що Райк і його деякі колеги були страчені за сфабрикованими звинуваченнями, а вже в липні того ж року Ракоші був зміщений. На початку жовтня останки Ласло Райка й інших жертв сфабрикованої справи 1949 року при великому скупченні народу перепоховали. І це ще більше поглибило в угорському суспільстві очікування змін.

ІЛЮЗІЇ «ВІДЛИГИ»

«Люди вільніше стали почувати себе, вільніше висловлювати свої думки. Стали більше почувати себе господарями життя», — так співробiтники апарату УПП у своєму повідомленні радянським дипломатам характеризували ситуацію в первинних партійних організаціях. Якщо так було в парторганізаціях, то можете собі уявити, що поза ними розкутості було набагато більше.

Але перед тим, як сказати про це докладніше, зроблю одне важливе зауваження: з літа 1954 року послом СРСР в Угорщині став Юрій Андропов, а прес-аташе і третім секретарем амбасади в нього служив — хто б ви думали? — Володимир Крючков. Так-так, той самий Крючков, що, як і Андропов, очолюватиме КДБ. «Андропов, — напише Крючков пізніше в спогадах, — не боявся приймати відповідальні рішення, але при цьому виявляв розумну обачність, уникав надмірного ризику». Що так, то так. Не хотів ризикувати Андропов ідеалами того соціалізму, до якого його привчили в СРСР. Спроби угорців «олюднити» свій соціалізм із самого початку були йому не до душі. Він однозначно зв’язував їх із подіями весни-літа 1956-го в Польщі й розумів, що лібералізація однієї чи декількох країн «соцтабору» на ділі означатиме початок кризи цього самого табору.

І отут час згадати слова Ісаака Дойчера про те, що десталінізація в Польщі й Угорщині означала щось інше, ніж у СРСР. В останньому вона була «прогресивною духовною реакцією, що спирається на російську революцію», а в згаданих країнах ця реакція мала різноманітні й суперечливі елементи: «З одного боку, окремі комуністи звернулися проти сталінізму, з іншого, виступила докомуністична й антикомуністична реакція...»

Якщо говорити про комуністичну інтелігенцію, то найбільшою проблемою для неї було усвідомлення прірви між ідеалами та їхньою реалізацією. У такій популярній тоді структурі, як створений улітку 1956-го Гурток Петефі, що діяв під егідою Спілки трудової молоді, активно дискутувалися ця й інші проблеми. Саме в його рамках виступав філософ, що піддавався раніше критиці, Дьєрдь Лукач, який переконував, що для підвищення авторитету марксизму більше за всіх у світі мають зробити саме угорці.

Робота Гуртка Петефі була в полі уваги радянських дипломатів, які приходили на окремі засідання, дізнавалися про хід бесід з їхніми учасниками та свідками. Крім того, у співробiтникiв посольства СРСР було своє постійне коло інформаторів, до яких, щоправда, належали в основному діячі-ортодокси з активною прорадянською орієнтацією, адепти сталінської моделі соціалізму. Зрозуміла річ, вони трактували події, які відбуваються, тенденційно, що впливало й на інформованість радянських дипломатів, і на їхні повідомлення до Москви.

А розібратися дійсно було непросто. Досить пригадати вже згаданого Імре Надя. У червні 1956-го він відзначав своє 60-річчя, будучи «під наглядом» режиму. Проте привітати його прийшли не лише ті, хто був у непростих стосунках з комуністами, але й самі комуністи (відповідальні працівники, міністри), що симпатизували опальному колишньому прем’єрові і пов’язували з ним надії на «відновлення» соціалізму. Таку надію в найбільш гострій формі висловив письменник Тібор Дері: «У нашій батьківщині ми вирішили побудувати соціалізм, однак з розвитком справи сталося щось нечуване: ми забули, більше того, виключили з нашої системи саме те, на чому соціалізм ґрунтується, — довіру до людини. Найсерйозніша вада нинішнього керівництва полягає, мабуть, у тім, що воно не вірить у людину, не вірить у нас, будує на недовірі своє мислення, методи, практику, недооцінює розум людей, із якими ми хочемо створити соціалізм...»

Спроби Ракоші «прикрутити» подібні «розмовочки» не увінчалися успіхом. Член президії ЦК КПРС Анастас Мікоян, який приїхав у липні 1956-го року до Будапешта з важливою місією, сприяв скиненню Ракоші. Але замість нього висунули Ерне Гере, послідовного прихильника орієнтації на СРСР і найближчого соратника Ракоші. Таким чином, зміна провідного політичного актора мала створити ілюзію змін. До цього додали відновлення в політбюро УПП Яноша Кадара.

Але московські драматурги прорахувалися. Косметичні зміни було сприйнято в суспільстві саме як косметичні. От лише два з багатьох відгуків на це, зафіксовані агентурою КДБ і передані до Москви: «Призначення Гере — напіврішення. Це гра з вогнем, бо в широких колах він відомий як украй лівий комуніст». І ще цитата: «У партії помиляються, що відхід Ракоші розв’язав усі питання. Навпаки, цей відхід лише замаскував процеси».

«СОЦІАЛІЗМ ПО-УГОРСЬКИ» ЧИ «ПРОВОКАЦІЯ ІМПЕРІАЛІЗМУ»?

Звичайно, за умов «холодної війни» та протистояння двох систем те, що відбувалося в Угорщині, не могло залишатися поза полем зору спецслужб. Але зараз, з відстані 50-ти років, після опублікування закритих раніше документів і матеріалів, можна впевнено сверджувати, що не якісь зовнішні, а насамперед внутрішні чинники визначили хід подій. До таких чинників дослідники відносять невдоволення повільними темпами десталінізації, економічним становищем, відсутністю фактичного суверенітету країни (сліпе виконання місцевим керівництвом вказівок Кремля, наявність радянських військ на території Угорщини etc).

Незважаючи на декларацію ХХ з’їзду КПРС про розмаїтість шляхів до соціалізму, стало зрозуміло, що Москва не дозволить побудувати «соціалізм по-угорськи». Андропов у своїх листах до МЗС СРСР фактично підготував радянське керівництво до заняття однозначно твердої позиції.

З іншого боку, дії самих угорських опозиціонерів розвивалися за законом «сніжної грудки», обростаючи — чим далі, тим більше, — новими, більш радикальними вимогами. Психологічним рубежем стало перепоховання останків Ласло Райка і засуджених із ним діячів. Десятки тисяч людей уперше вийшли на вулиці, відчувши в собі сили для відкритого протистояння диктатурі. Це був такий собі угорський варіант відомого тепер в Україні пісенного заклику «Разом нас багато, нас не подолати!» Не даремно після тієї маніфестації, як точно напише в мемуарах уже згаданий Крючков, було очевидно, що «вирішальна сутичка не за горами, і що питання вирішуватимуться тепер не в кабінетах, а на вулицях».

16 жовтня в місті Дьєрі на засіданні з участю відомих угорських інтелектуалів уперше пролунала вимога виводу радянських військ із Угорщини. У той же день у Сегеді мітинг студентів прийняв ухвалу про відновлення розпущеної наприкінці 1940-х років самостійної студентської організації, незалежної від офіціозної Спілки працюючої молоді. Стало ясно, що монолітна політична система починає давати тріщину. Оживилася внутріпартійна опозиція, а 20 жовтня на засіданні спеціального комітету Вітчизняного фронту, який обговорював плани політичних реформ, виникло питання про багатопартійність.

Згодом, коментуючи угорські події 1956-го, Ганна Арендт напише, що «під час російської лютневої революції 1917 року й угорської революції 1956 року повсюдно і зовсім незалежно один від одного виникли ради й комітети: робітничі, солдатські і селянські в Росії, всілякі види рад в Угорщині: місцеві ради за місцем проживання, ревкоми збройних повстанців, комітети письменників, акторів, митців у будапештських кав’ярнях, молодіжні та студентські ради в університетах, робітничі ради на заводах, ревкоми і ради в армії і в установах і так далі до нескінченності».

На думку Арендт, окремі ради й комітети певною мірою випадково перетворилися на політичні інститути. «Найбільш помітною рисою цього стихійного розвитку було те, що ці незалежні один від одного й надзвичайно різні організації в Росії протягом тижнів, в Угорщині за кілька днів вступили на шлях співпраці й об’єднання, спочатку на регіональному й обласному рівні для того, щоб у кінцевому підсумку утворити парламент, який охоплює всю країну. Як і у випадкові перших північноамериканських конвентів, об’єднань і конфедерацій, тут ми також бачимо, як зі стихійних обставин самої дії розвивається федеративний принцип, принцип ліги й союзу відособлених єдностей, причому без того, щоб учасники цього процесу ламали б собі голови над тим, як можна на великій території встановити республіканське правління, чи хоча б над тим, як можна єдиним фронтом боротися проти спільного ворога. Вони хотіли створити новий політичний орган, новий вид республіканського правління, заснований на «стихійних республіках» таким чином, щоб центральна влада, яка при цьому народжується, не позбавляла складові її частини первісної влади».

Підіб’ємо підсумки. Відсутність єдності в партії, наявність неформального державного лідера (таким інтелігенція бачила Імре Надя), вимоги реальної волі та політичного плюралізму, нарешті, вихід ситуації з-під контролю навіть тих, хто стояв біля джерел дискусій про «соціалізм по-угорськи» — усе це стало загальноугорською реальністю в 20-х числах жовтня 1956-го. Але тон подальшим подіям задала, природно, столиця.

НЕПРИЄМНОСТІ ВІД АНДРОПОВА І ХРУЩОВА

22 жовтня відбулися студентські мітинги в Будапешті. На найбільш значному з них, у Політехнічному інституті, студенти прийняли програму з 16 вимог. У числі цих вимог були: негайне виведення радянських військ, створення нового уряду на чолі з Імре Надем, вільні вибори, свобода слова, відновлення в правах політичних партій і ряд серйозних змін убік поліпшення життя людей.

23 жовтня розпочався грандіозний мітинг перед парламентом, на який зібралося до 300 000 осіб. Імре Надь з’явився на балконі й виступив із промовою. Він закликав тих, хто зібрався, дотримуватися порядку, надати можливість розв’язання назрілих проблем оновленому партійному керівництву, розійтися по домах.

Але крім ліберально налаштованого Надя був ще й Центральний Комітет УПП на чолі з Ерне Гере, який виступив на радіо в загрозливому тоні. Ця промова символізувала повне нерозуміння того, що відбувалося. Гере обрушився на організаторів акції, які, як він висловився, зловжили демократичними правами, поширювали «серед молоді отруту шовінізму». І виступ Надя, і промова Гере викликали майже однакове розчарування. Отоді почав діяти закон охлократії, юрби. І ця неконтрольована сила з’єдналася з протестом, що накопичувався десятиріччями, проти антидемократичного режиму.

О 21.30 студенти звалили величезну статую Сталіна і спробували прорватися на радіо, щоб оголосити свої вимоги. Незабаром демонстранти зайняли приміщення радіо, але їх швидко звідти витіснили. Словом, події стрімко розвивалися й почали виходити з-під контролю і угорського керівництва, і Кремля.

У першій половині дня 23 жовтня Андропов надіслав до МЗС СРСР телеграму, в якій підкреслив розгубленість «угорських товаришів» і висловив припущення, що «в обстановці, яка створилася, угорські товариші навряд чи зможуть самі почати діяти сміливо й рішуче без допомоги їм у цій справі». От тоді й з’явилися в Будапешті перші радянські танки. Це сталося близько 2-ї години ночі 24 жовтня. Радянська армія знову брала Будапешт. У цьому мирному й колоритному місті знову розпочалися бої. Повстанці — в основному студенти й робітники — шпурляли в танки «коктейль Молотова» — нещільно закорковані пляшки з бензином, які вибухали від удару об танк.

Важлива деталь: з початком боїв розвалилася угорська армія. Але як розвалилася?! Військові частини перейшли на бік повстанців, солдати віддавали зброю, боєприпаси. Невідомо жодного випадку, щоб угорські частини воювали на радянському боці проти співвітчизників. Поліція також була на боці повсталих. Це була справжня солідарність співвітчизників.

Еліта почала маневрувати. 28 жовтня було оголошено про припинення вогню. Партію очолив прорадянськи налаштований Янош Кадар, а Імре Надь почав формувати уряд. Більше того, Надь зробив декілька заяв, що він не підписував ніякого указу, в якому просив би радянського втручання. Він відхрещувався від військово- польових судів, які почали інтенсивну лиховісну «роботу», і заявляв, що й заднім числом не підтримав би вторгнення військ із СРСР. 30 жовтня Надь відновив багатопартійну систему, а 3 листопада було сформовано новий уряд, у якому комуністів відсунули, а ряд осіб узагалі вивели зі складу уряду.

1 листопада Імре Надь узяв на себе ведення закордонних справ. Він запросив посла СРСР Юрія Андропова й повідомив, що знає про введення до Угорщини нових радянських військових підрозділів, розцінив це як порушення Варшавського договору й заявив, що Угорщина вийде з нього, якщо Кремль не змінить політики. А потім Рада Міністрів Угорщини прийняла Декларацію про нейтралітет Угорщини, а Надь звернувся до ООН із посланням, у якому просив допомоги чотирьох великих держав для захисту угорського нейтралітету.

До 4 листопада населення Будапешта розпочало розбирати руїни, відновлювати порядок і нормальні умови життя. Було випущено на волю політичних в’язнів, із числа яких найзначнішим був кардинал Міндсенті. Він повернувся до Будапешта і по радіо звернувся до нації. Здавалося, що консолідації суспільства буде досягнуто. Але Імре Надь, розмовляючи з Андроповим, до кінця не зрозумів, з ким має справу.

3 листопада угорську делегацію на чолі з міністром оборони генералом Палом Малетером запросили до села Текел поблизу Будапешта. Там нагодували вечерею, а потім... заарештували. Почався новий етап агресії. 3 листопада о 5-й годині 20 хвилин по радіо виступив Імре Надь, який заявив, що СРСР хоче «скинути законний демократичний уряд Угорщини». Надь закликав вчинити цьому збройний опір. Але, що характерно, уряд Надя, як згадував колишній комендант Будапешта Бела Кірай, «не планував збройної боротьби, не планував він навіть оборонних дій проти Радянського Союзу. А тому за час революції ми ніякого великомасштабного стратегічного плану не розробили».

Повстання було приречене на неуспіх, а ситуацію контролювало радянське командування. Було сформовано уряд на чолі з Яношем Кадаром. 4 листопада Імре Надь залишив будинок парламенту і сховався в Амбасаді Югославії. Звідтіля його виманили 22 листопада під слово честі Яноша Кадара й вивезли до Бухареста, до Румунії.

А потім, у червні 1958-го, засудили до страти. 15 червня Надь промовив останнє слово: «Смертний вирок я, зі свого боку, вважаю несправедливим. Мотивування його вважаю необґрунтованим, тому не можу його прийняти... Я вірю, настане час, коли в цих питаннях і в моїй справі можна буде розібратися справедливо... Про помилування не прошу».

Він поводився гідно. Як державний діяч, що зробив однозначний вибір на користь не свого життя, а свого народу. Як чоловік. Пізніше, у 1990-х у Москві в одному з часописів з подачі Крючкова (не забув свою дипломатичну роботу з Андроповим в Угорщині!) буде опубліковано документи про те, що Надь (він, як і більшість «угорських інтернаціоналістів», опинився в російському полоні під час Першої світової війни) у 1930-х роках був інформатором ОДПУ. Ну то й що? Знаємо ми тепер у деталях, як уміли чекісти добувати згоду на «добровільну» співпрацю…

…Мине час і вже опальний Микита Хрущов у спогадах скаже: «Ми навели порядок в Угорщині». Дійсно, навели. Тільки кому такий порядок був потрібний?

А Імре Надю в Будапешті поставили пам’ятник. Мені він дуже подобається. Будете в Будапешті — обов’язково постійте біля нього. Це пам’ятник не лише Імре Надю, але й будапештським подіям тепер уже п’ятдесятирічної давнини.