Вистачить розмов: час думати
9 жовтня 2006 р. запам’ятається надовго. Північна Корея, можливо, підірвала ядерну бомбу. Чи це було невдале випробування? Майбутнє може дати відповідь, але політичні наслідки очевидні, а резонанс досить значний. По-перше, міжнародного тиску, очолюваного США, Китаєм, Росією та Японією, було недостатньо для того, щоб переконати Північну Корею не робити цього фатального кроку. Жахлива диктатура, режим без майбутнього, та й карлик за мірилами світової політики проігнорував світових велетів. Виникло справедливе обурення, всюди чутні заклики до застосування санкцій.
Але чи будуть ефективні санкції, направлені проти режиму, чиєю метою є виживання за допомогою самоізоляції, режиму, який без жодних вагань безжалісно приносить у жертву свій народ? Та й чи може Китай дозволити ввести рішучі санкції проти свого сусіда — режиму, який бореться за виживання, оснащеного ядерною зброєю й ракетами, де існує колосальна гуманітарна катастрофа серед населення? Наскільки виправданими й ефективними можуть бути санкції?
По-друге, Рада Безпеки виглядає зараз, як паперовий тигр, оскільки дрібний режим зміг успішно проігнорувати її авторитет. Цей факт помітять скрізь, особливо в Тегерані. Якщо кордони між ядерними й без’ядерними державами стануть більш хиткими або зовсім зникнуть, то ефективність усієї багатосторонньої системи безпеки може бути поставлена під сумнів. 9 жовтня цей процес був розпочатий.
По-третє, система Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, яка була на межі розпаду ще до дій Північної Кореї, цього разу може зникнути остаточно. Деякі невеликі й середні держави тепер замисляться над абсолютно новим питанням: якщо Північна Корея може бути ядерною державою, чому тоді й ми не можемо? Якщо зараз, коли режими міняються військовим шляхом, справжній суверенітет може бути гарантований лише ядерною зброєю, чому б не піти цим шляхом? Розпад системи нерозповсюдження не лише не підвищить ризик регіональної ядерної гонки озброєнь, але й можливості передачі ядерних винаходів і технологій, що збільшить ризик ядерної конфронтації.
По-четверте, ядерна криза, спровокована Північною Кореєю, демонструє, що США (вперше після закінчення холодної війни) вже не є головним гравцем на міжнародній арені й що їхні можливості обмежені й сумнівні. Після переходу влади від Клінтона до Буша, США відмовилися від своєї стратегії впливу на режим Північної Кореї з метою зробити його поведінку більш поміркованою й тим самим без особливої необхідності скоротили свої власні можливості. Китай став сьогодні головним гравцем у північнокорейській кризі й у всьому регіоні. Це матиме серйозні наслідки у всьому тихоокеанському регіоні й змусить Америку зосередити свою стратегічну увагу на ньому. Європа ж буде зобов’язана зайнятися Східним Середземномор’ям і Близьким Сходом, причому набагато раніше й з набагато більш широким розмахом, ніж очікують європейці.
То що ж робити? Необхідно поновити стратегію впливу й стримування Північної Кореї, в іншому випадку криза загострюватиметься. США доведеться почати переговори: можливо, прямі й двосторонні. Схоже, саме це буде необхідне. Китаю, приниженому Ким Чен Іром, уперше доведеться взяти на себе роль лідера в регіоні й розв’язати або, щонайменше, стримати кризу.
Якщо заглядати в майбутнє, то саме відношення до нерозповсюдження ядерної зброї має змінитися. Немає сенсу засмучуватися з приводу реальною загрозою поширення ядерної зброї й водночас на практиці нічого не робити, коли система Договору про нерозповсюдження ядерної зброї розпадається.
Якщо ми не хочемо, щоб у майбутньому світ складався з кількох великих ядерних держав і численних середніх і невеликих, тоді великі ядерні держави мають зараз зробити серйозні кроки щодо роззброєння й нерозповсюдження ядерної зброї. Частиною цих кроків має бути зняття, як наслідок, нових вимог до роззброєння й механізмів контролю, обмежень на доступ до ядерних винаходів, досліджень і технологій.
Це потребуватиме розв’язання проблеми збагачення на рівні міжнародних організацій, з участю в процесі збагачення з новими зобов’язаннями, передусім — бажання забезпечити прозорість за допомогою підтвердження й інтенсивних перевірок. Більше того, лише нові кроки великих ядерних держав у напрямку роззброєння й гарантія доступу до технологій і винаходів під міжнародним контролем можуть зупинити тенденцію до «ядерного суверенітету».
Через п’ять років після того, як президент Буш назвав Ірак, Іран і Північну Корею «віссю зла», ситуація в цих країнах залишається сумною. Ірак — це катастрофа, й немає й крихти надії, що ситуація може змінитися. З кожним днем питання про долю регіону все більше загострюються. Громадянська війна? Дезинтеграція й, як наслідок, «балканізація» Іраку? Чи є можливість обмежити катастрофу територією самого Іраку?
А тепер у Північної Кореї, схоже, з’явилася бомба. Іран інтенсивно працює для досягнення тієї ж мети, одночасно продовжуючи розширювати свої гегемоністські позиції в регіоні. Якщо до «осі зла» ми додамо Афганістан, Пакистан, Ліван, Сирію, Ізраїль і Палестину, а також тероризм, то картина зовсім не є обнадійливою. Якщо тепер США спробують, у відповідь на провал своєї політики, розглянути військову «можливість» впливу на Іран, то «ядернізація» міжнародної системи не припиниться. Навпаки, такий крок лише підштовхне Близький Схід до вибухового мега-конфлікту з непередбачуваними й неконтрольованими наслідками.
Йошка ФІШЕР — обіймав посаду міністра закордонних справ і віце-канцлера Німеччини в 1998 — 2005 роках. Майже 20 років є лідером Партії зелених, зараз — запрошений професор у школі іменi Вудро Вільсона при Прінстонському університеті.
