Руслана ПИСАНКА: «У «Танцях із зірками» я поставила перед собою вище духовне завдання, а виграш-програш — це все побічні ефекти»

Донедавна здавалося, що Руслану Писанку ми втратили. На відміну від чеховських героїнь, вона не прагнула до Москви, але таки туди поїхала. Однак останні місяці українська зірка проводить більше часу в Києві, ніж у російській столиці і все завдяки новому проекту «1+1», який 7 жовтня обіцяє запанувати в телевізійному ефірі — «Танці із зірками». Вже в суботу репетиційний процес змінить прямий ефір першого випуску програми, і вісім вітчизняних зірок, серед яких Анатолій Борсюк, Ольга Сумська, Остап Ступка, Надя Мейхер і Руслана Писанка, — з’являться на глядацький суд у зовсім новому амплуа. Як виконавці бальних танців. Тепер кожної суботи глядачі каналу бачитимуть танцюючих у прямому ефірі знаменитостей і братимуть участь у їхнiй долі. У ході десяти програм професійне журі та телеглядачі шляхом голосування прибиратимуть по одній парі з проекту, доки не залишаться лише переможці. 2 грудня відбудеться фінальне змагання, де визначиться пара-тріумфатор.

— Руслано, не страшно перед стартом «Танців із зірками»?

— Зараз, коли ми репетируємо, вчимося якимсь рухам, крокам, з кожним днем стає все страшніше й важче. Не тому, що я боюся програти: я готую себе не до перемоги, а правильно виконати рухи й передати характер танцю.

— Тобто ви цілеспрямовано вчитеся танцювати?

— Так. Інакше просто не можна: або потрібно вчитися танцювати, або виходити й імпровізувати в прямому ефірі. Третього не дано.

— Ви, напевно, одна з небагатьох учасників «Танців із зірками», хто бачив наочно російську версію цього формату. Як ви опинилися в проекті «1+1»?

— Як це звичайно буває, я ні сном ні духом не підозрювала про можливу участь у «Танцях із зірками». Російська передача мені сподобалася — я, як простий глядач, переживала. Уболівала за Олену Яковлєву та Ігоря Бочкіна.

— Чому саме за них?

— Бо з Бочкіним ми працювали в одному театральному проекті. Насправді, я дивуюся енергійності цієї людини: він вмить заповнює залу своєю енергією. Я бачила, що саме на цьому він і хотів проскакати в «Танцях». А Олена Яковлєва настільки чутлива, тонка натура, але — і це видно — фізичне навантаження стало для неї серйозним випробуванням. Хоча мені дуже подобалося і коли танцювала Наташа Корольова: здавалося, вона справжній професіонал. Тому я уболівала і за неї, і за Голубкіну переживала. Це був дуже новий проект для Росії. І для України — також. Менше за все я бачила себе в ролі танцюючої «серебріти». Навіть такої думки не було: якби мене запросили… Я тільки думала: це ж треба — бідні люди, так надривалися, так мучилися. Але пройшло півроку — і мені зателефонував продюсер українського проекту Олексій Гончаренко. Запропонував узяти участь, розповів про терміни, ефір. На що я сказала: «Ну, звичайно, а що там — танцювати!»

— До цього вам не доводилося професіонально займатися танцями?

— Професіонально — ні. Танцювала хіба що в театральних проектах, коли вчилася в інституті. Але для режисерів уроки танців були в такому обсязі, що, окрім бити чечітку і «Крутится-вертится шар голубой», більше нічого не вмію. Притому, що чечітку можу бити буквально 4 такти. У театрі я танцюю. Але це — постановочні номери, в них дуже багато імпровізації. Ти прийшов, запам’ятав набір рухів — і все. Це зовсім не те, що я зараз роблю. Тут усе починається з основ, як кажуть, з абетки. Ми вчимо літери, потім складаємо слова, з яких вибудовуємо речення, а потім починаємо розповідати оповідь.

— Тобто, незвично для тіла?

— Якби я знала, що це так важко, то ніколи б у житті не підписалася на цей проект. Через природну лінію, яка мені притаманна. Я ніколи в житті так не напружувалася, як за короткий час на цьому проекті. У мене були важкі зйомки, була втома, занепад сил, ноги боліли, все боліло. Але це інше. Скажімо, «Трьох мушкетерів» ми зняли за 20 діб, і це був час, коли ти добу перебуваєш у стані повного нерозуміння — де ти, що ти, як тебе звуть. Тому що ти встигаєш втомитися не лише фізично, але й морально. А тут у тебе морально начебто дух підноситься, тіло починає молодіти, стає гнучким, твердим, пружним, не костеніє.

— У здоровому тілі — здоровий дух!?

— Так. Але я займалася і йогою, і фітнесом, і аеробікою, і стрейсингом, але радості від цього не отримувала. Тобто я просто виконувала рухи: вперед-назад, вгору-вниз. Можливо, люди вміють наповнювати ці рухи якимось сенсом — у мене виходить тільки здоровшати, качати м’язи, прес. Але в танці є ще одна людина, з якою ти взаємодієш, тут є емоції. Це гра — робота поглядом, тілом, дотиком, умінням підкорятися партнерові.

— Не важко підкорятися з вашою вдачею?

— Мені цікаво! Важко підкорятися людині, яка знає менше, ніж ти. Якщо я сильна в своєму, то тут я — слабка. У танцях я — цілковитий профан. Мені дуже подобаються порівняння з автомобільною справою. Я, загалом, автомобілістка, люблю цей драйв, змагання, екстрим. І я завжди порівнюю те, чим займаюся, з автомобільною справою. Коли в тебе багато об’єктів уваги, тобто потрібно тримати корпус, руки, стиснути всі м’язи, коліна тримати рівними, все втягнути в себе, шия — сюди, голова — сюди. Коли дуже багато точок, які я повинна контролювати, то відразу зробити я цього не можу. Точно також, коли вперше сідаєш за кермо, ти не можеш відразу контролювати зчеплення, передачу, тахометр, дорожні знаки, бачити людей і машини, які тебе оточують! У «Танцях із зірками» те ж саме. Тільки тут у тебе ще є уявні глядачі, яких не можна не враховувати: все це робиться для себе і для них. І головне — партнер. Я повинна відчувати його кожною клітинкою тіла, тоді все буде нормально. Мені мій партнер Коля говорить: «Я — автомобіль, ти — кермо». Тобто він знаходить якісь образи, які мені зрозумілі: він повинен мною кермувати, а я маю бути, як кермо. Кермо ж у нас не розтікається під руками, воно завжди моноліт! У певних танцях, позиціях я повинна бути монолітом! Наразі я цього не можу. Мені здається, що я тупа, що в мене не вийде. За такий короткий термін я навряд чи зможу хоч якось піднести даний танець.

— Який же буде у вас хід конем?

— Я вже не можу виконати просто імітацію ча-чи. Краще я зроблю це по-своєму. Це точно не буде бальне виконання, бо, коли я дивлюся на диску роботу професіоналів, розумію, що вони для цього гарують 15—20 років кожного дня. А за шість тижнів нереально станцювати, як професіонал. Ми просто повинні показати, що розуміємо характер конкретного танцю.

— Багато хто вважає вас серйозною конкуренткою…

— Невже?

— Так. Бо в реаліті-шоу перемагає не професіонал, а той, хто симпатичніший глядачеві!

— Мені здається, що в «Танцях із зірками» бере участь дуже багато симпатичних, привабливих людей. Кожен із них має свого глядача і є для нього улюбленим. Я дуже вдячна цьому проекту та компанії «Стар Медіа» за те, що він звів мене з такою чудовою людиною, як Коля. Ми з самого початку визначилися з ним у своїх життєвих позиціях...

— У чому ж вони полягають?

— По-перше, Коля — така ж людина, як і я. Ми обидва не те, що не боїмося виглядати смішними, а любимо дивачити. Я відразу показала, що я можу, а що — ні. Після цього ми зрозуміли, що можемо разом розкритися і максимально виявити себе — витягнути з наших запасників картину майстра, яка ніколи до цього не виставлялася. Друге, що ми з Миколою для себе визначили, — не ставити для себе мети виграти. Ми — поза конкуренцією! Хоча, мабуть, це має двоїстий зміст. Ми налаштовані, щоб нам було добре. Микола хоче мене чогось навчити і планомірно йде до своєї мети — не виграти, а навчити мене танцювати. І прищепити мені любов до танців. Загалом, це й мета всього проекту. Ми поставили перед собою вище духовне завдання, а виграш-програш — це все побічні ефекти. У кожному з десяти танців ми маємо бути різними. Тоді це буде найбільша перемога над собою — ми домоглися, за короткий термін навчилися того, чого люди вчаться набагато довше!