За ким «б’ють дзвони» Павлокоми?

Закінчення. Початок читайте «День» №119

Загони НКВС, прагнучи спровокувати і розпалити боротьбу між українцями і поляками (польський і український партизанські рухи не воювали між собою відповідно до угоди), напали на Динів, удаючи українців. Польське населення чинило збройний опір і запросило допомоги війська. Військо, у силі посиленого батальйону, оточило групу НКВС, що вдавала українців, таким чином, що їй загрожувало повне знищення. Тоді командир загону, який втратив 30 вбитими і понад 60 пораненими, відважився на відчайдушний крок — на деконспірацію. Викликавши командира підрозділу Війська Польського, він відкрився йому, ким є.

Кількома днями пізніше польські села, що брали участь в обороні Динова, були пацифіковані УБ**** і НКВС, а їх населення вивезене.

А ось інші факти.

Розквартирована в Жешові по вул. Детзінскій інспіративна група НКВС робить часті вилазки в українські села і там підбурює українців до боротьби з поляками.

Спійманих бандерівців, яких, згідно з домовленістю, передають радянським властям, випускають, щоб ті мстили невинному польському населенню.

Радянські провокації спрямовані на поляків і українців, заохочуючи їх до нескінченних відплатних акцій.

Що ж на це відповідають панове з ПРП і УБ?

Ось як, знищуючи власний народ, виправдовують злочини:

ЦК Польської робітничої партії (Інструкція № 1/25/45-Z): «До всіх інцидентів на польсько- українському порубіжжі слід ставитись безпристрасно — можна навіть спритно провокувати інциденти, оскільки наша справа зовсім від цього не постраждає. Зброя українців спрямована виключно проти фашистів з АК/!!!/*****. В порозумінні з НКВС не допускати, щоб військо чи міліція втручалися в цьому напрямку. Діяти при цьому дуже обережно». (Джерело: Архів нових актів (Варшава), Фонд: ЦК ПРП, Спр. 295/VII, арк. 125—126).

В документі безпосередньо не згадується про події 1945 року у Павлокомі. Але його автори, представники польського національно-визвольного підпілля, чітко вказують на справжніх чинників (організаторів) розпалювання польсько-українського протистояння, у даному випадку на території тодішнього Жешівського воєводства. Але чомусь ні під час урочистостей у Павлокомі, ні раніше, наприклад у Порицьку- Павлівці на Волині, ніхто ані з представників ЗМІ, які формують суспільну свідомість, ані державних мужів не згадував про т.зв. третій фактор, який відіграв немаловажну роль, якщо не був головним режисером польсько-українського протистояння періоду II-ї світової війни та перших повоєнних років.

Історія відкриття пам’ятного меморіалу знищеним українцям та «анти-пам’ятника» (інакше його важко назвати) у Павлокомі може свідчити про одне: певним силам у Польщі легше йти за «відпрацьованою» десятиліттями схемою висвітлення важких питань історії польсько-українських взаємин, аніж піти шляхом, який пропонують офіційні кола сучасної Польщі устами її президента — «настав вже час, щоб не приховувати правди»...

Під час урочистостей не було надано слова жодному із вцілілих у ті трагічні дні українців (у Порицьку від імені колишніх мешканців виступав поляк Станіслав Філіпович), а офіційний Київ, зі слів голови Львівської облдержадміністрації Петра Олійника (Суботня пошта. — № 20, 18 травня 2006. — с. 1—2), знав про антиукраїнський напис на польському пам’ятникові, до якого покладав квіти наш Президент!...

P.S. Шановний читачу! Пропонована твоїй увазі стаття може видаватися дещо критичною. Але викликано це не бажанням заперечити необхідність українсько-польського примирення, а якраз навпаки — гарячим вболіванням за його ефективне й по-справжньому партнерське продовження і поглиблення. Проте цей процес, з огляду на його особливу складність і болючість, потребує зваженого ставлення усіх зацікавлених сторін. Тому в цій справі не може бути ніяких перекосів ані недомовок (що може сприйматися як спроба приниження партнера), а тим більше перекручування фактів чи легковажного підходу окремих чиновників, з одного чи з другого боку, до трагічних сторінок нашої спільної історії. Адже це не служитиме досягненню справжнього порозуміння і взаємного прощення між нашими народами, що є головною метою курсу, проголошеного і здійснюваного нашими президентами. Хоча у Павлокомі й не відбулося очікуваного обміну сакраментальним «Вибачаємо і просимо вибачення», але прозвучали глибокі слова спільної молитви: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», як свідчення того, що ми вже вміємо і можемо ставати над трагічними сторінками історії минулого заради майбутнього.

ПРИМІТКИ:

NB! Польські ЗМІ у цитованих публікаціях згадують про «викрадення і знищення УПА» 11 поляків!!!

* Роля-Жимерський Міхал, правильно Лижвінський Міхал (1890— 1989), розжалуваний і усунутий з армії за фінансові зловживання, у 1927—1931 рр. в ув’язненні. Потім виїхав у Францію, де розпочав співпрацю з радянською розвідкою. З 1943 р. у ГЛ, був м. ін. радником Головного Штабу. У 1944 р. командувач АЛ, а потім один із організаторів народного ВП; з 1945 маршал Польщі, у 1944—1949 рр. міністр національної оборони; у 1952—1955 рр. у в’язниці; потім, до 1967 року, заступник голови Польського національного банку; у 1981—1986 рр. член ЦК ПОРП (Маршал Польщі — 1945).

** Військо Польське — ВП — військове формування, створене на території СРСР на підставі рішення ЦК ВКП (б). Його основою стала Перша піхотна дивізія ім. Т. Костюшка, створена навесні-влітку 1943 року у районі Сєльця (50 км від Рязані) групою польських офіцерів на чолі із З. Берліном, який послідовно був командувачем спочатку польської дивізії, а потім, у міру зростання чисельності, — Корпусу, Польської Армії в СРСР і нарешті, після об’єднання з підрозділами Армії Людової на території Польщі, офіційно отримує назву Військо Польське.

*** ЦК ПРП — Центральний Комітет Польської Робітничої Партії. Польська Робітнича Партія (ПРП) створена у січні 1942 року у Варшаві. Її кістяк становила підготовлена партшколою Комінтерну у Пушкіно, яку було десантовано на територію окупованої німцями Польщі наприкінці 1941 року із затвердженою Й. Сталіним Декларацією та розробленою спеціалістами Комінтерну під керівництвом Г. Димитрова Програмою, яка проголошувала «міцний державний союз і дружбу з СРСР». З 1948 року — ПОРП (Польська об’єднана робітнича партія).

**** УБ — Управління Безпеки (1944—1956) — назва складових одиниць утвореної під наглядом НКВС політичної поліції комуністичної Польщі на етапі її становлення. Формально мали займатися захистом безпеки держави, а фактично служили ліквідації всіляких форм опору насаджуваному комуністичному режимові: займалися агентурною діяльністю, переслідуванням та організацією терору проти національно-визвольного підпілля, яке чинило опір комуністичній владі. Головний організатор комуністичного терору в Польщі.

*****АК — Армія Крайова — військова організація польського національно-визвольного підпілля, що діяло на окупованій III Рейхом території Польщі. Під цією назвою діяла з лютого 1942 року (до того, з листопада 1939 р. — Союз збройної боротьби). Підпорядковувалась польському еміграційному урядові, що перебував у Лондоні. Мала на меті збройне забезпечення відновлення польської держави у кордонах, що існували до вересня 1939 року. У січні 1945 року наказом свого командувача була розпущена, але частина її членів у 1945—1947 рр. продовжувала національно-визвольну діяльність в підпільних організаціях «НЄ» та «ВіН».