Мій, твій, наш Костя
У Будинку кіно пройшов вечір пам’яті легендарного українського кіноактора.
Стрімко летить час: 22 липня ми відзначатимемо сумну дату — два роки, як обірвалося земне життя відомого актора, педагога Костянтина Степанкова. Але на вечорі було відчуття, що Кость Петрович тут з нами поряд: звучав його голос, з таким неповторним степанковським тембром, а на екрані демонструвалися уривки з його кращих картин: «Гадюка», «Кам’яний хрест», «Комісари», «Захар Беркут», «Як гартувалася сталь», «Високий перевал», «Ковпак», «Вавилон ХХ», «Ашик- Керім», які нині вважаються класикою українського кінематографу. І від цього здавалося, що ще мить, і Степанков сам з’явиться на сцені. Вели вечір чудова актриса театру і кіно Ада Роговцева — його Ада та друг сім’ї, кіноактор Лесь Сердюк.
Яким був Кость Петрович? Про це згадували друзі та колеги, які працювали з ним у Театрі ім. І. Франка, на кіностудії ім. О. Довженка, в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого... Кінокритик Сергій Тримбач розповів: «У чому сенс життя», — з цим питанням Степанков звертався до багатьох. Він шукав відповідь усе своє життя, але на мій погляд, Кость Петрович частково зміг знайти її у своїх роботах у кіно... Я пригадую, як на початку 80-х уперше йшов брати інтерв’ю у актора, як сильно хвилювався. Тоді сім’я Степанкових — Роговцевих жила в будинку по вул. Пушкінській, біля Театру ім. Лесі Українки. Я був вражений, що двері їхньої квартири практично не зачинялися. Шум, гамір. Костя Петровича це розсердило, і він закликав домочадців до порядку... На кілька хвилин у будинку запанувала тиша, а потім усе стало на свої місця. Він засміявся і сказав: «Ну що поробиш — артисти»! Коли ми познайомилися ближче, я з подивом дізнався, що Степанков може робити все. Він не лише прекрасно грав у кіно, але й чудово готував найрізноманітніші страви, на дачі в нього все росло, цвіло й плодоносило. Він був людиною, яка прекрасно знає літературу, історію, абсолютно не «зірковий» і постійно собою як актором не задоволений. У кінематограф він прийшов досить пізно (у 42 роки). Для кожного чоловіка це певна межа. Багато хто ламається, а дехто запалюється, злітає вгору. Я вважаю, що Кость Петрович перейшов кінорубіж. Після фільму «Кам’яний хрест», який з різних причин хоч і не відзначено високими нагородами, але саме там, у ролі Михайла відчувається сила його великого акторського таланту, яка вже до кінця життя не полишала Степанкова. Ми пам’ятаємо Костя Петровича як прекрасну людину та легендарного актора. Він iз нами, навіть пішовши у вічність»...
На вечорі на честь Костя Петровича звучали вірші, виконувалися пісні. Адже Степанков і сам писав вірші, прекрасно співав, а їхнє тріо: Іван Миколайчук, Борислав Брондуков та Костянтин Степанков могло дати фору професійним співакам. «Ця нерозлучна трійця, де кожен був яскравою індивідуальністю, разом створили цілу кінопланету: українське кіно, — підкреслив кінорежисер Микола Мащенко. — Вони творили без пафосу, залишивши нам у спадщину свої кінороботи, які захоплюють своїм високим професіоналізмом. Роки летять, дивишся картини, в яких друзi грали, а вони продовжують хвилювати душі глядачів».
Багато теплих слів було сказано про актора як чудового партнера, педагога, який виростив цілу плеяду українських кінематографістів. Наприклад, Богдан Ступка вважає Костя Петровича своїм «хрещеним батьком» у кіно, який відкрив йому секрет, що у кіно, на відміну від театру, потрібно грати на півтонах, не форсуючи звук... А Лесь Сердюк розповів, що вважає знаковою свою зустріч зі Степанковим. Вони товаришували понад чотири десятиліття, були партнерами в кіно. «Якщо на знімальному майданчику з’явився Кость Петрович — значить усе буде добре. Він ніколи не тягнув ковдру на себе, працюючи в ансамблі».
— У кожну свою роль Степанков вкладав частинку своєї душі, — розповів кінооператор Сергій Лисецький. — Кость Петрович був зібраний на знімальному майданчику, готовий до роботи, завжди знав текст. Він міг порозумітися з будь- якою людиною. Його обожнювали глядачі. Він був людиною дуже доброю, але принциповою. Допомагав багатьом людям, але коли прийшла біда й занепав український кінематограф, дуже тяжко переживав, що справа, якій він віддавав стільки сил, опинилася на узбіччі... Я вважаю, що пережити всі нещастя, які звалилися на долю Костя Петровича, і відбутися як легендарний артист, прекрасна людина (чоловік, батько, дід) — Степанков зумів завдяки «берегині» їхнього сімейного вогнища — Аді Миколаївні Роговцевій».
«Мій Костя» — так називається книга, видана видавництвом «Альтерпрес», яку представила Ада Роговцева.
— Через рік після смерті чоловіка ми з донькою стали розбирати його архіви, — розповіла «Дню» Ада Миколаївна. — Збереглися не лише наші листи один до одного, але й щоденники. У них страшні сторінки, де записували про події, коли ми з дітьми вже знали вирок лікарів, що Кость Петрович смертельно хворий. Ми весь час були поряд, але ні словом, ні поглядом не показували, що знаємо про страшний діагноз, підбадьорюючи і вселяючи надію, що він незабаром одужає. А весь біль, відчай, наші сльози — в цих щоденниках. Тільки на папері я могла висловити свої почуття, а перед чоловіком я залишалася сильною жінкою. Ви знаєте, коли я написала книгу, друзі нашої сім’ї говорили, може не варто було бути такою відвертою? Але я вирішила, що смерть належить людині, і якщо я не розповім, що було в той момент iз Костем Петровичем, то ніхто вже не розповість. Частина книги — листи. У різні періоди життя чоловік мене називав по-різному: Птаха, Ра, Ача, Адулетта та іншими пестливими іменами.
Для мене найважчим моментом стало навчитися жити без чоловіка. Адже ми разом прожили довгих 46 років. Коли я перебирала архів, то ніби прокручувала, як на кіноплівці, наше з ним життя: радощi, смуток, знегоди. Ви знаєте, готуючись до вечора, ми з Катею підбирали уривки з кінострічок, і коли я подивилася «Високий перевал», то заплакала: знову відчула, що закохуюся в нього: в його голос, у його обличчя... Кость Петрович теж дуже любив цю картину, а образ Ілька йому був дуже дорогим...
Складність написання книги була в тому, як усе об’єднати, як розподілити текст, фотографії, малюнки, листи, спогади, вірші, які він, я і діти писали в різні роки. Я сподіваюся, що книга «Мій Костя» буде цікавою широкому колу читачів, адже у Костя Петровича були і залишаються мільйони шанувальників у різних куточках нашої країни».
Наприкінці вечора на сцену вийшла вся сім’я актора, яким настоятель Хрестовоздвиженського храму Ігор Токар подарував духовні реліквії з рідного Полісся: молитовник, хрест і пояс від ряси батька Костя Петровича — Петра Волощука, священика, загиблого в сталінських застінках. Тільки за шість років до смерті Степанков відкрив таємницю, яку приховував навіть від своїх близьких, що його справжнє прізвище Волощук, і він із роду священнослужителів. Сьогодні видається дикістю, що за те, що ти син попа, за радянських часів дітей не приймали до вузів, вони були ізгоями суспільства. А потім на екрані показали останню документальну зйомку. Камера показала великим планом обличчя красивої і мужньої людини: Кость Петрович читає свої вірші про кохання, присвячені його Птасі — Аді.
