РЕЙТИНГ «Дня»

2005-й був багатий на події, надто ж — у царині культури. Тому сьогодні ми пропонуємо нашим читачам традиційний підсумковий рейтинг найбільш значущих мистецьких подій року, що минає. Звичайно, ми не претендуємо на цілковито об’єктивну картину — але, якщо зможемо нагадати нашій аудиторії про найпомітніші здобутки, розчарування й сподівання останніх дванадцяти місяців, — уже цього буде не так і мало.

ФЕСТИВАЛЬ

Тут вибір трохи незвичний, — адже в країні щороку відбувається чимало фестивалів дуже різного гатунку; проте відзначити хочеться саме «НАШатир», що пройшов наприкінці листопада в Дніпропетровську. Причина проста — бо саме цей, вперше проведений дводенний рок-марафон, засвідчив, що вітчизняна молодіжна музика цілком якісна, оригінальна, багатогранна й різнобарвна.

Головним організатором виступив журнал «НАШ» (звідси й назва), який видається в Дніпропетровську, проте має певний культовий статус навіть за межами України — оскільки якраз підтримує яскраві та дивакуваті явища музики, кіно й літератури.

Що ж до тих, хто власне виступав, то організаторам дійсно вдалося підібрати вельми різноманітний склад: групи з усіх частин України — від Криму і Сум до Галичини й Луганщини; а у ролі зірок — «Ундервуд» (автори хіта «Гагарин, я вас любила», нині москвичі, проте своє херсонсько- кримське походження пам’ятають) і петербурзький «НОМ» — явище на пострадянській сцені настільки ж специфічне, наскільки й легендарне.

Незважаючи на певні труднощі, перший «НАШатир» можна вважати цілком успiшним. Він ще раз довів, що у нас просто розкішна незалежна рок-музика — потужна й свіжа; і, до речі, достойне місце в ній займають дніпропетровські групи, яких було на фестивалі не менше півдюжини. Можливо, цей успіх дозволить НАШому, як вони планують, організувати навесні в тому ж Дніпропетровську більш широкий мистецький форум із залученням не тільки музикантів, а й поетів і молодих кінематографістів.

ГАСТРОЛІ

Візитів зірок різного калібру вистачало. Але справжньою подією став лише приїзд двох спектаклів у режисурі великого майстра — Еймунтаса Някрошюса — «Макбет» і «Гамлет». Щасливий той театрал, котрий бачив ці роботи литовського генія. Бо, якщо і можна говорити про взірець, еталон трагедії на кону — то це саме ці два спектаклі.

ЮВІЛЕЙ

Безумовно, тут серед інших круглих дат слід виокремити — 70-річчя з дня народження видатного українського композитора Леоніда Грабовського. Батьківщина відзначила ювілей найталановитішого зі своїх синів скромним концертом у одній iз аудиторій Національної музичної академiї. Проте насправді, його внесок у становлення і розвиток сучасної академічної музики на українських теренах неможливо переоцінити.

Загалом, якщо є в нашій країні те, чим можна пишатися й беззастережно пред’являти у світі — то це вітчизняна композиторська школа. У свою чергу, група 1960— 1970-х років «Київський авангард» — синонім цієї школи, що дала світу такі імена, як Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Віталій Годзяцький... Але визнаним авторитетом, по суті, живою легендою тут є Леонід Грабовський. Йому вдалося щось більше, ніж просто музика, — задати у вітчизняній культурі таке напруження естетичного пошуку, якого не було щонайменше з 1920-х років. Своєю роботою він зламав безліч непорушних досі шаблонів і стереотипів. Наприклад, уявлення про консерватизм нашої культури — його опуси виконувалися в найбільш радикальній, сонорній техніці творення, яку на тому ж Заході освоїли аж ніяк не всі. Мало того, Леонід Олександрович створив свій, абсолютно унікальний стиль творчості. При цьому конфлікту традицій і експерименту як такого нема: Грабовський заломлює український фольклор у призмі своїх пошуків — і створює заворожливі «Чотири українські пісні» для хору з оркестром. Твір, високо оцінений Дмитром Шостаковичем, займає перше місце на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів. У 1960-х роках з’являється низка опусів, здатних прикрасити будь-яку музичну культуру — «Пастелі» на вірші раннього Павла Тичини, «Епітафія» пам’яті Рільке, «Константи» для чотирьох фортепіано й шести оркестрових груп, «Із японських хоку», серія чотирьох «Гомеоморфій», які самі по собі можуть вважатися еталоном медитативної, метафізичної музики... Але найголовнішим здається те, що Грабовський — митець, який поєднує аскезу засобів, суворість форм із глибиною езотеричною, духовною. З’єднання для наших просторів вельми рідкісне, унікальне. Це непроста й висока краса, доступна, можливо, не всім. Проте недарма хтось назвав авангард спогадом про втрачений рай. Твори Грабовського доторкаються небес — чи багатьом вдається подібне?

Інтерв’ю з композитором було опубліковано в «Дні» 5 серпня цього року.

КОМПОЗИТОР

На щастя, київська, і, якщо ширше, українська школа композиції не залежить від вибриків і негараздів нашого повсякдення. А втім, серед інших творців музики в 2005 році хочеться виділити саме киянина Святослава Луньова. Виконання Національним заслуженим академічним симфонічним орекстром його твору «Тутті» стало свого роду маніфестом — як самого, надзвичайно обдарованого композитора, так і генерації, яку він представляє. До речі, на початку наступного року в «Дні» буде опубліковане велике інтерв’ю з Святославом Луньовим у рубриці «Майстер».

ВИДАВНИЦТВО

Безумовно, лідером видавничої галузі у році, що минає, слід визнати київську «Критику». Справа тут, звичайно, не в обсягах друку, а в якості роботи. «Критика» закріпила своє лідерство саме як найінтелектуальніше видавництво в Україні. Це, до речі, підтвердилося і на ХII книжковому форумі у Львові: «критиківські» презентації нових видань з історії, філології, мовознавства щоразу перетворювалися на справжні наукові конференції з таким рівнем діалогу, до якого будь-якій іншій видавничій структурі ще дуже й дуже далеко.

ПИСЬМЕННИК

Харків’янин Сергій Жадан, за загальним визнанням, на сьогодні є однією з найцікавіших постатей нової хвилі в українській літературі 1990—2000-х років. Якщо його поетичні роботи відомі широкому загалу, то перехід до прози був досить несподіваним і викликав жваві дискусії. Розкутість лексики, відвертість, увага до темних сторін людської натури шокували одних і захоплювали інших читачів першої збірки оповідань Жадана «Депеш Мод». Цього року видавництво «Фоліо» видрукувало аж дві його книжки. «Цитатник» є збіркою вже відомих, у тому числі поетичних, текстів, натомість напівбіографічна проза Anarchy in the Ukr вже стала справді культовим твором. Бо тут можемо з радістю відзначити, що провокаційний стиль 32-річного письменника став досконалішим, відточенішим, і, водночас, набув багатогранності, впустивши в себе нові кольори, відчуття та інтонації. А загалом рік, що минає, став свого роду «роком Жадана» — Сергій працював надзвичайно активно й плідно, виступав на фестивалях і поетичних вечорах, завоював традиційно недружню до українських митців Москву, а переклади його книжок один за одним виходили різними мовами.

НАДІЯ

Можливо, це аж надто оптимістично, але найбільші надії з’явилися у людей, причетних до галузі, що у нас традиційно вважається занедбаною до рівня клінічної смерті — кінематографа.

Почалося ще при минулому Кабінеті Міністрів, iз весняних слухань у Верховній Раді по проблемах кіно. Вже тоді у режисерів, продюсерів, критиків з’явилися несміливі сподівання, що їх таки дійсно цього разу почують. І таки дійсно, якщо вірити Міністерству культури, фінансування кіногалузі було збільшене майже втричі; провели конкурси на кращий сценарій серед молодих режисерів і запустили кілька фільмів; аналогічний конкурс на кращий сценарій історичного фільму оголосив спеціальний президентський фонд, а нещодавно на спеціальному засіданні у віце-прем’єра Кириленка було оголошено про прийняття спеціальної програми з розвитку анімації, що включає в себе не тільки збільшення фінансування, але й відродження студії «Укранімафільм».

Але головне, що кінематографісти нарешті навчилися не чекати милостi від держави, а самим знаходити можливі альтернативи. Результатом чого стало помітне пожвавлення приватного кіновиробництва, а також (що досі здається неймовірним!) вихід у прокат одразу трьох вітчизняних повнометражних фільмів. І це не кажучи вже про такі приємні дрібниці, як здобуття «Золотої пальмової гілки» в Каннах «Подорожніми» Ігоря Стрембицького. Між тим, на наступний рік заплановане закінчення як мінімум чотирьох повнометражних картин — і вони, здається, теж потрапляють у прокат...

Надія — безумовно, річ ілюзорна, але в даному випадку дуже вже хочеться, щоб вона таки обернулася реальністю.

РОЗЧАРУВАННЯ

Хочеться бути ввічливим і толерантним... Тому обмежимося кількома словами. Розчарування — на межі розпачу — це участь видатного театрального і кіноактора Богдана Бенюка у передвиборчому блоку Олега Тягнибока. Так, так, того самого Тягнибока, що уславився своїми висловами про «москальсько-жидівську» мафію, ксенофоба і ультраправого екстреміста. Тут нема чого додати. Копирсатися в мотивах чужих вчинків — марна справа. Але невже замало справжньої, дорогою ціною заробленої слави і непідробного таланту, Богдане Михайловичу?

ПРОРИВ

Ну, тут сумнівів бути не може: адже вперше в історії вітчизняного кіно український фільм завоював «Золоту пальмову гілку» на найпрестижнішому Каннському фестивалі. Найкращою короткометражною стрічкою фестивалю була визнана чорно- біла десятихвилинка «Подорожні». Ім’я автора сенсації — Ігор Стрембицький, 32-річний випускник кінофакультету Університету кіно, театру й телебачення імені Карпенка-Карого, вчився режисерської майстерності в одного з найкращих на сьогодні українських документалістів — Сергія Буковського.

За всієї унікальності події шлях Стрембицького до цього успіху, на жаль, був цілком традиційним для наших антикінематографічних просторів. Ігор працював над «Подорожніми» три роки. І не лише тому, що так ретельно шліфував кожний епізод, кожний кадр, це вже само собою. А й тому, що наш злиденний кіно-теле-університет імені Карпенка-Карого ніяк не міг виділити молодому режисерові на його перший, до речі, фільм, якусь більш-менш нормальну кіноплівку. В результаті після численних прохань розщедрилися аж на кілька недогризків плівки, причому кожний із цих дарів альма-матер мав різні технологічні характеристики, тобто склеїти з них стрічку було вельми проблематично. На додаток до всього виникли труднощі з оператором. Але талант пробивається і в немислимих умовах, і Ігор, сам взявшись за камеру, зробив-таки свій вишуканий, філософськи насичений фільм. Після чого вже починається історія в дусі американських фільмів про миттєву кар’єру — дружина Ігоря і за сумісництвом продюсер, і автор сценарію «Подорожніх» просто пішла на Головпоштамт і, заплативши 20 гривень, відіслала коробку зі стрічкою до Канн.

Проте на цьому колізії не закінчилися. Вже на фестивалі виявилося, що у фільму через якість плівки — проблеми зі звуком. Тут уже треба віддати належне організаторам і працівникам форуму — фестивальні кіномеханіки ворожили над стрічкою мало не цілу ніч і добилися-таки якісного відтворення. Результат усіх цих перипетій, на щастя, відомий.

Іншими словами, дуже хочеться сподіватися, що тепер Ігорю на наступний фільм дадуть і достатньо грошей, і плівку нормальної якості, і наші численні культутрегери та кіночиновники разом з меценатами на кожне його прохання відгукуватимуться миттєво, дієво й щедро. А якщо наші своєї звичної (себто наплювацької) лінії поведінки не змінять, то Євросоюз яких-небудь грантів підкине; власне, завдяки субсидуванню від Гете-інституту Ігор вже зняв свою другу картину. А втім, на свята не вартує впадати в меланхолію і згадувати старі негаразди; тому — поздоровляємо Ігоря з Новим роком і бажаємо йому наснаги для ще кращих творів, котрі у нього неодмінно будуть!