Блиск і убогість українських олігархів
Похід українських олігархів до влади — а вони йдуть як від «біло-блакитних», так і від «помаранчевих», — цікава соціальна проблема. Адже нібито недавно політологи обіцяли, що великий капітал до влади не піде, що він обпікся на несумлінних політтехнологах, що в нього й без політики клопотів вистачає. Але ж ні! Пішли, рідненькі, зайнявши прохідні місця в списках основних політичних суперників.
Погано це чи добре? У принципі, олігархи, або люди, які мають і ще більше — контролюють значні суми, — це природний додаток до ринкових відносин. Капіталістичне суспільство справді побудоване так, що успішність-неуспішність людини залежить від її статків, рахунку в банку. Тому боротьба за грошові знаки, вплив на прийняття рішень притаманні не тільки верхнім ешелонам суспільства, а й вельми невисоким соціальним прошаркам. Більш того, представник капіталістичного суспільства, який не займається такою діяльністю, фактично є маргіналом. Інше питання, що в українському суспільстві маргіналів (за капіталістичними мірками) більше, ніж власне всіх соціальних верств разом узятих.
Отут ми виходимо на найсерйозніші питання. Адже якщо багату верхівку так легко скрутити, то чому з часів Леніна це триває тільки на Кубі та в Північній Кореї? Навіть Китай, що не відмовився від комунізму, чомусь залишив своїх олігархів у спокої. А річ у тому, що олігархи — це насамперед великий бізнес, той самий бізнес, що визначає значну частину економіки країни.
За прикладами далеко ходити не треба. Жовтнева революція 10 років протримала країну в розрусі. Українська економіка почала одужувати приблизно з таким самим часовим інтервалом. Тобто спершу комуністичну номенклатуру помпезно усунули від влади, а потім частково так само помпезно запросили назад. При цьому час, коли радянська номенклатура взагалі нічого не вирішувала, був найбільш згубним для економіки країни. Це аж ніяк не гімн старій номенклатурі — її звички та принципи добре відомі. Але радянська влада також використовувала старих фахівців, і тільки з їхньою допомогою вдалося нарешті щось оновити. Потім радянська пропаганда покаже старих фахівців як людей благородних, витончених, які дуже люблять пролетаріат і нову владу. Але чи були вони всі поголовно такими насправді? Точно так само можна показувати і радянський партгоспактив — як людей без страху та докору, надзвичайної чесності та високого професіоналізму.
Приблизно в такому ж пропагандистському руслі варто розглядати й олігархів. Їх можна показати як людей, які незаконним чином захопили владу та ресурси країни, а можна — як людей, які досконало знають реальні процеси, рушії країни. У будь-якому випадку, олігархи — це небагато. І володіють у капіталістичному суспільстві багато чим небагато людей, і розуміють багато (в будь-якому суспільстві) — небагато осіб. Олігархи — це ті з небагатьох, хто і володіє, і розуміє.
Зазвичай вважається, що олігархам не треба йти в політику, вони й так управляють світом. Заправляють урядами, домовляються за спинами офіційних делегацій про мир, війну і торгівлю, визначають рівень життя в країні. Але такі міркування містять явний перегин. Соціальні, політичні й економічні процеси не можуть цілком залежати від однієї лише групи осіб. Олігарх, у сучасному його розумінні, зовсім не створює політичних, економічних і соціальних умов. Він на них грає, це для нього — карти. І якщо йому не дати грати, то найвірогідніше, що його місце за «гральним столом» займе хтось інший (тобто інший олігарх). Що дуже добре видно у складі Верховної Ради. Щойно кілька олігархів зібралися залишити велику політику, як їхні місця одразу вирішили зайняти інші, цілком порівнянні за вагою та впливом, особистості. Можна з упевненістю сказати: кількість олігархів у ВР не зміниться.
Отже, український парламент приречений на проникнення туди багатих людей? А отут вимальовується ще одна цікава проблема: хто, власне, призначає олігарха олігархом. На перший погляд, олігарх це робить сам. Але це не зовсім так. Ми дізнаємося про його існування з допомогою ЗМІ. Немає повідомлень ЗМІ — немає олігарха. І не так важливо, хто конкретно сприяв прийняттю того чи іншого рішення — ЗМІ оголосять, що без олігарха тут не обійшлося. Тобто ми підходимо до важливого висновку: олігарх — не стільки центр прийняття рішення, скільки певний піар.
Цю думку добре проілюструвала історія з «помаранчевою» командою. Коли олігархи старої формації, як здавалося багатьом на Майдані, були повалені, на їхнє місце прийшли нові — «помаранчеві», статки яких виявилися не меншими, а часто — більшими, ніж у записних. Більш того, теза «помаранчеві» мільйонери боролися з «біло-блакитними» мільярдерами» не витримує критики. «Помаранчеві» мали не менше грошей та ще й підтримку зарубіжного капіталу. Коли ж на частину цих капіталів звернули увагу ЗМІ, такі особистості, як Порошенко, Червоненко, Жванія, раптом стали олігархами. І ще невідомо, скільки олігархів (кандидатів в олігархи) перебувають у тіні і чекають свого часу. Таким чином, будь-який великий капітал, наближений до влади, оголошується олігархічним. У цьому сенсі Рината Ахметова й олігархом назвати важко. Він навіть не кандидат в олігархи, а фінансовий стрижень опозиції (щоправда, там він, судячи з усього, затримуватися не збирається).
А тепер про найголовніше — про баланс капіталів, ЗМІ, влади й ідеалів. «Помаранчева» революція підняла на щит наступний лозунг — «Усі кримінальні капітали повинні бути повернуті народу!» Погодьтеся, дуже скидається на гасло більшовиків — «Грабуй награбоване!» 1917 року також повертали «награбоване» майно народу. Народ, щоправда, не збагатився. Збагатилися його «слуги». Хай би які прекрасні ідеали переслідувала будь-яка революція, за нею стоять певні сили. Це зовсім не означає, що всі ідеали — бруд і прах. Просто в будь- якої революції є й інші грані, крім боротьби за ідеали.
ЗМІ, а раніше — література та мистецтво — реагують на ідеали, а баланс капіталів часто залишається в тіні. Так було й під час «помаранчевої» революції. На виборах-2004 зійшлися вже не комуністи проти демократів, а імпортери проти експортерів. Із погляду пропаганди це мало такий вигляд:
експортери: «Популісти- компрадори проти прагматиків-представників національного капіталу»;
імпортери: «Чесні бізнесмени проти кримінального капіталу».
Як бачимо, в імпортерів спершу пропаганда була простішою, і тому вона «вписалася» в ЗМІ легше. Експортери виявилися менш успішними, оскільки не змогли як слід налагодити комунікацію з суспільством, і в результаті програли. Думалося, назавжди.
Але одразу ж відбулося відродження олігархів із попелу і «зрада ідеалів революції». Ющенко запросив олігархів, у тому числі й Ахметова, і почав із ними переговори. Річ тут не в зраді якихось ідеалів, впливі олігархів та слабкості Ющенка. Просто з’ясувалося, що без експорту й імпорту не буде і банківської системи, не буде економіки взагалі. І суспільство, підкоряючись своїм законам, а аж ніяк не законам олігархів, повернуло все на свої місця. А олігархи засяяли колишнім блиском.
Але є, на жаль, і убогість. І «помаранчеві», і «біло-блакитні» олігархи показали досить невеликий набір ідей, культурних і пропагандистських прийомів. Спершу спіткнулися «біло-блакитні», а тепер — «помаранчеві». Уже сьогодні видно, що «помаранчеві» не дуже знаються на питаннях культури, економічної стратегії, політичної єдності. Тут ми взагалі маємо серйозний вакуум, так ніким і не заповнений. Залишається тільки сподіватися, що вибори 2006підштовхнуть олігархів обох таборів серйозно зайнятися такими питаннями.
