Ігри з Фатумом

Обережно, двері зачиняються (страх бере — раптом не відчиняться)? Після третього дзвінка вхід до зали заборонений (ще й як дозволений, особливо для VIP-персон)… Не притулятися (а є до кого?)… Не палити (крізь дим гасло ледь видно)… Не висуватись (висувайся-висувайся, будеш мати ще той вигляд — напис в одеському трамваї)… Хтось попереджає, забороняє, радить, застерігає — від чого?… Від Фатуму, від злої Долі, від Року. Хто?

Античні греки тільки про це й грали свої театральні трагедії, які так і прозвали згодом — трагедії Року, Фатуму. Долю людини в п’єсах Есхіла, Софокла, Еврипіда визначала воля богів. Та один стародавній мудрець — Аристотель, вихователь Александра Македонського і автор перших трактатів з естетики, — не визнавав ареопаг олімпійців і вважав, що в ролі Фатуму в знаменитих трагедіях його сучасників виступає не міфічна сила, а незнання людиною обставин. Ми б сказали — фатальна відсутність інформації. Це дуже подобалось крутим матеріалістам. Наразі в тому була глибока істина. Хоч, мабуть, і не вся…

І от нині в театрі, цьому дзеркалі гримас суспільства, знову засвітився інтерес до Фатуму. Можна сказати інакше — це проблеми Шляху, Покликання і Долі. Проїдемось по київських театрах і побачимо…

ЦИГАНСЬКИЙ ТЕАТР «РОМАНС»

Тут грають з Шляхом, Фатумом і Покликанням словами пронизливої поеми Ліни Костенко «Циганська муза», присвяченої долі циганської поетеси Папуші. Грають українською, ромівською та польською, оскільки цю героїню ромів прихистила і дала здійснитись як літератору Польща, відносно більш терпима до циган. Не шукайте у виставі Ігоря Крикунова циганської екзотики: тут плаче скрипками, танцює спідницями культура ромів. Інколи танці не мають музики, тільки ритми тупотіння і руху, тільки сплески рук і різких поворотів голови. Тоді це хода Фатуму, гнів табірного прокляття, відчай вигнання і трагедія виокремленості цілого народу.

Папуша несла йому Слово, поетичне Слово, без якого нема у народу майбуття, а її топтав і проклинав приречений Фатумом на упослідження гордий і сліпий етнос. От і розривається Папуша (в блискучому виконанні Марії Драчук) між скрипкою циганською, рідною, та скрипкою в академічному європейському фраку, що конфліктують між собою (артисти Сергій Карась та Іван Списаренко). А у глядачів калатає серце від геніальних віршів Ліни Костенко (не тільки про циганське — про українське Слово і Долю), від темпераменту виконавців та виразної сценічної образності вистави театру «Романс».

ТЕАТР-САЛОН «СУЗІР’Я»

Вистава класика абсурдизму Е. Іонеску «Стільці» (тут під назвою «Terra incognita»). П’єса про двох старих, які прагнули кращого, вищого життя, а прожили те недолуге, що призначила їм Доля, Фатум. І от на останній межі життя чоловік і жінка уявляють свою мрію, вітаючи в порожніх стільцях живих людей з вищого світу. Режисер (вона ж актриса) Л. Паріс давно і послідовно займається театром абсурду — це її власний Шлях і Покликання. Хоча, здається, вона йде ним майже наосліп, виходячи зі своєї жіночої емоційності та інтуїції (що народжує окремі виразні миті сценічного дійства), але не створює того філософського (!) підгрунтя, яке сховане під алогічними, парадоксальними текстами п’єси. От і вийшло, що у виставі «Стільці» ми майже нічого не розуміємо, не дешифруємо, не здогадуємось, і лише остання мізансцена смертних обіймів старого подружжя на підлозі, на туманному порозі коле в серце.

«РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА»

Київ нині має чимало версій цієї класичної історії про фатальне кохання. Театр юного глядача зіграв її в стилі тінейджерівської тусовки і дискотеки. Тут смерть виникала із жарту, з легковажності і емоційного засліплення. Молодий театр розчинив цю історію в дешевих стьобних приколах. Національна опера виспівує її музикою Ш. Гуно, а Музичний театр для дітей та юнацтва танцює музикою С. Прокоф’єва. Кажуть, Російська драма планує спільний з німцями проект за цією п’єсою і вже грає сучасну її алюзію «JULIA @ ROMEO.com («Norway Today»). І от майже збіглися в часі дві прем’єри в театрах на обох берегах Дніпра — у франківців та у Митницького.

Фатум у виставі режисера Олексія Лісовця на Лівому березі втілений в образі мафії:родини Монтеккі та Капулетті виступають сучасними кримінальними «сім’ями» чи то Сицилії, чи то України. В усякім разі пан Монтеккі ( В. Іллєнко) дуже схожий на голову колгоспу в своїй кепці та застібнутій сорочці без краватки. Всі інші одягнені однаковісінько в чорні сучасні костюми з білими сорочками і ножами, запханими на спині за пояс. Рухаються вони стрімко, рвучко, багато бігають, виставляють наперед насторожені руки і пританцьовують напівзігнутими ногами. Цей мафіозно-сучасний стиль вистави цілком переконує, він цілісний і послідовний. Хіба що відчутним дисонансом звучить багатослівний (хоч і скорочений театром), пишний, квітчастий текст Шекспіра. Мафіозі нездатні на подібне парадоксальне красномовство. Таке зухвале зіткнення стилів поведінки та висловлювань породжує фальшиву інтонацію вистави.

Мова не стільки про сміливий мистецький пошук театру на Лівому березі, скільки про гостру проблему прямого осучаснення Шекспіра і класики в цілому. Проблема не така й проста. Самі англійці стикаються з необхідністю перекладу текстів Великого Білла з англійської на… англійську, зі стародавньої на сучасну мову. Це все одно, що «Слово о полку Ігоровім» — в оригіналі його читають лише фахівці. Наразі існує практика літературних ремейків знаменитої прози — читається легко, коротко, сюжет вхопити просто, тільки… дихання авторської душі, виплеснуте в першоджерелі, з ремейку зникає. А хто має вимір таланту, адекватний Шекспіровому? І відвагу (а не нахабство), щоб переспівати його на сучасний лад?

Питання лишається відкритим. Та й вирішатись може цілком іншим штибом.

Відповідь — в дуеті Ромео (Ахтем Сейтаблаєв) та юної Джульєтти (дебютантка Ольга Лук’яненко). Шаленство почуттів цих фатально закоханих — неймовірно щире, відверто еротичне і прекрасно цнотливе, сповнене високої краси і такого енергетичного «накалу», що їм не тільки не заважає красномовство Шекспіра, а, здається, не вистачає слів для озвучення Любовного Єднання. І це, до речі, не в сцені шлюбної ночі (вона подана як прощання на вокзалі), а в першій їхній зустрічі на самоті, в саду, до вінчання.

Сили кохання молодої пари вистачає на врівноваження сили тотальної ненависті оточуючих. А вона в цій виставі практично безпричинна, вічна, це природа, ментальність дійових осіб сучасної сцени життя. Особливо це помітно в роботі артиста Михайла Кукуюка. Його Меркуціо варіанту ТЮГу (він і там грав цю роль колись) був нестримний жартун, джиґун, паливода, метелик з почту королеви Маб. Нинішній його Меркуціо стікає жовчю, він злий на весь світ просто за те, що цей світ існує, і тому охоче шукає собі ворога, а хто шукає, той завжди знайде. Навіть його жарти з друзями досить жорстокі й злі. Власне, з його зачіпки почалась смертельна бійка з Тібальдом, що призвела до такої кількості загиблих.

Ну, а сам Тібальд (чи не перша негативна роль Андрія Самініна) злий, мабуть, від жагучого роману, в який його втягла рідна тітка, матір Джульєти. Їхні грубі обійми мало не на очах у старшого Капулетті протиставлені красі любовної пластики героїв. Світлом і тінню співставлені у виставі закохані мати і дочка, обидві переповнені любов’ю, одна — Коханням, а друга — Хіттю. Ірина Мак виразно передає руйнацію особистості старіючої пані Капулетті, що спивається, втративши молодого коханця. Виявляється, таким новітнім трактовкам цілком піддається текст п’єси, дивлячись, як його читати і кому адресувати репліки…

У виставі О. Лісовця зустрічаємо й інші іпостасі любові на тлі тотальної ненависті. Скажімо, мало не «лолітна» прив’язаність Капулетті-батька (Дмитро Лук’янов) до Джульєтти, імпульсивної, рвучкої, пустотливої витівниці, стримати яку нема сили ні в кого, але яка раптом стає зосередженою, статичною, гірко-сумною: вона померла душею рано, тоді, коли випроводила Ромео у вигнання.

Є тут і проста, якась рослинна любов Годувальниці. Вона обмежується падінням дівчаток на спинку, продовженням роду і годуванням дітей — своїх і чужих. Пристрасті їй невідомі, та за нею стоїть сама природність, правда життя. Такою щиро природною і грає Годувальницю Олеся Жураковська.

Але нинішня реальність практично не знає і не хоче знати Любові, Кохання — цих найвищих цінностей Життя. Фатум сьогодення в тотальності Ненависті, нетерпимості, людській глухоті, моральному бруді, потоках крові. І ніякого примирення, навіть натяку на нього і близько не видно. Такому Фатуму можна протипоставити одне — молитву. Чим і закінчується вистава Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. На коліна опустись і за себе помолись, бо погребальний дзвін (тут дзвіночок в руках монаха) дзвонить і по тобі… Молись.

Фатум у виставі франківців промовляє виразним голосом Богдана Ступки. У фіналі, поки обнімаються старі Монтеккі з Капулетті, завівши за спину один одному блискучі ножі, їм Голос був. Багатьма мовами Він віщував про те, що нема більш сумної повісті у світі, ніж повість про Джульєтту та її Ромео. Питання — чому? Сум народжується від спостереження сценічної версії режисера Валентина Козьменка-Делінде, який підмінив Кохання — Її Фізіологічною Величністю Хіттю. Нею охоплені всі персонажі від Д+Р і їх батьків (матерів особливо) до друзів, монахів і слуг. Недарма тут персоніфіковано повію Розалінду, яку так хотів надміру збуджений Ромео і яка охоче віддається всім. По сцені бігають (моторний замінник темпераменту), сновигають і човгають недолугі, духовно мізерні постаті на чолі зі слабкодухим князем-пацаном, вони й живуть тільки сусідськими чварами. Ці статево заклопотані маргінали справедливо заслуговують на життєві поразки різної ціни. Саме це й сумно.

Не варто зупинятися на окремих роботах талановитих акторів франківського театру. Вони працюють здебільшого з повною самовіддачею (часто передаючи куті меду), в міру своїх талантів і охоти (або неохоти). Але пошлість поведінки їхніх персонажів знижує філософський рівень жанру трагедії до пересічної міщанської мелодрами. Наразі на тему фатального кохання і статевого потягу є мелодрами більш хвилюючі і страшні. Навіщо турбувати Шекспіра?

Дивує і сценографічне рішення вистави. Режисер В.Козьменко-Делінде практично завжди самостійно вирішує ігровий простір. От і тут він використав величезне скло в рамі, яке прекрасно спрацювало колись в його постановці «Чайки» в театрі на лівому березі. Але ніколи йому не вдавалося вирішити простір над планшетом сцени. І у франківській виставі верхня частина дзеркала сцени зяє чорною дірою. Порожнечею. І це не образ, не метафора, а просто простір…

ЦЕНТР КУРБАСА

Отак Фатум тяжіє над київськими митцями, навіть доводячи до божевілля. Ось вже у Центрі Леся Курбаса зіграли «Записки божевільного» за Гоголем в режисурі Марка Нестантінера, що до пізнаваності розчинився в акторі Віталії Лінецькому. Актор вже кілька років спеціалізується на ролях божевільних. Його Попріщин — натура чутлива, божевілля його медитативне, виразні тонкі пальці живуть власними мізансценами, акцентуючи парадоксальну думку загубленої особистості…

Тут теж працює величезне скло в рамі (дизайн Володимира Карашевського). За ним колишуться тіні хворої людської уяви. А за вашим вікном що колишеться? Ах, туман… «Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю довгі коси»… «Туман, туман, седая пелена… В сплошном дыму, в развороченном бурей быте с того и мучаюсь, что не пойму, куда несет нас рок событий»… Рок, Фатум, Доля… Де шлях? Де берег мій? Театр шукає відповіді...