«Народний контроль»-2?

В умовах владної кризи чимало вітчизняних політиків узяли моду апелювати до народу. Мовляв, народ розбереться, хто винний, а хто — ні, народ на виборах визначиться, скаже своє слово... Народ, звичайно, розбереться. Тим більше що він уже довів свою здатність у переламні моменти впливати на хід історії. Проте громадськість, думається, потребує важелів впливу на владу не лише під час виборів. Виявляється, і механізми здійснення такого впливу в державі де- юре створено. От тільки чи зацікавлена сьогодні влада у «запуску» цих механізмів?

Влітку 2004 року, в період виборчої кампанії, Президент України Л.Кучма видав Указ про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики. (31.07.2004 № 854/2004). Так наприкінці свого 10-літнього правління Леонід Данилович вирішив, що й народ має право і формувати, і реалізовувати державну політику у будь-якій галузі. З метою зміцнення гарантій реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами, утвердження в Україні народовладдя та розвитку громадянського суспільства колишній Президент визнав за необхідне створити ефективні організаційні та правові умови такої участі.

Тодішній прем’єр-міністр України В.Янукович відповідною постановою уряду визнав, що створення громадських рад при органах влади і буде тим механізмом реалізації права громадськості на формування та реалізацію державної політики.

Недивно, що ця постанова уряду була підписана саме під перший тур виборів президента України (18.10.2004). Видно, що чинна на той час влада шукала підтримки громадськості. А чи потрібна така підтримка нинішній владі?

Конституція України та закони України, в тому числі й «Про об’єднання громадян», «Про цивільний демократичний контроль над воєнною організацією держави» вже визначили право громадськості контролювати владу. Ці закони надали громадським організаціям право контролю за органами державної влади в Україні, діями і рішеннями їх посадових і службових осіб, направлення інформаційних запитів та права отримання відповіді.

Більш того, Конституція України надала право оскарження неправомірних дій і рішень органів державної влади, їх посадових і службових осіб у судовому порядку та право відшкодування моральних й матеріальних збитків, спричиненої їх діями чи бездіяльністю.

Очевидно, що за умови відлучення громадськості від громадсько-політичних процесів, позбавлення її права формувати і реалізовувати державну політику та представляти інтереси громади, сподіватись тодішній владі на прихильність електорату не доводилось.

Замінити колишній «народний контроль», за задумом президента України, мали б саме громадські ради — начебто з більш широкими і справжніми повноваженнями.

Однак тодішній прем’єр звів доручення глави держави лише до затвердження порядку проведення консультацій з громадськістю, що зовсім не тотожне праву формувати й реалізовувати державну політику. Тобто громадські ради можуть діяти при міністерстві чи адміністрації і консультувати владу, якщо вона того забажає. Не більше. Просто й зрозуміло. Тоді як президент доручив уряду у двомісячний термін створити ради при центральних органах виконавчої влади та місцевих державних адміністраціях для здійснення координації заходів у сфері реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами. Отже, саме вимога щодо забезпечення відкритості діяльності органів виконавчої влади та врахування громадської думки у процесі підготовки та організації виконання їх рішень, підтримання постійного діалогу з усіма соціальними групами громадян була найголовнішим в указі президента! А створення можливостей для вільного та об’єктивного висвітлення всіх процесів у цій сфері засобами масової інформації давало надію на справді революційні зрушення у відносинах влади й громадськості.

Не так сталося, як гадалося.

Скажімо, справжній стан українського війська, хід його реформування, скорочення чисельності військовослужбовців, військових частин, штабів і навчальних закладів, реалізація техніки й нерухомості вимагає невідкладної оцінки фахівців і контролю з боку суспільства, бо саме воно своїми податками і утримує військо. Лише на зорі незалежності, восени 1991, в Міністерстві оборони України був створений осередок Спілки офіцерів України, громадської організації військовослужбовців, яка мала б опікуватися проблемами соціально-правового характеру. Однак нечисельна, фактично не визнана керівництвом міністерства Спілка проіснувала лише до пришестя чергового міністра оборони В.Радецького, який одразу ж вирішив, що жодного контролю він не потребує...

Революційний і постреволюційний період відтягнув у часі створення громадських рад. Відповідний наказ глави держави так і не був виконаний.

Лише в травні нинішнього року тепер уже екс-прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко погодилась із пропозиціями свого попередника, однак вирішила, що мають бути громадські колегії — і не при міністерствах та адміністраціях, а при міністрах та главах адміністрацій.

Передбачалось, що залучення до роботи в цих радах представників об’єднань громадян, органів місцевого самоврядування та засобів масової інформації сприятиме наданню діям уряду громадської підтримки.

Залишалось одне — створити такі колегії.

Нова спроба, зокрема військових, виявилась більш вдалою, тільки тепер Міністерство оборони ніяк не може розробити та затвердити положення про громадську колегію і вже третій місяць не може подати його на суд громадськості.

Громадських організацій, які досліджують проблеми війська, безпеки й оборони України виявилось майже півсотні, і всі мають свої пропозиції і бажання консультувати керівництво міністерства оборони, формувати та здійснювати ефективну реалізацію державної політики у сфері оборони.

Вжиття заходів, спрямованих на розвиток партнерських відносин, поглиблення співробітництва між органами державної влади та громадськістю, забезпечення всебічної підтримки суспільно значущих громадських ініціатив, безумовно, сприяло б і зростанню авторитету влади. Публічне обговорення проектів найважливіших рішень, роз’яснення органів державної влади їх представникам соціальних груп, права і законні інтереси яких вони зачіпають, беззаперечно, знайшли б підтримку не лише у громадських організаціях, а й серед усього суспільства.

До речі, указ президента України передбачав і закладення до проекту Державного бюджету та місцевих бюджетів коштів на фінансування заходів, пов’язаних із залученням громадян та їх об’єднань до формування та реалізації державної політики.

Проведення відповідних соціологічних і наукових досліджень, моніторингу засобів масової інформації тощо сприятиме більш широкому залученню громадськості до такої роботи.

Доручення глави держави стосувались і Міністерства освіти і науки України, у сфері якого перебувають навчальні заклади, де більш глибоко вивчаються сучасні комунікативні технології, методи залучення громадськості до участі у формуванні та реалізації державної політики, аналізу громадської думки. Державному комітету телебачення і радіомовлення України із залученням Національної академії державного управління при Президентові України пропонувалось розробити рекомендації для центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо порядку опрацювання пропозицій, які висвітлюються в засобах масової інформації. Органам місцевого самоврядування рекомендувалось вжити додаткових заходів для розширення участі громадян в обговоренні та вирішенні важливих питань місцевого значення.

Участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики у постпомаранчевий період становлення української державності буде сприяти і становленню громадянського суспільства, вихованню громадянина, який буде поважати владу й змушувати її йому служити. Можливо, за таких умов «слуги народу» шукатимуть прихильності своїх виборців не раз на чотири-п’ять років (а одразу після виборів — складати із себе будь-яку відповідальність, адже механізму відкликання народних обранців все одно не існує, тобто навіть «неробам» у владі нічого не загрожує), а щодня.