Ідеологія «рівних можливостей» — як національна?

Стаття Вадима Карасьова «1991/2004: дві революції і проблема української ідентичності» («День», № 142 від 9 серпня 2005 р.) спричинила досить гостру дискусію, якщо судити з подальших публікацій на цю тему, в середовищі тих, кого можна зарахувати до національної інтелектуальної еліти. Багато в чому погоджуючись із В. Карасьовим, наприклад, із його «постнаціональними цінностями відкритої демократії», а з окремими висновками — не погоджуючись, автор цих рядків не мав наміру брати участь у вищезгаданій дискусії. Але ось опублікована для розвитку запропонованої В. Карасьовим теми стаття «Україна: осягнення ідентичності» («День», №152 від 23 серпня 2005 р.) колишнього міністра освіти та науки В. Кременя (на якого свого часу була покладена відповідальність не лише за розвиток освіти України, а й за розвиток науки й ефективне впровадження її результатів у виробництво через відповідні департаменти інтелектуальної власності й інноваційної діяльності при Міністерстві освіти та науки) викликала бажання також взяти участь у обговоренні.

У своїх міркуваннях академік В. Кремень навів висновки історико-соціологічних досліджень М. Хорха в празькому Карловому університеті, згідно з якими нація визначається як велика соціальна група, зцементована цілою комбінацією об’єктивних відносин: економічних, політичних, мовних, культурних, релігійних, географічних, історичних та їхніх суб’єктивних відображень у колективній свідомості. І якщо В. Карасьову в його міркуваннях ще дозволено виключити з цього комплексу відносин економічний чинник (можливо, йому за видом його діяльності не довелося вникати в сучасну суть капіталу, його фінансово- економічну структуру та вплив на демократичний розвиток суспільства в розвинених країнах), то В. Кременю, хай і екс- міністру, а нині академіку НАНУ, не годилося б свої міркування та висновки подавати без урахування цього фундаментального чинника впливу, що має назву економіки постіндустріального періоду та реалізований або реалізовується в країнах, які належать до категорії розвинених. Увійти до них через вступ до Європейського Союзу зараз є стратегічним завданням для суспільства України. Коли академік В. Кремень був міністром, основа постіндустріального розвитку України вже була в достатньому обсязі сформована в її нормативно-правовій базі, а, згідно з умовами Закону «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», він, спільно зі своїм міністерством й іншими виконавчими органами України, був просто зобов’язаний розпочати її реалізацію. І Україна могла справді стати регіональним лідером із розвитку інноваційних процесів і реалізації ідеології її постіндустріального розвитку. Але, як відомо, Україна не тільки не вступила в період свого постіндустріального економічного розвитку, а й її суспільство в більшості своїй не було підготовлене не лише до реалізації, а й до усвідомлення суті цієї економічної ідеології.

Можливо, економічні питання не хвилюють громадян України, і більше їх непокоїть національно-патріотична ідентичність як головний чинник об’єднання та розвитку нашої країни? Але за даними різних опитувань, у тому числі опублікованих соціологічною службою «Дня», стан економіки України «непокоїть» і «дуже непокоїть» переважну більшість респондентів. І цей неспокій обґрунтований. Як результат усіх змін в економіці в незалежній Україні ми зараз маємо ринкові відносини, притаманні розвиненим країнам в середині минулого століття з характерними ознаками індустріального періоду розвитку. Приватно-монопольне (олігархічне) накопичення недержавного капіталу з його активним впливом на владу та з яскраво вираженим пріоритетом тільки фінансових і матеріальних активів як у структурі концентрації капіталу в різних виробничих процесах, так і загалом у ВВП країни. А така економіка (як і адміністративно-командна) не лише не сприяє, але навіть гальмує розвиток країни та демократичних процесів у суспільстві. У розвинених країнах через реалізацію ідеології постіндустріального розвитку, іншими словами — через ідеологію «рівних можливостей», і була здійснена сучасна демократизація економік і суспільств, а власники та носії цих легалізованих активів становили підмурок так званих середніх класів у цих країнах. Що й створило основу для національної (а краще сказати — громадянської) ідентичності як в полінаціональних США, так і в переважно мононаціональних Японії або Німеччині. Останні, як відомо, зазнали нищівної та руйнівної поразки у Другій світовій війні й втратили частину своїх довоєнних територій і населення. Але зуміли об’єднати зусилля та можливості своїх громадян на основі пріоритету інтелектуальної праці й ефективного використання її результатів для власного розвитку. Не тільки для економічного, але й для демократичного, культурного й інтелектуального. І зараз перебувають серед лідерів світової спільноти. Цим шляхом, з урахуванням національних особливостей, зараз ідуть Китай, Індія та кілька інших країн. Результат, як кажуть у цих випадках, — очевидний.

Можливо, мають слушність ті, хто стверджує, що розмірковувати про нинішній стан економіки України — собі дорожче? Ось шановні політолог В. Карасьов й академік В. Кремень і вирішили, що зараз краще обговорювати тему національно-патріотичної ідентичності як головного чинника майбутнього розвитку України, а економіки не чіпати. Не хотілося б у це вірити, але останнім часом у пресі з’явилися різні варіанти «національних» ідей, у яких немає місця майбутньому розвитку економіки України. І можна припустити, що в цій сфері в нас усе гаразд, а значна кількість наших працездатних громадян, здобувши освіту за рахунок бюджету України, їде до близького та далекого зарубіжжя пропагувати українську культуру та стверджувати свою національно- патріотичну ідентичність...

Не все так просто й у визначенні основних чинників і висновків помаранчевої революції. Очевидно, що в розвитку її процесів, рушійних сил і мотивацій головну роль відігравали не тільки, як зараз заведено говорити, «харизма» її лідерів або національно-патріотична ідентичність її учасників. Не останнє місце тут займає і нереалізований економічний потенціал України як незалежної держави та пов’язані з цим очікування на краще життя в більшої частини її громадян. Адже такі ще не забуті гасла, як «у нас є сало і до сала», «наші чорноземи — найкращі у світі», «ми робимо літаки, ракети й електронну техніку» тощо, що «спрацювали» при виборі незалежності України, відігравали певну роль і в мотиваціях учасників помаранчевої революції. За ці обіцянки й обґрунтовані, але не реалізовані очікування треба було зрештою комусь відповісти. Та й лідери помаранчевої революції не скупилися на обіцянки навести лад в економічній сфері України. Тому не помічати економічного пiдгрунтя при формуванні висновків про підсумки помаранчевої революції, м’яко кажучи, не варто. При цьому слід врахувати таку обставину. Помаранчева революція показала, чого не має бути. Але чи готові зараз громадяни України сформувати таку мету або ідею, щоб вектори їхніх особистих інтересів збігалися із загальним вектором економічного та політичного розвитку України? Можна сміливо стверджувати — ні, не готові. Тим паче, що представники їхнього інтелектуального авангарду пропонують кожен свою, але «національну» ідею. Небезпечна ситуація, що зрештою викликатиме в тих або інших інтерес до відомого «революційного» гасла — «відібрати та розділити». Особливо в умовах економіки з приватно-монопольною концентрацією капіталу, в якій немає місця сучасним демократичним інститутам. А це шлях «у нікуди», і ми через це вже проходили. Але як має бути — тут поки що, на жаль, вельми невиразні уявлення в більшої частини нашого суспільства, що й підтверджують дискусії як навколо статті В. Карасьова, так і щодо інших пропонованих варіантів «національних» ідей. Адже загальна мета, усвідомлена більшістю громадян і реалізована на демократичних засадах, лежить в основі успішного розвитку тієї чи іншої держави в сучасних умовах. І такою загальною метою, як показує досвід розвинених країн, може виступити економічна ідеологія постіндустріального розвитку (ідеологія «рівних можливостей»). Власне, про це вже заявили представники різних органів влади України: спікер Верховної Ради В. Литвин у своєму виступі на одній з останніх колегій Кабінету Міністрів, нинішній міністр освіти та науки С. Ніколаєнко в статті «Національна інноваційна система — шлях у майбутнє» (газета «Урядовий кур’єр», №146 від 9 серпня 2005 р.) і Президент України В. Ющенко — у виступі 24 серпня цього року, присвяченому Дню незалежності України. Окремі політичні партії навіть визначили інноваційний шлях розвитку України як один із напрямів стратегії своєї політичної діяльності, заявивши про необхідність впровадження передових технологій у розвитку сучасного наукомісткого виробництва з високим рівнем доданої вартості. Але все це можливе тільки за активної участі національної інтелектуальної еліти (і не тільки науково-технічної), і за наявності відповідної мотивації в більшої частини громадян України. Тому й пропонується не «винаходити національний велосипед», а спрямувати свої інтелектуальні зусилля та можливості (поки ще остаточно не втрачені) на реалізацію того, що принесло успіх нинішнім лідерам світової спільноти. Тобто на реалізацію економічної ідеології постіндустріального розвитку України, поставивши під належний демократичний контроль вищезазначені заяви представників різних органів влади та відповідних політичних сил, а також реалізацію вже чинних норм законодавства в цій сфері.

А контролювати є що. Якщо проаналізувати опубліковане в пресі інтерв’ю голови департаменту інтелектуальної власності при Міністерстві освіти та науки М. Паладія та статті А. Гальчинського, то стає очевидно: у зв’язку з тим, що при приватизації державних підприємств фактично не враховують інтелектуальних активів (а вони не легалізовані шляхом відповідної капіталізації у всій економіці України), створюються умови, за яких із загального ринкового обігу виключається значна частина доходоутворюючого капіталу (штучно відводиться в своєрідну «тінь»), обіг якої в розвинених країнах несе головне навантаження і в формуванні бюджету, і в інтелектуальному та соціальному розвитку, і навіть у демократизації суспільства. Цим же створюють такі умови, що вітчизняний інтелектуальний «товаровиробник» фактично не має належного фінансового забезпечення своєї діяльності, наприклад, за рахунок амортизації неврахованих інтелектуальних активів. При цьому минулого року Україна на 500 млн. доларів США проінвестувала розвиток інтелектуального капіталу в розвинених країнах, залишаючи свою науку на «голодному пайку». Є над чим задуматися. У кінцевому результаті це лише сприятиме об’єднанню та демократичному розвитку України і національній (а можливо, краще — громадянській) ідентичності членів її суспільства.