Ходіння по муках
«...26.04.1999 года около 23.30 по пер. Жуковского, 10 в г. Киеве был задержан Якименко В.И., который при проверке работниками милиции его личности, оказал злостное неповиновение законным требованиям работников милиции, а именно в общественном месте устроил дебош, на замечания работников милиции не реагировал, пытался вырваться, бросался в драку, хватался руками за форменную одежду, вырывался...» (Витяг із постанови суду від 27.04.1999). Процедура проведення судового засідання суддею Московського районного суду м. Києва А.Тарасовим Віталія Якименка шокувала. Не роз’яснивши прав затриманого, без з’ясування обставин затримання суддя сказав підсудному, що за те, що той скоїв, йому загрожує досить сувора кара. На запитання В.Якименка: «Яка?» суддя відповів: «Або 400 грн., або 15 діб арешту. Вибирай сам. Краще штраф». Віталій вибрав гірше —15 діб арешту. Постанову про притягнення до адміністративної відповідальності суддя в суді не проголошував.
Міліціянти одразу ж вивели «злочинця» із зали суду і повезли до того ж Московського РУ ГУ МВС у м. Києві. І знову те ж саме відчуття тривоги: у чому його провина, чому опівночі арештували у власній квартирі (саме там, а не в громадському місці), чому знову тягнуть в буцегарню?..
Не залишило пана Якименка почуття смутку та безправ’я і коли він дізнався про постанову суду про притягнення його до адміністративної відповідальності. Вразило інше — чому постанова оскарженню не підлягає?
Однак він її оскаржив — і до прокурора, тоді ще Московського району м. Києва, і до голови Київського міського суду, і до міліції, бо повірити, що його власна квартира — то є «общественное место по пер. Жуковського, 10», було неможливо. Щоб довести прокурору свою невинність, а винних притягти до відповідальності, знадобилось звертатись тричі — у квітні 1999 року, лютому та квітні 2000. Стало очевидним і те, що сам прокурор фактично став на захист міліціянтів, — він не розглядав звернень Якименка, прокурорської перевірки не проводив і надавав звичайні відписки. Зрозумівши це, Віталій звернувся зі скаргою до прокурора м. Києва на неправомірні дії прокурора району, однак його скарги поверталися тому ж прокурору району.
Марною виявилася і надія Якименка на те, що у ситуацію втрутиться уповноважений Верховної Ради України з прав людини: скаргу на його адресу було направлено до прокурора м. Києва, а звідти — до прокурора того ж таки Московського району.
Оскільки гарантом дотримання прав і свобод в Україні, згідно Конституції України, є Президент України, то Віталій Ілліч звернувся і до нього — також тричі. Виявилося, що адміністрація президента України всі звернення, в яких оскаржуються дії прокурорів і міста, і району, скеровує, знову ж таки, до прокурора столиці, а той в свою чергу — до прокурора району.
Чи не пародія на владу?
Безсилля у спробі відстояти своє ім’я, захистити честь та гідність у державних установах проти свавілля тих, хто за законом зобов’язаний саме і охороняти громадян від протиправних посягань, змусили Якименка освоїти чинне законодавство України. Він добре вивчив свої конституційні права, ознайомився з обов’язками прокурорів, міліціянтів та суддів. Неодноразові скарги і звернення до усіх державних установ, у тому числі й двічі — до Верховного Суду України, врешті-решт зрушили справу з мертвої точки. Чи розглядали судді Верховного Суду скарги В.Якименка — невідомо, бо жодних сповіщень він не отримав. Як невідомо, і з якого наказу в.о. прокурора Московського району м. Києва вніс протест на постанову судді А.Тарасова про притягнення Віталія до адмінвідповідальності. Саме протест прокурора і змусив голову суду В.Усенка дійти висновку — «...в діях Якименка В.І. відсутні правопорушення.., провадження по справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення...»
Однак слід звернути увагу на таку обставину. В.Якименко звернувся до голови Московського районного суду В.Усенка зі скаргою і вимогою скасувати постанову суду про притягнення його до адмінвідповідальності 14 червня 1999 року, а сповістив голова про розгляд скарги лише 24 травня 2000 року. Чому голова суду приховував факт порушення закону, не говорячи вже про присягу судді, іншим суддею? На скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності знадобилось 20(!) місяців!
Віталій надіслав скаргу і Міністру внутрішніх справ України, в якій оскаржив неправомірні дії працівників міліції, але міністр скаргу, по суті, не розглядав, а надіслав її заступнику начальника ГУ МВС у м. Києві з проханням ретельно розібратись. Чи було це зроблено — також невідомо, бо Якименка не сповістили про наслідки розгляду його скарги.
Ці факти є свідченням недостатньої ефективності організації суспільного життя в Україні, службової діяльності правоохоронних органів, інститутів державної влади та ігнорування цими інститутами звернень і скарг громадян. Чи може держава, чиї інститути влади непридатні до виконання своїх функцій, не забезпечують дотримання прав людини і призначені, власне, для захисту самої влади, вважатися правовою, демократичною, соціальною?
Очевидно, що чисельні звернення та скарги на одних і тих же посадових осіб, і до одних і тих же посадових осіб, завдавали заявникові моральні страждання і переживання. Доводячи свою невинність перед десятками державних чиновників, В.Якименко звернувся до суду з позовом про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, і суд визнав позовні вимоги. «...Таким чином, судом встановлено, що Якименко В.І. не вчиняв ніяких правопорушень, був затриманий працівниками міліції у власній квартирі, безпідставно утримувався в Московському РУ ГУ МВС у м. Києві, тому суд вважає, що йому дійсно було завдано моральну шкоду, яку йому слід відшкодувати... Стягнути з Московського РУ ГУ МВС у м. Києві на користь Якименка В.І. 1000 (тисячу) гривень моральної шкоди...»
Ця справа продовжується і нині, бо хіба можна погодитись із тим, що суд, визнавши брутальне порушення основних природних прав людини, оцінив завдану їй моральну шкоду у 200 американських доларів?
Президент України, відправивши у відставку 18000 чиновників виконавчої влади, не може цього зробити з іншими чиновниками — суддями. Обрання на посаду професійного судді гарантує йому, на відміну від нас, повну недоторканність та безпеку до самого виходу на пенсію, непідконтрольність суспільству та владі. Змінити систему, яка не захищає права й свободи людини і громадянина, не під силу ні Президенту України, ні Верховній Раді України. Це під силу лише суспільству, яке не може мовчати, коли найняті ним судді порушують закони і присягу.
«...Якименку В.І. На ваше звернення від 17.02.2005 р. Голосіївський районний суд м. Києва повідомляє, що справа за позовом до Голосіївського РУ ГУ МВС України 27.04.2004 р. була направлена до Верховного Суду України і до цього часу не повернулася. Повна відповідь на ваше звернення вам буде надана після повернення справи до суду. Просимо вибачення за несвоєчасно надану інформацію. Голова Голосіївського районного суду м. Києва В.Усенко».
Отже, касаційна справа В.Якименка все ж була направлена для розгляду Верховним Судом України через п’ять(!) років суцільних судових тяжб і тяганини.
Карусель, влаштована судовими державними чиновниками, яких суспільство утримує на свої податки саме для забезпечення і захисту прав людей від посягань влади, виглядає неприродньо. Державна машина проти людини — це страшно.
Чи змінилось ставлення чиновників до людини із зміною влади в Україні? Схоже, не змінилось. 16 червня 2005 року В. Якименко направив до Верховного Суду України інформаційний запит про надання письмової інформації щодо руху касаційної скарги у найвищій судовій інстанції України. До цього дня відповіді не отримав. Невже знову до суду на суд? Так!
Чи мусить держава відповідати за свою діяльність? Чи повірили родичі, знайомі, друзі й колеги по роботі, що упродовж шести (!) років, доклавши колосальних зусиль, Віталію Якименку не вдалось довести, що його власна квартира — не «общественное место», і що його право на недоторканність і безпеку є конституційним і непорушним? Чи віритимуть вони такій державі й таким правоохоронним органам? Чому не виконане судове рішення про відшкодування моральної і матеріальної шкоди?
Але один урок для РУ ГУ МВС у м. Києві і міністра внутрішніх справ України, для районного, міського і Генерального прокурора, для районного, міського і Верховного Суду України Віталій Ілліч дав. Він змусив їх виправдовуватись і приносити вибачення йому, людині і громадянину. Чи зможуть це зробити інші?
