Мама не горює
На екрани вийшов фільм «Мамо, не горюй-2». Не просто вийшов — а шумно заіскрив, промайнув у ореолі інтенсивної рекламної кампанії, що захлеснула не лише афішні тумби, а й ефір, — як радіо, так і телебачення. Навіть більше того — відразу якось стало зрозуміло, наскільки цінним є український ринок для північносхідних майстрів кінематографічного маркетингу — спеціально для київської прем’єри до нас відрядили актора Чиндяйкіна, який зіграв, як відомо, одну з ролей у цій стрічці, і пан артист був милий, люб’язний, балакучий.
Загалом, горювати дійсно нікому не довелося. Такі фільми й робляться, щоб ніхто не горював. Особливо коли приводів для радості дійсно мало.
Адже після першої «Мами» минуло сім років. Краще вже й не згадувати, що це були за роки. Тоді, коли вперше запропонували не горювати, все якось було зрозуміло, мило, затишно: бандити розбійничали, Морячок у виконанні Андрія Паніна несе мир і любов, Гоша Куценко й Федір Бондарчук — привабливі світські тусовщики без претензій на зірковість, Єльцин працює з документами, Басаєв розводить бджіл...
А потім — почалося. Дiйсно, біда не приходить одна: дефолт-98, Чечня-2, Путін, НТВ, Курськ, теракти, теракти, теракти... І тепер у стилі першої «Мами» не схохмиш: «А Туристові втри, щоб хом’ячків більше не присилав», «де та Люда? « або «брат мій реальний». Але жартувати все одно намагаються. Намагаються нагадати, що Гоша Куценко — смішний роззява, а не «антитерор», що Панін — це не тільки ворог «бригади», а й комічний пустун, Бондарчука перевдягають у неймовірні костюми, від спецназівського берета й сюртука з іскрою до кокетливого хутряного капюшона. А зубоскалять тому, що намагаються попередити події, розуміють, що цього разу — порівняно з першою «Мамою» — біда, що наближається, відома кожному, локалізована в просторі й часі, й ім’я їй — «Вибори». Цього разу режисер Максим Пежемський (він, до речі, грає епізодичну партію бармена) розуміє, що вклепатися ніяк не можна, бо потім буде не до жартів, зовсім не до жартів. От у «Мамо, не горюй-2» і говорять дотепно щодо «електорату», а Михайло Єфремов разом iз Бондарчуком виконують ролі гастролерів-піарників. Методи в них, утім, абсолютно в стилі «Мами-1», тобто бандитські — замовляють одному з головних лиходіїв першого фільму Артуру кримінальне безчинство, щоб потім відважно «розрулити» ситуацію перед об’єктивами дуже-дуже неупереджених телеканалів. Щось таке до болю знайоме... Правда ж, любі читачі-глядачі?
Не хочеться розмірковувати про цей фільм усерйоз, а тим паче робити далекоглядні висновки. Але тема, як писали (прошу вибачення за тавтологію) в «темниках», важлива й актуальна. Упередити у Пежемського може й вийде, а попередити, якщо таке завдання приховано й ставилося — навряд. Бо, як свідчить історія, піарники з політологами, а тим паче політики — це така порода двоногих істот, які на помилках не вчаться — ні на своїх власних, ані на чужих. І тому одні й ті ж ситуації повторюються й повторюються — щоразу, як трагіфарс. Це такий жанр, у якому й смішно, й болісно водночас. Причому болісно одним, а смішно зовсім іншим. До речі, й Пежемський думає віджартуватися, твердить в інтерв’ю: «Мене вже питала, до речі, одна: чи ходите ви на вибори? Я кажу: ні. Я кажу: підвернулася під руку дурниця — й зняли. Про вибори».
Але художники, навіть посередні, — це такі ідеалісти... Пежемський, виявляється, хотів «дати по всій цій передвиборній навмисній речі, яка прийшла до нас із Заходу і, сподіваюся, туди ж і піде».
Зовсім у хмарах, зовсім...
І з надією, що все ж таки вдасться всіх розвеселити без болю й без виборів — закликають не тужити.
А мама й не тужить. Вона вже все бачила. Їй і так... смішно. Просто нема сил, як.
