Ядерна зброя та мораль

Представники майже всіх націй світу збираються в Нью-Йорку для того, щоб переглянути Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Цей договір був укладений у 60 х роках минулого століття, після того, як п’ять країн (Сполучені Штати, Радянський Союз, Велика Британія, Франція та Китай) розробили ядерну зброю. Індія, Пакистан та Ізраїль відмовилися приєднатися до цього договору та згодом сконструювали власні атомні бомби. Тепер Північна Корея та Іран обвинувачуються у порушенні своїх зобов’язань за договором через те, що розробляють ядерну зброю.

Чи є в нерозповсюдженні ядерної зброї, крім юридичної, також і моральна сторона? Чи не лицемірство це — у світі, що складається з суверенних держав, дозволяти мати цю зброю одним та забороняти іншим?

Якби сьогодні бомби не мав ніхто, то було б краще, якби її не винайшли зовсім. Але історія залежить від того, який шлях обрано в минулому. Припустімо, що зараз 1939 рік, держави обговорюють, чи треба США винаходити бомбу. Можливо, вони б висловилися на користь того, що ця зброя повинна бути або в усіх, або ні в кого. Але якби вони знали, що вона з’явиться в гітлерівської Німеччини, то, можливо, й підтримали б рішення Франкліна Рузвельта розробити її раніше, ніж це зроблять фашисти.

Крім того, повернути час назад неможливо. Навіть якщо всі країни погодяться роззброїтися, деякі з них можуть не виконати обіцянки. Найімовірніше, що цей обман успішно пройде для авторитарних держав із низьким рівнем гласності. Зрештою, Північна Корея стверджує, що вона розробила ядерну зброю, попри підписання ДНЯЗ. Лівія також була учасницею ДНЯЗ, водночас проводивши секретні ядерні дослідження.

Якщо вважати, що мораль має на увазі безсторонність і вдумливе ставлення до наслідків, то можна уявити собі й моральне визнання країнами нерівноправності у володінні ядерною зброєю за дотримання певних умов. Наприклад, вона має бути призначена лише для самооборони. Держави, які мають у своєму розпорядженні ядерну зброю, повинні прагнути знизити ймовірність її використання. Зброя повинна використовуватися для сприяння збереженню незалежності всіх держав, а не для побудови гігантських імперій, і слід вживати заходів із скорочення ядерних арсеналів, наскільки дозволяє політична обстановка. Сьогодні ДНЯЗ наближається до того, щоб відповідати цим вимогам.

Звісно, в основі ДНЯЗ лежать не стільки моральні принципи, скільки егоїстичні інтереси та передбачливість. Більшість країн дотримуються його, тому що вони вважають: рівень їхньої безпеки знизиться, якщо більша кількість країн матиме ядерну зброю. Договір допомагає їм подолати страх обману з боку сусідів, бо він забезпечує проведення інспекцій МАГАТЕ. Довіра до гарантій безпеки, наданих Америкою, з боку її союзників — одна з причин, через які ядерна зброя не поширилася в 25 країнах протягом десятиріччя, як колись передбачав президент Джон Ф. Кеннеді.

У нерозповсюдженні немає нічого лицемірного, якщо воно спирається на неупереджену та реалістичну оцінку ризику. Але якщо держава на зразок Північної Кореї або Ірану ухвалить рішення піти на цей ризик, чи повинен такий крок бути цілком її прерогативою?

Можливо — якби ризикував виключно народ цієї країни, але це не так. Треті країни праві в тому, що відмовляються зазнавати ризику, який виник би для них у цьому випадку. Історія розповсюдження ядерної зброї показує, що часто мають місце політичні ланцюгові реакції — погляньте на Китай, Індію та Пакистан, — і що існує реальна небезпека того, що Північна Корея та Іран можуть викликати такі ж ланцюгові реакції в Північно-Східній Азії та на Близькому Сході.

Деякі відстоюють ту позицію, що насправді при розповсюдженні ядерної зброї ризик зменшиться. Можна назвати цю позицію «теорією дикобраза». У такому «колючому» світі жодна країна не насмілиться на агресію. Але це передбачає бездоганну раціональність. А в реальному світі відбуваються випадковості, тож поширення ядерної зброї означає вищу ймовірність того, що зрештою її випадково використають, меншу керованість ядерних криз і додаткові труднощі в організації контролю та зниженні ролі ядерної зброї у світовій політиці.

Крім того, чим більше держав мають у своєму розпорядженні ядерну зброю, тим більша ймовірність того, що терористи отримають до неї доступ. Звісно, міжнародні терористи не мають «зворотньої адреси», і стосовно них загроза, на якій побудоване взаємне стримування, не спрацює, але Північна Корея або Іран не мають жодного права наражати інших на такий ризик.

Три країни ЄС: Велика Британія, Франція та Німеччина намагаються переконати Іран відмовитися від своєї програми зі збагачення урану, що дозволила б йому мати придатний до використання матеріал для атомної бомби після швидкого виходу з договору. Іран заявляє про своє право на збагачення згідно із статтею 4 договору, але цю статтю слід розуміти в контексті інших статей і того факту, що в минулому Іран обманював МАГАТЕ. У Східній Азії Північна Корея вийшла з ДНЯЗ, скориставшись ним для прикриття своєї програми озброєння, і зараз Китай, Америка, Японія, Росія та Південна Корея намагаються переконати Кім Чен Іра відмовитися від цього курсу.

Мабуть, ці країни мають рацію, що чинять тиск на Іран і Північну Корею, переконуючи їх не наражати світ на нову небезпеку. Але держави, які вже мають ядерну зброю, також повинні стежити за дотриманням моральних вимог, що лежать в основі угоди під назвою ДНЯЗ. Зобов’язання статті 6 про скорочення арсеналів не можна тлумачити як вимогу негайного роззброєння, якщо лише такий крок не збільшить стабільність у світі. Умов для цього ще не існує в світі, де недемократичні держави шляхом обману порушують свої юридичні зобов’язання. Але ядерні держави повинні продовжувати зменшувати роль ядерної зброї та стримуватися від нових програм, що передбачають можливість її використання.

З урахуванням тієї небезпеки, яку означає для всіх збільшення ядерного ризику, існує тверде моральне обґрунтування підтримки політики недопущення подальшого розповсюдження, замість того, щоб доводити, що Іран або Північна Корея як суверенні держави мають право робити все, що їм заманеться. Але важливо пам’ятати й про те, що ядерні держави також пов’язані певними зобов’язаннями із нерозповсюдження.

Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США та директор Національного розвідувального управління, нині професор Гарвардського університету.