Україні без моралі та совісті — ніяк не можна!

До редакції надійшов лист від читача з Дніпропетровська О. Карпенка, в якому він дякує за публікацію матеріалу «Передвиборна «Пора» («День» від 2.04.2005), підготовленого журналістами газети на його прохання. «Події так розвиваються, — пише далі автор листа, — що знову потягло до пера. Якщо можливо, прошу надрукувати мої роздуми. Гонорар за статтю, якщо такий належить, прошу перерахувати якому- небудь дитячому садку або школі-інтернату, там кожна гривня не буде зайвою». Гадаємо, що погляд автора на проблеми української зовнішньої політики буде цікавий і нашим читачам.

Не все, що робить нове керівництво країни у сфері внутрішньої політики, я розділяю й підтримую. Але загалом тут більше реалістичності й логіки, ніж у політиці зовнішній.

Передусім зауважу: більшість країн перехідного періоду (Україна зокрема) не лише перебільшують значення зовнішніх зв’язків, більше того — абсолютизують їх. Безперечно, зовнішні орієнтири важливі, але вони далеко не завжди визначальні. Це справедливо й коли йдеться про невгамовне поривання, наприклад, до таких міжнародних організацій, як НАТО, Європейський Союз та інші.

У цьому контексті йдеться й про стратегічне партнерство із США — наймогутнішою державою світу. Однак не можна забувати, що зовнішня політика Америки завжди була підпорядкована власним, як любить підкреслювати американська адміністрація, національним інтересам. А якщо якісь позитивні кроки вона робить назустріч іншим країнам, особливо слаборозвиненим, то за це треба дорого платити. На мій погляд, прагматичність американської влади у сфері зовнішньої політики постійно посилюється. Від щирого серця адміністрація США так просто нічого не робить. Спочатку треба отримати позитивне до себе ставлення, тоді вони тебе поважають, називають стратегічним партнером тощо, нерідко, щоправда, лише на словах.

Тут немає чогось неординарного — сильні завжди так поводяться. Могутність США дозволяє їм нерідко обходитися без допомоги інших держав, навіть своїх союзників (наприклад, розв’язати війну в Іраку без Німеччини й Франції). Що вже там казати про економічно слабкі держави — суцільно подвійні стандарти, а часом і політичний цинізм. Посудіть самі. 1994 року нам пропонують вивезти ядерну зброю з території України, потім беруть участь у безпрецедентному знищенні стратегічного озброєння. Що натомість? Запевнення в національній безпеці. Ну що ж, дякуємо й за це.

Нам кажуть — закрийте Чорнобильську АЕС, а ми допоможемо добудувати блоки на Хмельницькій і Рівненській атомних станціях. Чим це закінчилося, відомо кожному.

Сьогодні модно критикувати колишнє керівництво України. Але саме воно добудувало за наші українські кошти блоки на цих АЕС і тим самим забезпечило нашу енергетичну безпеку. І сьогодні за стратегічне партнерство ми повинні платити життями українських хлопців у Іраку. Неважко дійти висновку, в чиїх це національних інтересах більше.

Недавно відбувся візит Віктора Ющенка до США. За оцінкою багатьох політиків, візит був успішним і дуже важливим для обох сторін. Американський президент обіцяв підтримку Україні при вступі до СОТ і НАТО. Однак слід зауважити, що навіть не всі країни Альянсу однозначно підтримують цю ідею. Отож не будемо переоцінювати шанси швидкого входження України до цієї міжнародної організації. До речі, як і Л. Кучма, так і В. Ющенко не спитали український народ, чи хоче він бути в Північноатлантичному блоці.

Що ще ми привезли із Вашингтона? США обіцяють виділити в Чорнобильський фонд 45 млн. доларів. Що тут сказати? Не так уже й багато. Пригадайте зобов’язання США та інших західних країн допомогти нам у будівництві саркофага над зруйнованим Чорнобилем. Чи великий у цьому прогрес?

А чого варта обіцянка лідера США скасувати поправку Джексона—Веніка? Її вже давно треба було скасувати. При чому тут незалежна Україна до дій керівництва СРСР щодо пожорсткішання умов виїзду євреїв із Союзу?

Безперечно, й за цю американську милість ми повинні чимось розрахуватися. Чим? Гадаю, й тим, що так засмутило й розчарувало більшість наших співгромадян. Йдеться про спільні зобов’язання США й України у сфері просування демократії на Кубі та в Білорусі, підтримку свободи в цих країнах. Україна збирається порушувати ці питання і в ООН. Не знаю, наскільки навіть з морального погляду Україні треба це сьогодні робити. Ще й у своєму домі належить добряче попрацювати над цією проблемою. Але іншого виходу, як виявилося, немає — треба платити за стратегічне партнерство. Тільки ціна досить не мала. Скажіть, хіба не має бути в нас, багатостраждальних українців, вдячності, наприклад, за безвідплатне оздоровлення наших чорнобильських діток? Уже близько 20 тисяч дітей пройшли медичну реабілітацію на Кубі (щось США подібного нам не пропонували). Куба й тепер готова надавати нам таку необхідну й зворушливу допомогу. Під час візиту Віктора Ющенка до Сполучених Штатів в Україну приїжджав заступник міністра закордонних справ Куби, щоб обговорити з Києвом перспективи політичного, економічного та гуманітарного співробітництва. І ось вам, товариші кубинці, як вдячність, гостинець — заява лідерів США й України. А чи спитав хто-небудь матерів тяжкохворих дітей про їхнє ставлення до милосердя кубинського народу. Чи це не так важливо? Чи спитав хтось і тих матерів, які ще з надією чекають запрошення з далекої Куби?

Мене приголомшив холодний тон коментаря нашого міністра закордонних справ на реакцію Гавани у зв’язку з прагненням України та США «принести кубинському народу свободу». Борис Тарасюк сказав, що нічого особливого не сталося. Усе залежить від того, наскільки адекватно кубинська сторона оцінить цю ситуацію. Хочеться запитати керівника нашого зовнішньополітичного відомства: а яка реакція має бути в нормальних людей?

Заступник міністра закордонних справ Куби Е. Кабальєро, перебуваючи в Києві, підкреслив, що політика ворожості щодо Куби — це зрада, на яку вона не заслужила від українського народу.

Щодо експорту свободи в Білорусь, то офіційний Мінськ зазначив, що дії України не вписуються в контекст традиційно дружніх відносин між Мінськом і Києвом і що цей факт свідчить про несамостійність зовнішньої політики України.

Такою є оцінка наших найближчих сусідів, братів- білорусів. Та хіба тільки вони так думають? Звісно, заяву США й України почули і в Росії, в якої з Білоруссю особливі відносини. У Москві повз свої вуха такого не пропустять.

Не знаю, наскільки нам потрібна сьогодні така неосяжна зовнішня політика. Навіть з такою країною, як США, треба вибудовувати трохи іншу для себе політику. Загальна історія знає чимало фактів про подібне підгравання сильному (нехай навіть для певної вигоди для себе) і про стратегії, але, на жаль, без моралі в тактиці. Кому-кому, а Україні ніяк не можна без моралі й совісті. Такі вже ми в давніх-давен.

Ось і все. З важким осадком на душі закінчую писати. Але все ж сподіваюся на прояснення...