Феміда — зряча?

У країні — сплеск кримінально-процесуальної активності. Десятками заводять справи, колишніх чиновників запрошують через ЗМІ «на розмову» до прокуратури та МВС. На тлі цього, напевно, саме час поговорити про те, як складаються сьогодні взаємовідносини в українського громадянина та судових органів країни, який у цього громадянина рівень довіри до них і чому. У зв’язку з цим «День» вирішив поставити експертам три запитання: Які судові процеси ви вважаєте найрезонанснішими? Українська Феміда: сліпа чи зряча? Як і від чого слід лікувати нашу судову систему?

Юрій ВАСИЛЕНКО, суддя Апеляційного суду м. Києва:

— Мені здається, що багато справ, які можна буде зарахувати до серії резонансних, на сьогодні лише назрівають. Візьміть, наприклад, ситуацію навколо «Криворіжсталі»: була одна влада — ухвалювали одні рішення, нині влада інша — суди самі себе починають спростовувати. «Гучною» вважаю також справу, рішення щодо якої нині виносить Апеляційний суд. Вона стосується групи міліцейських працівників — йдеться про тісні взаємовідносини міліції та криміналітету. Процес такого масштабу — це безпрецедентний випадок у новій українській історії. Цікаві та показові також розгляди, пов’язані з виборами до органів влади різних рівнів. Наприклад, цікава ситуація виникла, коли дообирали до Київради панів Головатенка та Муховикова. Спершу суд вирішив, що переміг Муховиков, а через дві години присудив… перемогу його опоненту. Такого самого плану протистояння двох одеських мерів — Едуарда Гурвиця та Руслана Боделана. Судді спершу виносять одне рішення, а потім, через три роки, «за новими обставинами», — цілком інше. Суду в цьому випадку можна сміливо встановлювати «пам’ятник» — слуги закону поставили крапку в процесі за один день. Нечувана в юридичній практиці швидкість: зазвичай для прийняття остаточного рішення потрібен триваліший час. Тож Феміда в нас більш ніж зряча. Не бажає здійснювати об’єктивної оцінки та враховувати докази. «Виглядає» чергову зміну влади, зірко дивиться на кожного з тих, хто бере участь у спорі, через збільшувальне скло. І якщо однією зі сторін виступає держава, часто приймає рішення на її користь. Ліки? Нарешті сформувати судову систему. Це означає сформулювати завдання та принцип її роботи, ухвалити закон про судоустрій, з огляду на положення Конституції. Той самий суд присяжних мав запрацювати в Україні ще в далекому 2001-му. Цього донині не зроблено, як і багато іншого. Потрібно також створити людські умови для роботи суддів. Вони, можна сказати, вимушені нині йти на порушення, адже регуляторів немає в жодному вигляді: починаючи від рівня заробітної плати (з приводу чого судді щорічно «лаються» з державою) та закінчуючи, наприклад, питаннями їхньої безпеки та захисту самих будівель суду. Думаю також, що варто провести реформу в Державній судовій адміністрації та Вищій раді юстиції — в тому вигляді, в якому ця величезна державна «махина» існує сьогодні, вона не здатна виконувати поставлені перед нею завдання. Голів судів повинні обирати щорічно. Варто, як мені здається, скасувати й практику, коли Верховний Суд виносить постанови, обов’язкові для всіх судів нижчого рівня. Нині ВС «розповідає» всім іншим, як трактувати ту чи іншу норму закону. Тоді як суди самі повинні розбиратися в цьому.

Андрій ФЕДУР, адвокат:

— Говоритиму про ті процеси, до яких особисто був причетний. Це справа Колесникова — відверте грубе нехтування людськими правами та міліцейська «заказуха». Справа Жердицького та «Градобанку» — зрада національних інтересів України, здача за безцінь іноземному капіталу наших цементних заводів. Справа Фельдмана є спробою посилити й без того сильні структури — міліцію та податкову, просунути Азарова й Піскуна. Вважаю, що це зведення особистих рахунків.

Усе це вкотре доводите, що Феміда в нас зряча. Більш того, постійно дивиться не в той бік. Не в бік захисту конституційних прав людини, а виступає на боці адмінресурсу. Суддя в Україні не є неупередженим арбітром, помічником у цивілізованому вирішенні спору — він допомагає владі поквитатися з неугодними.

Колись суддя Василенко вимовив дуже правильну фразу: в нас не закони погані, а чиновники. Якби наше правосуддя хоч на 30% відповідало б законодавству, це був би прорив. Треба не декларувати, а справді визнавати, що такі конституційні норми, як право кожного на безпеку, недоторканність його власності та багато інших — найвища цінність в Україні.

Семен ГЛУЗМАН, правозахисник:

— Хочу признатися: я, колишній тюремний житель, зовсім не співчуваю пану Борису Колесникову, впевнений — його «резонансна справа» незабаром розсиплеться. Під натиском таких друзів-однопартійців українська Феміда не встоїть, зіщулиться... І Ніна Іванівна Карпачова знову займеться буденними своїми справами. До наступної «резонансної справи». Співчуваю, щиро співчуваю іншому Колесникову — Василю Вікторовичу, 1966 року народження, інженеру, батькові неповнолітньої доньки. Вже п’ятий рік співчуваю йому. Банальна українська історія: затримання, тортури, самотність, відчай — і ви пишете знамениту «явку з повинною». І зізнаєтеся у вбивстві, якого не здійснювали. Невідомі, безпрізвищні дізнавачі, низка слідчих, експерти, які змінюють свої власні свідчення, байдужі прокурори... Пішов п’ятий рік! Оскільки справа Василя Колесникова — не «резонансна», а сам він аж ніяк не мільйонер, його доля не цікава. Ні депутату Шуфричу, ні екс-прем’єру Януковичу, ні керівництву фабрики «Київ-Конті», ні навіть пані Карпачовій iз адвокатом Федуром. Тут, у справі Василя Колесникова, українська Феміда стоятиме міцно, принципово. Бо вона відрізняється від іноземних сестер однією особливою властивістю: вона — зряча. Не менш показова справа тележурналіста Руслана Антоника. На жаль, резонансною вона не стала: знов-таки, формально був відсутній політичний мотив. Убитий зять радника Президента — Руслан виявляється «під рукою». Я не маю ні підстав, ні права стверджувати, що він не вбивав. Проте доказова база була абсолютно абсурдною. Єдиний свідок — розумово відстала людина. Чи може вона бути свідком — ще треба доводити, оскільки відомо, що таких людей легко переконувати. Резонансною вважаю і, як я її називаю, справу Ківалова. Знов-таки, я не суддя — не мені обвинувачувати. Але для мене цей приклад показовий: одна сторона бездіяльна, друга — посміхається. Це ще одне уособлення того, чим є вся наша судова система. Метод лікування? Лікувати треба все суспільство, виробляти правову свідомість. Наявності останньої, до речі, я не спостерігаю й у нової влади. Адже це важливіше навіть за, наприклад, соціальну або медичну реформи. Так, є в нас Уповноважений із прав людини, до якого може звернутися будь- який громадянин. Але головним захисником у будь-якій правовій країні виступає все ж таки суд. Мені було приємно — я, до речі, вперше говорю про це вголос, — коли мені зателефонував нинішній Президент. Відвідавши одну з колоній у Житомирській області, Віктор Андрійович був шокований надлюдськими умовами утримання ув’язнених. Тому він звернувся до мене за порадою: кого слід поставити на чолі цього закладу для того, щоб там навели порядок. Сама постановка питання показує, що влада ще не має розуміння суті проблеми. Адже виправні установи — самі є заручниками нашої «перекошеної» судової системи. Колись ми проводили опитування серед начальників колонії. На їхню думку, 40% тих, хто перебуває за ґратами, не повинні там знаходитись. Адже ці люди явно не вийдуть із тюремних стін гуманістами…

Ольга ПОРФИМОВИЧ, керівник прес-служби Державної судової адміністрації:

— Оскільки ДСА — це радше «завгосп» судової системи, міркувати про резонансність тих чи інших справ із мого боку буде некоректно. Тому скажу про те, як слід лікувати. У 2003 — 2004 рр. фінансування судів збільшилося, згідно з цифрами, на 116%. Уперше за всю історію цієї системи вирішили питання про санітарно-курортне забезпечення суддів. Адже український суддя фізично переобтяжений — у суди загальної юрисдикції звалене все, що можна та не можна, кількість лише адміністративних справ не піддається опису. Процес розділення почався — створений, наприклад, вищий адміністративний суд, але система, ланцюжок ще не вибудовані. Додайте до цього катастрофічний недобір штату — в Україні є 500 суддівських вакансій. Не розвинена в нас і система так званих мирових угод. Це коли суддя виступає як медіатор між позивачем і відповідачем, ті домовляються між собою про прийнятне рішення спору, і справа не доходить до суду. У світі до 40% справ вирішують таким чином, у нас — лише 1%. Нашим суддям ще просто бракує кваліфікації, адже така система полегшила б життя самим слугам закону. Академія суддів України працює над цим питанням. Але поки що повноцінний навчальний процес не організований — потрібні кошти: те, що є зараз, швидше за все можна назвати курсами підвищення кваліфікації. Природно, одна з найважливіших проблем — зарплата. Минулого року вдалося довести її рівень до 1,5 тисячі гривень для суддів місцевих судів і до 2,3 тисячі — для апеляційних. Проте цього, безумовно, мало — дуже велике навантаження та відповідальність людини, яка вирішує долі інших. Катастрофічно бракує приміщень, гостро стоїть і питання їх обладнання. За нормативами, на одного суддю мають припадати понад сто метрів площі (це кімната для нарад, місце секретаря, зал засідань). Позитивні зрушення, звісно, є — виділили приміщення колишнього банку «Україна», і нині 238 судів працюють у нормальних умовах. Проте на сьогодні тільки 48 судів (6%) розташовуються в приміщеннях, що повністю відповідають вимогам. Кожен четвертий суд працює в приміщенні з достатньою площею, яке, втім, потребує реконструкції. 42% (314 судів) займають приміщення, недостатні за площею. Будівлі 174 судів — у непридатному стані, які взагалі не можна покращити. Ще один серйозний момент — безпека суддів, адже їх можна зарахувати до групи ризику. Нині створений спецпідрозділ «Грифон» для охорони приміщень, проте він поки нечисленний. Хоча зараз вдалося виділити 10 млн. гривень на те, щоб збільшити чисельність підрозділу на 1700 чоловік. Сьогодні приблизно 70% судів охороняють, але в 213-ти охорона відсутня взагалі.

Ернест ГРАМАЦЬКИЙ, президент адвокатської фірми «Грамацький і партнери»:

— Багато адвокатів приходять до думки, що найрезонансніша подія — це справа про вибори, визнання другого туру недійсним. Слухання у Верховному Суді мали соціально-політичне значення. Уся країна була зосереджена та стежила за процесом. Люди нарешті подивилися на те, що ж зазвичай відбувається в залі судового засідання — як поводяться судді, на які «підводні камені» доводиться натикатися в ході процесу, побачили професійних і непрофесійних юристів. Адвокатам було досить цікаво з професійного погляду. Верховний Суд нарешті «провів» низку процесуальних норм, які раніше не діяли. У тому сенсі, що суди нижчого рівня просто уникали цих механізмів, оскільки (це не є таємницею) працювали з «осторогою». Вищий судовий орган показав, які норми можна застосовувати, які досліджують докази, що береться до уваги. Неважливе в цьому випадку: було б прийняте рішення на користь Ющенка чи на користь його опонента. Важливе те, що цей показовий, красивий, потужний процес нагадав: є стаття 24 Конституції, в якій чітко сказано — всі відносини підсудні. Я кажу про те, що раніше можна було взагалі поставити під сумнів: чи зобов’язаний суд слухати справи такого роду. Я би виділив ще одну групу справ, які поки що не можна назвати резонансними, оскільки процес, як кажуть, щойно пішов. Цей наслідок революції — перегляд приватизації — закладає дуже серйозну міну. Всі юристи нині спостерігають за розвитком ситуації в справі про «Криворіжсталь». Сценаріїв може бути два. Або ми залишимо цю ідею раз і назавжди, або це стане основою для неймовірної кількості позовів. Характеризують наші суди й такі процеси, як справа Фельдмана та банку «Слов’янський». Я не можу сказати, що пан Фельдман не злочинець (так само як не маю права стверджувати зворотне), але не за тими епізодами, за якими суд ухвалив йому вирок. Ця справа показала, що український адвокат, у принципі, безсилий, що на «біле» можна сказати «чорне», що державна машина давить і розправляється з неугодними. Тож можу з усією впевненістю підтвердити: Феміда в нас 100-відсотково зряча. І дуже «чутлива» — залежно від того, хто перед нею стоїть. У будь-якому спорі не буває абсолютно правих або абсолютно неправих — «плюси» та «мінуси» можна знайти як iз одного, так і з іншого боку. Завдання адвоката в цьому якраз і полягає — щонайменше пом’якшити вирок, щонайбільше — довести правоту. Для мене головне зло — навіть не хабарництво, а адміністративний ресурс — рішення намагаються винести на користь держави. Наприклад, ми оголосили війну корупції на митниці, але з переважної кількості спорів переможцем виходить усе ж таки це відомство. Модно зараз також приймати рішення на користь Фонду держмайна. А «негласні» гроші нині платять судам за те, щоб… було винесене законне рішення! Мене непокоїть проблема довічного суддівства: якщо ті судді, які цього статусу поки що не заслужили, ще іноді побоюються приймати неправомірні рішення, то «довічним» — море по коліно. Я думаю, що правильно було б увести й так зване договірне суддівство. Це коли кожна зі сторін має можливість вибрати того суддю, якого вважає за потрібне, а ці судді — в свою чергу — головуючого. Це допоможе навести порядок: адже якщо обраний суддя кілька разів погорить на хабарах, до нього просто не звертатимуться.