Обережно, панове: це — Академія!

Заяви уряду про реформування науки стали приводом для дискусії, що розгорнулася на сторінках «Дня» (див. №40, 5 березня, №41, 10 березняб №46, 17 березня). Доктори наук і академіки говорили про багато речей: про атестацію вчених, про рівень вітчизняної науки, про ступені — наукові та псевдонаукові, про кадрове питання. Сьогодні ми підбиваємо підсумок цієї полеміки та пропонуємо вашій увазі думку віце-президента НАН України Антона НАУМОВЦЯ.

Останнім часом наша академічна наука займає одне з чільних місць за кількістю матеріалів, які про неї публікуються. З одного боку, це свідчить про усвідомлення суспільством важливої ролі науки в розвитку країни. Однак викликає тривогу, що у дискусіях висловлюються — зокрема й деякими державними діячами високого рангу — оцінки, які не можна визнати справедливими, і пропозиції про реформування наукової сфери, які можуть завдати величезної шкоди самій науці.

ДАРМОЇДИ?!

Я маю честь бути одним із віце- президентів НАН України, головою Секції фізико-технічних і математичних наук (СФТМН) Академії. Ця секція становить 2/3 потенціалу НАНУ, до неї входять інститути восьми відділень — математики, інформатики, механіки, фізики й астрономії, наук про Землю, фізико-технічних проблем матеріалознавства й енергетики та нещодавно створеного відділення ядерної фізики й енергетики. Розповім про деякі конкретні результати нашої роботи за останні роки.

Фундаментальні дослідження є основним завданням НАНУ. Я обмежуся лише деякими формальними свідченнями того, що ми маємо праці гідного міжнародного рівня. За останні кілька років кілька співробітників НАНУ стали лауреатами престижних міжнародних премій: В. Г. Бар’яхтар — премії ім. М. Боголюбова, С.Г. Одулов, М. І. Горенштейн та Е.Г. Петров (у різні роки) — премії ім. О. фон Гумбольдта, а Я. С. Яцків — ім. Р. Декарта. Для тих, хто головним критерієм рівня праць вважає наявність зарубіжних публікацій, повідомлю, що за останні п’ять років провідні зарубіжні видавництва надрукували близько 40 монографій наших математиків. У 2004 р. дві третини праць Інституту теоретичної фізики опубліковані в авторитетних міжнародних журналах. За деякими іншими інститутами, які ведуть здебільшого експериментальні дослідження, цей показник становить близько 50% і зростає щороку.

Минулого року уряд України додатково виділив НАНУ 30 млн. грн. з жорсткою умовою — протягом півроку виконати роботи, які дадуть конкретні й вагомі прикладні результати. Конкурс провели на рівні відділень і секцій наук. По всіх секціях Академії було відібрано 28 проектів, хід виконання яких щомісяця контролювався. Найближчим часом Президія НАНУ організує виставку цих розробок. Перерахую деякі з них. Створено перший в Україні суперкомп’ютер із швидкодією в сотні мільярдів операцій за секунду; георадар, який «бачить» на десятки метрів під землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектів у трубопроводах та інших великогабаритних об’єктах у процесі їх експлуатації. Розроблено вітчизняні технології отримання цирконій-ніобієвих сплавів для реакторів АЕС, виробництва нанопорошків широкого застосування й нанокристалічних сплавів заліза, що мають унікальні магнітні властивості, радіаційної стерилізації продуктів харчування. Відзначу також створення й організацію виробництва нових автоматичних систем управління об’єктами електроенергетики. Вчені Секції ФТМН виконали низку робіт в інтересах охорони здоров’я: створено вітчизняний тепловізор з використанням нанотехнологій, що дозволяє виявляти пухлини на ранніх стадіях і відстежувати процес загоєння ран, нову апаратуру для зварювання живих тканин, комп’ютерну аудіовідеоапаратуру для діагностики органів дихання, гамма-камеру з кільцевим детектором для дослідження мозку. Мають що показати й наші колеги з Секції хімічних і біологічних наук та Секції суспільних і гуманітарних наук. На виставку запросимо представників уряду, промисловості та ЗМІ. Відзначу також, що було приємно бачити, з яким ентузіазмом працювали наші люди, коли вони отримали відчутні, хоча й не дуже великі, кошти.

На тлі наведених прикладів (а вони ілюструють лише малу дещицю того, що зроблено й робиться НАНУ) звинувачення Академії деякими державними діячами у відсутності конкретних результатів і фактично в дармоїдстві більшість моїх колег і я особисто сприймаємо як образу. Адже таку оцінку зроблено без ознайомлення з роботами та їх виконавцями, отже — без знання реальної ситуації в НАНУ.

ПРО «ЧОВНИКАРСТВО» Й УНІВЕРСИТЕТСЬКУ НАУКУ

Може виникнути запитання: як вчені України примудряються працювати й отримувати результати пристойного рівня за жалюгідного фінансування та з обладнанням 15— 20-річної давності? Слід віддати належне винахідливості та кмітливості наших людей, їхній здатності багато робити своїми руками. Раніше багато що виготовляли в дослідних виробництвах при інститутах. На жаль, будучи поставленими в рівні умови із заводами, вони в багатьох інститутах або загинули, або, обтяжені боргами, відчайдушно борються за існування. Взагалі, створити своїми силами складне сучасне обладнання, яке могло б конкурувати з продукцією спеціалізованих зарубіжних фірм, у нинішніх умовах дуже складно. І тут виручає те, що можна назвати «науковим човникарством». Домовляючись про співробітництво із зарубіжними лабораторіями, наші фахівці виконують дослідження на тамтешньому обладнанні або привозять звідти зразки, які вивчають своїми методиками тут. До того ж вони привозять новий досвід (ділячись своїм там!), свіжу літературу, знайомства в науковому світі, вдосконалені знання мов і, що важливо, зароблені там (хоча й невеликі) гроші. При цьому обидві сторони задоволені. Наші співробітники також активно беруть участь у конкурсах на отримання різних грантів і нерідко виграють їх.

Усім зрозуміло, як важливо мати сучасні наукові прилади. На їх придбання Верховна Рада минулого року виділила НАНУ 40 млн. грн. Їх закупили, і на цій основі Академія почала формувати мережу центрів колективного використання сучасного наукового обладнання, технологічних і вимірювальних комплексів. Для нашої науки життєво важливо, щоб така практика продовжувалася. Не можна забувати і про необхідність відродження вітчизняного наукового приладобудування.

Найсерйозніше питання — доступ до наукових публікацій. На жаль, наші бібліотеки вкрай бідні на сучасну наукову літературу, хоча деякі основні журнали все ж таки вдається отримувати за міжнародним обміном. На щастя, більшість журналів надають тепер через інтернет доступ до анотацій статей, що публікуються. А далі можна запитати відтиск потрібної статті в авторів або скористатися допомогою наших колег, які працюють нині за кордоном. Це досить ефективний вихід у нинішніх умовах.

Безсумнівно, підключення активно працюючих вчених до викладання — єдино правильний шлях у підготовці висококваліфікованих фахівців сучасного рівня. Однак для цього зовсім не обов’язково ламати існуючу академічну систему й передавати інститути НАНУ університетам. По-перше, слід — без зниження зарплати — зменшити викладачам ВНЗ (особливо периферійних) величезне педагогічне навантаження й дати їм більше часу для занять наукою. Зрозуміло, при цьому потрібно належним чином оснастити їхні лабораторії. По-друге, необхідно активніше залучати до викладацької роботи академічних вчених, які мають досить високий рівень наукових досягнень. Загалом близько 1300 вчених НАНУ викладають у різних університетах, приймають студентів до своїх лабораторій на практику. На базі інститутів НАНУ працює понад 60 філіалів профільних кафедр кількох університетів. Академік В.Г. Бар’яхтар виступив ініціатором створення фізико-математичного факультету в НТУ «КПІ», до викладання на якому залучені видатні фахівці з інститутів НАНУ. Академік Ю.М. Мацевітий створює академічний науково-освітній комплекс у Харкові. До речі, чудовий науково-освітній центр створив у Санкт-Петербурзі академік, Нобелівський лауреат Ж. І. Алфьоров на базі Фізико-технічного університету ім. А. Ф. Іоффе РАН і тамтешнього технічного університету. Тож ефективні форми взаємодії університетів й академічних інститутів у справі підготовки кадрів давно винайдені й успішно реалізуються.

Так, на Заході велику частину досліджень виконують в університетах. Але й там є потужні спеціалізовані дослідницькі центри й лабораторії — Лос-Аламоська, Окриджська й десятки інших у США, близько 80 інститутів Товариства ім. Макса Планка (ТМП) у ФРН й аналогічні структури в інших розвинених країнах. Наприклад, за даними за 2003 р., 80% вчених ТМП читають лекції в німецьких університетах.

...ЯКЩО КІНЬ СЛАБО ТЯГНЕ ПЛУГ

У деяких газетних публікаціях явно або завуальовано мусується думка, що наша академічна еліта нахапала собі звань і пільг, байдикує і чинить опір будь-яким змінам. Так, академічна спільнота не безгрішна. Багато вчених вельми честолюбні, в них буває нелегкий характер, в їхньому середовищі трапляються вияви клановості тощо. Але, на жаль, не буває досконалих людських спільнот, і не лише в нас. Науковий внесок не можна виміряти лінійкою або визначити навіть на найточніших терезах. Його оцінюють тільки люди — експерти, яких визнали авторитетами їхні ж колеги. Якісь помилки тут можливі й навіть, імовірно, неминучі. Однак не можна не визнати, що в нашій Академії й нині зосереджений потужний колектив носіїв знання, а це — найцінніший капітал! Навряд чи комусь вдалося б провести без їхньої участі грунтовну, всебічну експертизу якогось наукового напряму або великого науково-технічного проекту.

Тепер про академічні пільги. Звання члена Академії в нас довічне — як і в усіх академіях. Члени НАНУ отримують встановлену Указом Президента України стипендію. Ми вдячні державі за цю підтримку й намагаємося виправдати її своєю працею. Але чи є подібні пільги для визнаних вчених чимось унікальним на тлі світової практики?

Візьмімо німецький досвід. «Повний професор» (ранг С4) отримує у ФРН основну зарплату приблизно від 4 до 6 тис. євро на місяць, плюс добавки, що враховують його сімейний стан, місце проживання, а також на медичне страхування й відрядження. «Повних» професорів обирають учені ради (тобто також групи експертів), і їх ніхто не має права звільнити. А після відставки в 65 років вони до кінця своїх днів отримують повну колишню зарплату. Професор-директор інституту в ТМП забезпечується ще щедріше, але їм не можна стати за власним бажанням, а лише за пропозицією президії ТМП. Термінологія інша, але все ж таки чи не нагадує це нашу академічну систему? Щоправда, їхні матеріальні умови нам і не снилися, та в нас ніхто і не порушує таке питання.

У річному звіті ТМП за 2003 р. йдеться, що 2002 року фінансування наукових досліджень у ФРН становило 2,52% ВВП країни. Президент ТМП проф. Петер Грусс висловив із цього приводу тривогу, оскільки за цим показником ФРН посідала лише восьме місце у світі після Ізраїлю, Швеції, Фінляндії, Японії, Південної Кореї, США та Швейцарії. До речі, у 2003 р. бюджет ТМП становив 1,05 млрд. євро. Важливо зазначити, що при розподілі цих коштів ТМП діє абсолютно незалежно, хоча понад 90% його фінансових ресурсів надходить із федерального та земельних бюджетів. Для порівняння, бюджетне фінансування НАНУ 2004 року становило приблизно 700 млн. грн., тобто близько 100 млн. євро. Витрати на науку в незалежній Україні ще ніколи не дотягали навіть до 0,5% ВВП, хоча згідно із законом мають бути не нижчими, ніж 1,7%. Тим прикріше вченим, які намагаються зробити максимум можливого в цих умовах, чути докори в проїданні грошей. Якщо ви вважаєте, що ваш кінь слабо тягне плуг, пригадайте для початку, чи не забули ви погодувати його, перш ніж нещадно бити його батогом і, боронь Боже, забити на смерть.

Традиційне виправдання наших урядів зводилося до того, що нам ніде взяти грошей. Тому, мовляв, ми не можемо собі дозволити таку науку, як на Заході та як — хай і скромніше, ніж там, — була в нас раніше. Чесно кажучи, ці виправдання вже набридло слухати. Настав час побачити колоду у своєму оці. Нова влада проголосила війну розкраданням і корупції, й у цьому її підтримають усі чесні люди, в тому числі й учені. Якщо до того ж наша країна вибудує ефективну економічну систему і серйозно рушить інноваційним шляхом розвитку, — а цьому Академія готова сприяти всіма силами, — то в держави напевно з’являться значні кошти.

ЗРУЙНУЄМО ВЩЕНТ… А НАВІЩО?

У пресі тривають масовані нападки на Академію за те, що вона нібито закостеніла й зовсім не реформується, та й не хоче і не може цього зробити. На щастя, НАНУ поки що збереглася як цілісний науковий організм. У цьому величезна заслуга її президента, академіка Б. Є. Патона і сотень його соратників у всій Академії, які розуміють свою відповідальність за збереження й розвиток наукового потенціалу, без якого наша країна може перетворитися на інтелектуальну пустелю.

За пострадянські роки чисельність співробітників у НАНУ скоротилася майже вдвічі, однак кількість інститутів дещо зросла. Здебільшого це невеликі інститути гуманітарного профілю, створення яких було викликане новими завданнями розвитку цієї сфери в незалежній Україні. У червні 2004 р. Президія НАНУ нового складу провела розширене засідання, на якому прийняли постанову про заходи з реформування діяльності Академії. Головними завданнями визначено: перехід на переважно програмно-цільовий метод планування досліджень, включно з фундаментальними; активна участь в інноваційних проектах; пріоритетна підтримка міждисциплінарних досліджень; залучення до науки молоді. Йдеться про концентрацію сил передусім на найактуальніших напрямах, притому тих, де в нас ще збереглися життєздатні наукові школи.

Зараз НАНУ сформувала й виконує кілька великих академічних програм — з наноструктурних систем, наноматеріалів і нанотехнологій, з діагностики, безпеки експлуатації та подовження ресурсу споруд стратегічного значення (трубопроводів, мостів, реакторів АЕС та ін.), з нових медико-біологічних проблем та екології, з сенсорних систем і технологій, з мінеральних ресурсів України, їхнього видобутку та інші. Ці роботи можуть бути завершені в 2005 р. й надалі перерости в досить великі інноваційні проекти.

Україна поки що робить найперші кроки на інноваційному шляху розвитку. «Найслабша ланка» — етап промислового використання результатів і виходу на ринок. Держава зобов’язана створити сприятливий клімат для підприємств і компаній, котрі беруться за виробництво нової наукомісткої продукції — передусім у галузях, які можуть стати «локомотивами» для всієї нашої економіки. Тоді й Академія зможе самостійно заробляти чималі кошти, як це було в минулому при виконанні госпдоговорів.

Інноваційні механізми серйозно обговорюють і в розвинених країнах. До речі, у вже згаданому звіті ТМП за 2003 р. йдеться про бажаність створення певної проміжної ланки, яка б краще готувала фундаментальні результати інститутів ТМП для сприйняття їх промисловістю. Зокрема, президент ТМП вважає за доцільне встановити тісніші зв’язки (за схемою «тандемних проектів») із товариством ім. Й. Фраунгофера. До нього входить 58 інститутів по всій ФРН, чітко орієнтованих на прикладні розробки, з річним бюджетом понад 1 млрд. євро. Весь цей задум вельми нагадує ідею СКТБ і дослідних виробництв при академічних інститутах, запропоновану десятки років тому Б.Є. Патоном, успішно реалізовану в Академії за радянських часів, але значно зруйновану останніми роками. Справді, — що маємо, не бережемо.

ПОТРІБНІ КАДРИ

Низькі зарплати молодих фахівців, погані шанси на самореалізацію в застарілих лабораторіях, відсутність перспектив на вирішення проблеми житла — усе це відбиває бажання у багатьох здібних випускників ВНЗ іти науковою стезею. Ці питання стали стратегічними й потребують відповідної уваги держави. Дехто вважає, що слід зробити основну ставку на повернення в Україну наших вчених, які успішно виявили себе в зарубіжних лабораторіях і отримали там сучасний досвід. Згоден, що було б бажано створити сприятливі умови для їхнього повернення. Але треба чітко розуміти, що для цього знадобляться не лише досить високі зарплати, а й сучасні лабораторії. Інакше вони, відвикнувши від наших реалій, можуть зламатися психологічно. Для їхньої плідної праця необхідне й відповідне кадрове середовище.

Стосовно критеріїв оцінки рівня наших вчених. Звісно, добре, коли індекс цитування їхніх праць зарубіжними авторами є високим. Посилань на праці О. С. Давидова, О. І. Ахієзера, О. Г. Сітенка, М. О. Кривоглаза, П.Г. Костюка, В. Г. Бар’яхтара, М.С. Соскіна, С. Г. Одулова та інших наших вчених тисячі. Ці посилання стосуються робіт, які виконані — та продовжують виконуватися — здебільшого в Україні. Водночас є чимало вчених, які зробили і роблять видатний внесок в освоєння космосу, радіоелектроніку, ядерну фізику й техніку та інші так звані «чутливі» галузі, однак не можуть похвалитися високим індексом цитування. Їхні основні результати містяться у звітах і збірниках, не призначених для широкої публіки. То що — і цих фахівців «стригти під гребінець» цитування? В оцінці діяльності вчених необхідний індивідуальний підхід, інакше ми ризикуємо втратити важливі для країни напрями. Так само критично треба сприймати й поради зарубіжних експертів, часто схильних давати їх без урахування наших реалій. Іноді те, що їм може здатися неактуальним, дозволить нам забезпечити незалежність у якійсь важливій сфері, притому зробити це своїми силами, ефективно, дешевше, створивши робочі місця для своїх співгромадян.

«ІНАКШЕ» НЕ ОЗНАЧАЄ «ГІРШЕ»

Наука в Україні ще жива, але дихає вже важко. Поки що академічні інститути тримаються здебільшого на кадрах старшого і близького до старшого поколінь. Але якщо питання про корінне поліпшення підтримки науки не вирішити на державному рівні, Академія як наукова організація може припинити існування природним шляхом. Необхідно поспішити з реальною підтримкою науки і водночас уникнути спокуси поспішного вживання непродуманих заходів, «розмахування шашками».

Справді, структура та функції нашої Академії відрізняються від того, що ми бачимо в багатьох західних країнах. Однак «інакше» необов’язково означає «гірше». Сліпе копіювання чужого досвіду — не найкращий спосіб дій. Якщо ж говорити не про формальний бік справи й термінологію, а про загальні принципи організації наукових досліджень у нашій та інших країнах, то відмінності виявляються не дуже істотними. Головне — знайти в державі знаючих людей, забезпечити їм підтримку і створити належні умови для роботи. І, що не менш важливо для науково-технічного прогресу держави, — сформувати економічну систему, в якій запитані інновації.

У будь-якому разі, розробляти доцільні заходи щодо вдосконалення діяльності Академії необхідно з участю тих вчених, які досконально знають ситуацію і здатні передбачати не лише найближчі, а й віддалені наслідки цих заходів. Відомий факт, що В.В. Щербицький, прийшовши до керівництва Україною, попросив академіка О. С. Давидова прочитати йому та його найближчим співробітникам популярні лекції про найважливіші досягнення та перспективи фізики. Хотілося б побажати і державним діячам нинішнього призову швидше й глибше вникати в доручені ним нові справи, що стосуються науки.