Як розірвати зачароване коло?

Революціонери штурмують небо. Новій владі катастрофічно бракує часу. За 11 місяців, що залишилися до парламентських виборів, треба встигнути все. І наочно продемонструвати зростання життєвого рівня, і показово покарати корупціонерів та хабарників, і засвідчити вірність європейським цінностям. Поки що вищому керівництву країни більш-менш успішно вдається брати приклад з Юлія Цезаря, одночасно вирішуючи кілька найважливіших завдань. Але минув лише місяць.

Уже дуже скоро почне наростати втома та роздратування. Дедалі очевиднішим буде те, що без глибоких реформ, часом із вельми високою суспільною ціною, лише на основі кадрової революції реалізувати в Україні європейські ідеали неможливо. А зважитися на такі реформи з кожним днем буде чимраз складніше. Дедалі виразніше почнуть костеніти владні структури, дедалі владніше рідні, і не тільки, чоловічки заволають про належну частку всеукраїнського пирога. А вірні соратники глибоко втягнуться в міжособистісні, а що ще цікавіше, — в міжінституціональні розбірки, бо немає нічого більш захопливого для політика та функціонера. Затягнеться бюрократична трясовина. І залишиться лише розмірковувати про те, «а чи був хлопчик?» Станеться це не одразу: не через місяць і навіть не через рік. Але обов’язково та невідворотно. Якщо лише суспільство не допоможе новій владі, а влада не зрозуміє, звідки йде справжня загроза. Ситуація суттєво спрощується тим, що вище керівництво країни усвідомлює свою величезну відповідальність і демонструє невдаване бажання змінити суспільну ситуацію. Хоча в цьому бажанні й криється певна небезпека.

Протягом усіх 350 років історії Російської імперії розвиток у ній здійснювався ривками. Військова поразка каталізувала невдоволення народу, і влада була вимушена здійснювати реформи, часто трактовані пізнішими спостерігачами, як «революція зверху». Саме такий генезис петровських змін, Великої реформи 1860-х, та й революції 1917— 1920 рр. Недалеко зайшла й перебудова з 15-річним пострадянським квазізастоєм. Нездатність перейти від мобілізаційного розвитку до органічного й визначала крах усіх добрих починань.

Україна — не Росія. Нині цю тезу оспорюють лише «недобиті» російсько- радянські шовіністи та московські мрійники. Утім, що ми Гекубі та що нам Гекуба? Йдеться про інше. За століття участі в імперському проекті українське суспільство, і насамперед істеблішмент, сприйняв багато особливостей загальноросійської, а пізніше — й загальнорадянської політичної культури, отримав вельми близький історичний досвід і має практично загальну соціальну пам’ять. Тому і для сьогоднішньої України вельми актуальне зачароване коло реформ, революцій і відкатів.

Вихід із цього кола, кардинальна зміна суспільної парадигми розвитку — питання питань. Єдиною справжньою відповіддю на нього нині є реальне втілення європейських ідеалів. Зрозуміло, що витягти весь віз неможливо, тому слід обрати пріоритети. Ними мусять стати створення незалежного суду, формування публічного простору і, в першу чергу, його інфраструктури — незалежних ЗМІ, а також реформа системи забезпечення безпеки. Іншими словами, розвиток інститутів, які безпосередньо забезпечують реалізацію прав і свобод людини та громадянина.

При цьому треба виходити з реальності. Не варто помилятися щодо ступеня розвитку громадянського суспільства. Навіть отримавши потужніший імпульс для свого розвитку під час Майдану, воно аж ніяк не здатне стати основним і найважливішим суб’єктом модернізації України. Впливати, підштовхувати та контролювати — так, безумовно. Але надзвичайно велику роль у вирішенні цих завдань має зіграти держава та її бюрократія. Але ж ось проблема: в Україні професійна бюрократія, можна так вважати, й відсутня. Обмовимося, йдеться не про сьогоднішнє українське чиновництво. Найважливіше, що його відрізняє від сучасної бюрократії, інституту публічної служби, — відсутність адекватного світогляду, розуміння мети своєї діяльності. Насамперед залежність, несприйняття свободи як найважливішої суспільної цінності. Роль ідейної основи для формування такого світогляду може і повинен зіграти ліберальний консерватизм.

Російські дискусії останніх років про консерватизм свідчили про усвідомлення цього питання в РФ. Проте принциповою проблемою російської версії спершу став помилковий вибір цінностей. Замість класичного для ліберально- консервативних мислителів синтезу традиційних європейських ідеалів, насамперед християнських, як ціннісної основи розвитку особистості та ліберальних ідей для суспільства загалом, була зроблена спроба зготувати таке собі дивне вариво з нафталінного слов’янофільства вкупі з православним атеїзмом. А приправляли все це вождистськими спеціями солідаристського спрямування. Природно, перспективи подібної компіляції і в самій Росії були вельми сумнівні, тим більше в Україні вона не могла знайти не лише достатньої суспільної підтримки, а й навіть викликати непрофесійний інтерес.

Проте невдалий досвід північно- східного сусіда не може і не повинен скомпрометувати найважливіший напрям європейської політичної думки. Тим більше, що суспільний попит на таку ідеологію існує. Новий український чиновник — службовець публічної адміністрації, найважливіша фігура в ареалі ліберального консерватизму. Але ним не вичерпується загін можливих носіїв такої ідеології. Власник невеликого підприємства, висококваліфікований найманий працівник, учитель, військовослужбовець, співробітник правоохоронних органів, всі ті, хто має, що втрачати, і хто отримав це багатство власною працею, хто в ленінському варіанті марксизму об’єднувався під рубрикою дрібного та середнього буржуа — ось потенційний ліберальний консерватор. Цінності свободи та порядку можуть створити основу для перетворення цієї соціальної групи на надійний підмурок української державності. Причому принциповою особливістю ліберально-консервативного проекту може стати його прийнятність як для державних службовців у широкому значенні цього слова, так і для представників недержавної сфери. Наведення мостів, подолання традиційної відчуженості держави від суспільства і навпаки — ось найважливіше завдання подібного проекту. Не потрясіння та перманентна революція, не застій і підморожування, а розвиток, реальна рецепція європейських цінностей — справжній зміст таких ідей.

Реалізація ліберально-консервативного проекту може сприяти, з одного боку, поверненню революціонерів і мрійників на грішну землю, а з другого — створити умови для переходу до стійкого суспільного розвитку. Не такого швидкого, як нам хотілося б, але зате реального та по-справжньому європейського. Не революційними ривками, але і без великих відкатів.

Формування прошарку вільних, самодостатніх, по-європейськи мислячих людей, орієнтованих не на соціалізм, а на більш традиційні цінності, — ось та допомога, яку можна та необхідно надати як владі, так і українському суспільству. Такий прошарок як основний носій національних цінностей у їх модерній формі має створити майбутнє для України в сучасному глобалізованому світі, в єдиній Європі, де ідентичність стане найважливішим багатством, але й проблемою. Його основою, безумовно, може стати середній клас, але далеко не всі представники останнього нині або навіть у майбутньому підтримають ліберально- консервативні ідеї. Адже ці ідеї досить складні і часом вимагають досить великого самообмеження. Саме в цьому полягає основна складність таких проектів.

Ліберально-консервативний проект повинен носити стратегічний характер, і можливість невдачі його конкретних політичних втілень слід брати до уваги. Проте без його успішної реалізації Україні буде вельми складно відійти від мобілізаційного шляху розвитку, розірвати зачароване коло. А для нової влади — виправдати найбільші надії виборців і використати унікальний історичний шанс на побудову нової вільної європейської України.