Iдеологія влади: влада ідеології
Можливо, звучить парадоксально, але в минулому багатомісячному виборчому марафоні головною переможеною стороною стали політичні сили, які ще п’ять років тому багато в чому визначали настрої виборців — це ліві та лівоцентристські політичні сили. Безумовно, мали рацію ті політологи, які охарактеризували цю виборчу кампанію, як боротьбу виборчих технологій, а не боротьбу ідеологій, що було характерне для минулих років. Ми зіткнулися з відпрацьованими на Заході сучасними маніпулятивними технологіями, за яких свідомості виборців нав’язували ілюзії реальних змін і реальної участі кожного виборця в долі нації. Основними суб’єктами, хай і в новій формі, виступали: образ ворога (діюча влада) й образ спасителя нації. А загалом, класична розстановка пропагандистських акцентів, яку використовували ще в період перших буржуазних революцій, сучасними стали лише самі технології їх доставки в свідомість виборця.
Окремі висловлювання, як правило, з лівого табору, де стверджувалось, що ідеологічно головні політичні гравці — суть одне і те саме, а жадаюча влади «народна опозиція» є та сама колишня, так звана провладна номенклатура, потонули в потоку взаємних обвинувачень і шоу-вистав, які розігравалися по всій країні.
Результатом цього звичайного пропагандистського обману з’явилося поступово зростаюче невдоволення, як окремих людей, які активно брали участь у «революційних» подіях, так і низки політичних сил, що відчули себе обділеними при «поділі пирога». Люди побачили, що до органів влади, в тому числі на місцях, повертаються колишні «сильні світу цього», які плоть від плоті є породженням старої влади. Більш того, які з різних причин раніше скомпрометували себе або показали свою неспроможність як керівники. Думаю, найближчий час, з урахуванням наближення виборчої кампанії-2006, піднесе нам достатньо політичних кульбітів і скандалів.
Головною причиною успіху правих сил на виборах, вважаю, стало те, що їм вдалося сформувати в свідомості виборців ілюзію боротьби простого народу з представниками великого олігархічного капіталу. А те, що рушійною силою помаранчевої революції був не менш великий капітал, залишилося за кадром.
Якщо відкинути все пропагандистське лушпиння, то слід визнати, що в останні три роки рівень демократії в Україні значно зріс. Опозиція мала реальні можливості як у донесенні до мас, так і у відстоюванні своєї позиції, не кажучи вже про те, що в багатьох регіонах вони просто контролювали ситуацію, оскільки мали та мають більшість в органах місцевого самоврядування. Те, що влада не завжди вміло намагалася протистояти колосальному тиску, лише грало на руку її противникам і досить ефективно використовувалося опозицією в пропагандистських цілях.
Основною причиною практично рівного розподілу електорату між двома основними претендентами, звісно, з’явився «зовнішній» чинник — ставлення виборців до Росії та Заходу. Можна сказати, що попередньо ми пройшли тест на нашу майбутню політичну інтеграцію. Інша річ, що опоненти не соромилися при цьому використовувати звичні образи «москалів» і «бандерівців». Сподіваюсь, результати цього тесту дозволять правлячим політикам не наламати дров при вирішенні питання нашої інтеграції та реально не розколоти Україну на дві держави. Це гра з вогнем.
У цій ситуації ідеологічні відмінності основних політичних гравців уже не мали принципового значення. Те, що багато політичних сил, які вважають себе центристськими, зайняли швидше вичікувальну позицію, щоб згодом просто пристати до переможця та зберегти свій статус при владі, підтверджується подіями після закінчення виборчої кампанії. До речі, ці партії і називають себе центристськими, щоб завжди мати можливість для подібного маневру. Утім, відсутність чітко вираженої ідеології також є ідеологією — ідеологією простого бажання влади.
Усе-таки, я впевнений, що не зруйную чиєїсь ілюзії, якщо скажу, що до влади в країні прийшли політичні сили з явно вираженою правою ідеологією, хоч як би ретельно наші опоненти намагалися це приховувати. Це політики з украй ліберальними поглядами на економіку або національними поглядами за своєю ментальною суттю. Чомусь, крім партій, що вийшли з розколотого Народного Руху України, та, мабуть, пана В. Пинзеника всі інші не дуже люблять признаватися в своїх правих поглядах.
Об’єднані соціал-демократи після виборів 2002 року ввійшли до урядової коаліції на основі неформальної більшості в парламенті. Чому неформальної? Та тому, що законодавчо ніде не була закріплена ні сама парламентська більшість, ні принципи формування коаліційного уряду. Це був реальний шанс змінити саму систему влади і, найголовніше, значно підвищити її ефективність і соціальну спрямованість. Уперше за багато років Україна отримала модель політичної відповідальності влади. Тому в тому ж 2002 році постало питання проведення політичної реформи та відповідних змін до Конституції України. Усунення перекосів у розподілі повноважень між гілками влади було і є єдиним шляхом демократизації життя. Недивно, що саме політичні сили, які називають себе лівими і лівоцентристськими, виявилися основним носієм демократичних перетворень, а праві (які люблять називатися демократами) вчинили жорсткий опір політичній реформі. Модель правління правих у всі часи передбачає достатній ступінь концентрації влади — це одна з основ правої ідеології, яку не можна приховати під личиною демократії.
Ідеологічно уряд В. Януковича, безумовно, був центристським, а те, що до нього входила СДПУ(О), безсумнівно сприяло наданню економічним реформам соціального характеру. Проти цього не можуть заперечити навіть наші опоненти. Очевидне й те, що наша співпраця з лівими фракціями при прийнятті соціально спрямованих законів дала відчутний ефект. А найяскравішим прикладом цього може слугувати серйозна спільна праця над розробкою політичної реформи. Адже недаремно ж один із реальних варіантів проекту неофіційно назвали проектом Медведчука — Симоненка — Мороза.
Багато суперечок у 2003 році викликала ідея про можливу коаліцію лівих і лівоцентристських сил у майбутніх політичних конфігураціях. Щоправда, нападали в основному саме панове з правого боку, оскільки, я думаю, вони найбільше боялися та бояться подібних альянсів. У 2004 році тільки єдиний кандидат від лівих і лівоцентристських сил міг серйозно втрутитися в боротьбу з основними кандидатами на президентську посаду. Це докорінно могло б змінити хід кампанії та мати реальний результат. Але всі заяви лідерів КПУ та СПУ на цю тему носили лише піарівський характер, і в результаті всій лівій та лівоцентристській ідеології було завдано колосальної шкоди. До гри за правилами основних кандидатів лідери комуністів і соціалістів не були готові.
Участь СПУ у нинішньому правому уряді, впевнений, не має серйозної перспективи, тим більше з урахуванням уже реального проведення політреформи. Альянс одного з найпослідовніших прихильників політреформи з її найзапеклішими противниками скоріше має вигляд мезальянсу. Але від влади до опозиції — лише один крок. Щоправда, дрейф керівництва СПУ праворуч протягом останніх років очевидний, і я не впевнений, що він не триватиме надалі.
Для захисту наших, багато в чому спільних принципів — принципів лівої ідеології — від влади правих сил ми можемо та повинні протиставити альянс сил лівих і лівоцентристських. Тільки це допоможе Україні стати частиною європейської демократії, а не її додатком.
