Близький Схід: від втрат до можливостей

Давно вже слова «шанс» і «Близький Схід» не вживалися в одному реченні. Але зараз вони зустрілися знову — вперше за довгий час. Понад те, нині цей оптимізм має під собою певну реальну основу.

Однією з важливих причин цієї зміни став, звісно, відхід зі сцени Ясіра Арафата. Арафат так і залишився без змін, таким, яким він з’явився в ООН кілька десятиріч тому, з оливковою гілкою в одній руці та гвинтівкою в іншій. Його небажання відмовитися від терору на користь дипломатії зумовило його поразку, оскільки він втратив легітимність як у очах Ізраїлю, так і в очах США. У результаті палестинську державу так і не було створено.

Але причина для оптимізму полягає не тільки у відході Арафата. Нині маємо палестинське керівництво, узаконене завдяки виборам, і це керівництво, очевидно, налаштоване проти використання тероризму як засобу досягнення політичних цілей. Махмуд Аббас (Абу Мазен) давно піддавав сумніву доцільність інтифади, що забрала дуже багато життів і принесла всім учасникам конфлікту лише страждання й розорення.

Зміна настрою зумовлена також змінами в Ізраїлі. У цій країні чимдалі більше розуміють, що існуюча ситуація — безстрокова окупація Ізраїлем територій, населених здебільшого палестинцями — суперечить рішучості Ізраїлю залишатися безпечною, процвітаючою й демократичною єврейською державою.

Формування нового ізраїльського уряду, більш центристського за складом і електоральною основою, є ще однією позитивною зміною. Нині Ізраїль очолює прем’єр-міністр, здатний зробити правильний вибір при прийнятті історичних рішень, і уряд, схильний його підтримувати.

Але шанс — це лише шанс. Історія Близького Сходу рясніє прикладами згаяних і втрачених можливостей для укладення миру. Виклик часу полягає в тому, щоб зламати цей шаблон і перетворити сьогоднішній шанс на реальність.

Для цього потрібно, щоб Ізраїль успішно виконав свою обіцянку щодо виведення військ із сектора Газа й окремих територій Західного берега Йордану. Але в поняття «успіх» вкладається дещо більше, ніж відхід ізраїльтян. Для цього необхідно також, щоб палестинці продемонстрували, що вони здатні на відповідальне самоврядування і можуть покласти край терору, що виходить із палестинських територій.

Якщо ми хочемо, щоб у Газі все закінчилося благополучно, то палестинцям знадобиться допомога. США, Європа й арабські країни, такі, як Єгипет, а також Росія й ООН — усі вони зобов’язані допомогти Абу Мазену. Палестинцям потрібна фінансова й технічна допомога для будівництва єдиної та дієвої системи безпеки, пожвавлення вмираючої економіки та побудови сучасної, прозорої політичної системи.

Важливо також, щоб виведення військ із Гази стало початком, а не кінцем політичного процесу. Якщо Мазен хоче переконати більшість свого народу в тому, що дипломатія й компроміс приносять більше користі, ніж насильство та конфронтація, то має бути зв’язок між тим, що відбувається в Газі, та надійним урегулюванням палестинського питання.

У цьому Америка також може відіграти важливу роль. Фактично США вже почали робити те, що треба. У вересні 2004 року в листі прем’єр-міністру Ізраїлю Аріелю Шарону президент США Джордж Буш знову запевнив Ізраїль, що «нереально чекати, що результатом переговорів щодо остаточного статусу буде цілковите й беззастережне повернення на лінію припинення вогню 1949 року. Основу для розв’язання проблеми палестинських біженців «слід знайти за допомогою заснування палестинської держави й поселення палестинських біженців там, а не в Ізраїлі».

Ці обіцянки багато означали для Шарона, коли йому довелося мати справу з внутрішніми політичними проблемами. Зараз необхідно, щоб аналогічного листа Буш надіслав Абу Мазену. У такому листі могла б бути озвучена прихильність США курсу на створення поруч iз Ізраїлем життєздатної, суверенної й незалежної палестинської держави в кордонах 1967 року, при забезпеченні Ізраїлем компенсації за будь-які необхідні територіальні коректування. Одночасно США зобов’язалися б надати ресурси, необхідні для розбудови сучасної суспільної структури й економіки. Додаткову допомогу можна було б також надати з метою організації розселення палестинських біженців — у Палестині, інших арабських країнах або — в особливих випадках, коли Ізраїль з міркувань гуманності надасть на це свою згоду, — в самому Ізраїлі.

У відповідь на це палестинцям було б необхідно відмовитися від застосування насильства й терору раз і назавжди. Однак США не повинні висувати встановлення повноцінної демократії в Палестині як попередню вимогу для повернення територій і укладення миру. Відкласти переговори до того часу, коли палестинська демократія досягне зрілості, — означає лише переконати палестинців у тому, що дипломатія була лише хитрощами, й дати багатьом із них підстави для переходу до насильства. Після майже півстолітнього ізраїльсько-палестинського конфлікту перетворити шанс на реальність буде досить важко, не висуваючи нових вимог, які, хоч би якими вони були бажаними, не є обов’язковими.

Річард ХААС — колишній директор Відділу політичного планування Держдепартаменту США, нині президент Ради з міжнародних відносин