Майдан і мас-медіа

Напевно, вже невдовзі в нових підручниках для студентів факультетів журналістики з’явиться розділ про те, чим стали для українських ЗМІ події 2004-го. А поки «День» запропонував експертам підбити медіа-підсумки року, що минає, а також висловити свої думки з приводу того, за яких умов можливий «реверс» (тобто повернення мас- медіа до попереднього стану).

ЗБЕРЕГТИ ДИСТАНЦІЮ...

Тарас ЛІЛЬО, доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Рік, що минає, видався для багатьох ЗМІ напрочуд повчальним й обнадійливим водночас. Повчальним, бо ще раз довів, що сила великої і малої брехні — ситуативна, що є совість, як явище моральне та професійне, що центр моралі знаходиться зовсім не у передвиборних штабах кандидатів, а в серці людини, яка інтуїтивно спроможна відрізняти оману від правди і відповідати за цю здатність. Попри спроби реабілітувати власне реноме, багато журналістів завершують цей етапний рік з опущеними поглядами. І причини насамперед не у затяжному тенденційному і, мабуть, напіввимушеному (?) інформуванні та зомбуванні глядача. Суть проблеми — у відчутній неповазі великої частини мас-медіа до гідності мільйонів людей. Останні події фактично спростували тезу про те, що в журналістиці попит породжує пропозицію, адже більшість ЗМІ суттєво спізнилися у намаганнях відчути реальні потреби та настрої українського суспільства, донедавня екранна версія яких тепер просто виглядає карикатурно. Справжня журналістика повинна бути превентивною, зміцнювати національний і громадянський імунітет і таким чином нейтралізовувати загрози загальнодержавного масштабу. Можна сказати, що ми стали свідками прояви ментальної тріщини між українським народом та власниками деяких впливових в Україні телекомпаній, газет, які однаково маніпулювали українцями сходу та заходу, півдня та півночі. Комерціалізація медіасередовища — процес неминучий, але він, як виявилося, зовсім не вирішує проблему адекватного інформування та пояснення про те і того, що відбувається у країні та світі. Справжній плюралізм уможливлює не комерціалізація чи незалежність газети, радіостанції від держбюджету, а «мобілізація сумління». Це — остання територія, що залишилася в журналістики після 26 грудня. Саме з нею пов’язані наші сподівання, зокрема на те, що нова влада не зможе повторити помилок своїх попередників, не стимулюватиме «реверс» ЗМІ у бік створення ще однієї псевдоінформаційної системи, що усю суспільну правду тенденційно опускає до поля дискусії між урядом та опозицією. Попри те, що напруга у цьому полі зростатиме, в новому році перед ЗМІ стоїть масштабніше завдання: консолідація інформаційно пошматованого суспільства. Інакше кажучи, стиль розвінчування та «героїзму» має поступитися стилеві подвижництва і здорового контролю. Як казала польська журналістка, публіцистка Юзефа Генельова, «світогляд повинен завжди приносити людині бодай якісь збитки. Коли світогляд оплачується, то перестає бути тим, чим повинен бути. З’являється поведінка конформізму...» Тому, попри відчуття своєї причетності до тріумфу, слід зберігати «оптимальну дистанцію», яка, з одного боку, забезпечуватиме прозорість дій уряду, а з іншого — не викриватиме всіх і вся аж до самознищення здорових тенденцій у країні. ЗМІ слід взяти до уваги і те, що в суспільстві сформувалася потужна сфера великих сподівань, а національна ідея сильно персоналізувалася. За таких обставин на певному проміжному етапі легко розчаруватися, бо до влади приходить не одна людина, а команда. Отож, якщо вже ставати на шлях викривання, то насамперед з надією. І в присмаку солодкої втоми післявиборного суспільства з’явиться життєствердний сенс.

ЕЙФОРІЯ ТА РЕАЛЬНІ ПОЗИТИВИ

Микола ОЖЕВАН, професор Інституту міжнародних відносин, доктор філософських наук:

— Нині, станом на фінал 2004 го, умоді «майданний дискурс», і лише вкрай ліниві вітчизняні мислителі не оповідають, що саме там, на Майдані, народилися українська політична нація, громадянське суспільство тощо. І що, у свою чергу, саме там впевнено заявили про себе середній клас і вільна преса. Неважко «критикнути» такий погляд стосовно більшості зазначених політичних категорій, бо йдеться, вочевидь, про міфогенний феномен у дусі популярної колись оповіді про «перший суботник», де зародилося комуністичне настановлення до праці, яке ми досі так і не спромоглися витіснити настановленням капіталістичним.

Але, саме в тій частині, що стосується народження «четвертої влади», майданний міф містить дещицю правди. Бо хіба відбувся би Майдан, де медіатизація політики досягла критичної маси, без вільної преси? Й хіба могло би відбутися з усіх поглядів безпрецедентне рішення Верховного Суду України, без націлених на суддів телевізійних камер? І хіба не зіграв, зрештою, непересічну роль в остаточному виборі громадян України самовикривальний жанр двічі в різному форматі відтворених телевізійних дебатів?

Загалом, медійні позитиви, яких маємо досхочу в 2004, пов’язані з тим, що медіа здебільшого небезуспішно намагалися відігравати самостійну роль у політиці, вміло розв’язуючи на власний страх і розсуд протиріччя між владоможцями та можновладцями й заповнюючи водночас ту тріщину, що утворилася у владному моноліті завдяки, майже, революційній виборчій кампанії. Такий шанс трапляється нечасто, бо навіть у країнах із розвиненішими медіа за «спокійніших» умов можновладці рідко апелюють за підмогою до медіа, щоб стати владоможцями (тим паче — в нашому політикумі, де могти справляти владу й справляти її реально — то було завжди двома великими різницями).

Темпи, якими розвивалася наприкінці року політична журналістика, здаються дивовижними ще й тому, що на початку року вона взагалі дихала на ладан із-за небезуспішних спроб керувати нею за підмогою сумнозвісних темників. Нині ж погано віриться, що на одному із телеканалів може відродитися медіа-кілерський продукт.

Водночас, виступаючи у невдячній ролі «Advocatus Diaboli» й підсумовуючи медіа- рік, варто зазначити, що більшість українських медіа стали цього року розкутішими не завдяки внутрішнім імпульсам до вдосконалення й більш вибагливій аудиторії, а завдяки ангажованості в інформаційні війни та спецоперації, де мета зазвичай виправдовувала засоби, вибір яких підказували два незмінні супутники бога війни Марса, — Деймос і Фобос (Жах і Страх). Тож не дивно, що медіа (особливо електронні) виявилися у цій виборчій кампанії більш винахідливими саме в частині демонізації (як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус). Кого й задля чого вони демонізували, — запитання, позбавлене нині жодного сенсу. Тоді ж, коли воно було доречним, від медіа-кілерів вітчизняного ґатунку можна було незмінно почути одне: «Цю людину (групу людей) треба зупинити будь- що!». І зупиняли… У будь-якому разі медіа- завали з уламків повержених «демонів» доведеться ще довго розбирати в Році Півня. А можливо ніхто ці страхопудала й не буде демонтувати, як не робить цього завбачливий господар на власному городі. Пригодяться, мовляв, до нового врожаю, для наступної парламентської кампанії. Такі ж справи із всюдисущим жанром конспірології й чисельними фобіями, які медіа з-під знаку Марса штампували майже «на конвейері» на замовлення протиборчих сторін (юдофобією, русофобією, американофобією, сорософобією, донецькофобією, бандерофобією тощо).

Так само ранувато закривати тему цензури й усе «реверсне», з нею пов’язане, оскільки йдеться не про окремі епізоди, а про родимчик вітчизняної політичної журналістики — некомпетентну медійну політику із використанням вказівного перста.

Питання питань полягає в тому, чи зуміє нова влада, — така прекраснодушна в «майданних» намірах знищити всеосяжну тінь, — довести на ділі цю свою нову владну якість, спонукавши певні прошарки людей (чимало журналістів та їх зверхників не є тут сакральним винятком), позбутися сумнозвісного «пушку», за який так легко смикати маніпульованих, примушуючи їх вести себе «належним чином».

Разом із тим й окрім того, щоб бути незалежними, медіа мають навчитися заробляти кошти на власне утримання, а не бути утриманцями. А, щоб не підставлятися під удар, а підставившись, зуміти дати гідну відсіч, вони мають «всього-на-всього» володіти перевіреною якісною інформацією, а не розпускати (як це в нас часто-густо трапляється з «володарями дум» навіть у найякісніших виданнях) здогадки, плітки, чутки, пересуди із начальницьких кабінетів тощо.

Не є також особливо втаємниченою така передумова незалежності медіа як своєчасна сплата податків від доходів, отриманих від реклами тощо. Бо в іншому разі легко стати об’єктом пильної уваги недоброчесних представників «шантажистської держави». Й тоді залишиться втішатися сентенціями про безоплатний сир, який буває лишень відомо де й про «очі, які бачили, що купували…»

Виступаючи насамкінець ще раз у невдячній ролі «Advocatus Diaboli», хотілося би ще раз висловити здогад, що хрещатицький Майдан як знаково-сакральний об’єкт міг вселити в чисельні журналістські душі на певен час дещицю визвольної ейфорії, але він аж ніяк не міг вичавити з цих душ отого раба, якого за відомою чеховською порадою слід вичавлювати перманентно, з дотриманням усіх напрацьованих людством технологій перетворення сервільної преси у «четверту владу».

Що ж до сакральних символів, то, зрештою, неподалік від того ж таки Майдану розгублено зупинився в геополітичному виборі поміж виготовленим в крилатому металі символом «аркодужного перевисання до братів» і Європейським Майданом символьний Український Дім. Над яким теж варто помислити.