Держава на роздоріжжі

Перша в сучасній історії України хвиля справді народного протесту фактично відкотилася. У сухому залишку від майже трьох тижнів Майдану, по-перше, призначення третього туру президентських виборів на 26 грудня, по-друге, максимально сприятливі для В. Ющенка умови проведення голосування, і по-третє, підтриманий Верховною Радою законопроект про внесення змін до Конституції України. От, начебто, і все. Звичайно, можна і треба багато і детально говорити про пробудження нації, народження громадянського суспільства, розширення сфери публічності та інших, не менш, а може ще й більш приємні для слуху прозахідного ліберала речі. Уже написано не одну тисячу сторінок на ці та подібні теми, автор цих рядків теж доклав руку до формування нових історичних міфів. Вони необхідні, і з кожним роком дедалі більше й більше. Але хочеться звернути увагу й на деякі інші, можливо, не такі помітні, але від того не менш важливі проблеми.

Багато у кого з тих, хто бував на Майдані в розпал революційних подій, напевно, виникало дивне відчуття дежа вю, — ми це десь, давним-давно, може, навіть не в цьому житті, бачили, ці відчуття переживали, чи, принаймні, чули про них. Звідки ж взялося це відчуття?

Бізнесмен, який розфарбував свій автомобіль представницького класу в помаранчеві кольори, — найколоритніший образ бурхливого листопаду. Але чи такий далекий він від козацьких старшин, які кидають оксамитові кунтуші у бруд, аби допомогти отаманові та народу? Або ж тих, хто демонструє таке бажання?..

Самоуправління, витримка і толерантність народу, продемонстровані на Майдані два тижні тому, — чи такі вже безпрецедентні в нашій історії? Чи не в Україні роками кружляло Гуляй-поле — дивовижний феномен світової історії: адже саме українці змогли налагодити справді самокероване співжиття на досить великій території. Управління без урядників, поліції та чиновників. Можна заперечити: мовляв, невід’ємною ознакою Гуляй-поля була агресивність, спрямована назовні. Однак Майдан проіснував усього 18 днів, а за такий період усі, як розуміємо ми нині, найстрашніші й криваві революції сприймалися сучасниками як м’які та безкровні. Хто прослідкує публіцистику березня-квітня 1917 року, знайде в старих журналах безліч до болю знайомих слів, висновків, та й цілих текстів. Чи не поспішаємо ми, проголошуючи нову епоху? Можливо, йдеться лише про черговий поворот колеса Історії?

Так, ось ще одне недоречне запитання. А під якими гаслами вирував Майдан? Їх можна досить умовно розділити на три групи. По-перше, «так далі жити не можна», по-друге, «Так, Ющенко!», і по-третє, самонавіювання «Нас багато, і нас не подолати!». Звичайно, смішно і безглуздо вимагати від народу формулювання чіткої програми, але деякі акценти й так досить очевидні.

Зокрема, досить виразний і сильний, хоч і завдяки лідерам опозиції, надзвичайно пом’якшений чіткий антидержавний дискурс у народному виступі. Так, будь-яка революція — це розрив тканини буття, це смерть, за якою має народжуватися щось принципово нове. Але цього нового ми поки що не бачимо.

Тут доречно пригадати про старі, на жаль, не нами вперше виголошені думки про близькість архаїки та постмодерну. Про особливості нашого третього і четвертого станів, про їхню пост- і надмодерновість і одночасно дивовижну премодерновість, навіть архаїчність. Адже давно відомо, що демонстративна раціональність та прагматизм лише приховують безодню древніх пристрастей. Гасла та назви молодіжних протестних рухів теж досить красномовні — «За правду!», «Пора!», «Роздавити таргана!» (чому не «гада»? Було б і історичніше, і набагато точніше).

Чи не зіткнулися ми з дивним парадоксом непублічної публічності? Давно відомий феномен різних, часто несумісних видів публічності: зокрема, що бунтарська публічність не лише не збігається, але й жорстко конфліктує з публічністю буржуазною — і це створить і вже створює дуже серйозні проблеми в функціонуванні модернових інститутів нової влади. Що фольк, активно експлуатований поп-дівами, — річ дуже й дуже непроста, а « дикі танці» танцюють не тільки й не стільки на весіллях. Що революції не лише об’єднують прихильників, але й формують опозицію. І наскільки далеко піде маятник зараз, таким самим, якщо не сильнішим, буде і його зворотний хід. «Біло-блакитні», можливо, — це лише перші хмарки на горизонті, і, не дай Боже, нам побачити пролетарський бунт. І ще дуже багато запитань...

Чи не відбулася така бажана і проста для нас усіх підміна, — чи не побачили ми те, що й хотіли побачити: рух третього і четвертого стану за свої права і свободи у звичайному народному русі за Правду, оформленому відповідно до етикету початку XXI століття?

Україна зараз на роздоріжжі. Чи буде благотворний народний порив, його вивільнена енергія спрямована на виконання завдань модернізації України? Відповідь буде очевидною вже незабаром.