«Аксіомою для політичного журналіста має бути «мислення проти течії»

В УМОВАХ «ДЕМОКРАТИЧНОГО ДЕФІЦИТУ»

«Світ розколовся, й тріщина пройшла крізь серце поета», — писав Генріх Гейне. Нинішній український світ внаслідок виборів, які відбулися за умов «демократичного дефіциту» й антагонізували суспільство, також розколовся навпіл. Той, хто цього не помічає або думає, що «якось воно образується», страждає, вочевидь, синдромом розумових лінощів, помноженим на атрофію соціальних інстинктів.

Вибори — це інститут демократії, покликаний створити в країні на певний стислий термін стресову ситуацію, після якої вона почуватиметься стабільнішою. Це щось на зразок щеплення: «мала хвороба» дестабілізації, що має запобігти «великій хворобі», яка називається революцією.

Водночас трапляються демократичні вибори, які самі по собі є наслідком революцій або повинні легітимізувати наслідки революцій. Такими, зокрема, були демократичні вибори у грудні 1993 р. в РФ. Іноді демократичні вибори призводять до «повзучої революції», визначаючи на роки вперед не лише трагічну долю країн, де вони відбувалися, але й цілих континентів. Такими, зокрема, непередбачуваними виявилися наслідки «консервативної революції», яку започаткували вибори в січні 1933 р. у Німеччині, що їх виграла партія Адольфа Гітлера.

Не пропонуючи жодних історичних аналогій, варто зауважити, що за нинішнього загострення української політичної ситуації дедалі більш нагальною є потреба в ефективній миротворчій журналістиці, покликаній забезпечити повноцінне спілкування Заходу та Сходу України, всіх її верств i народів, посприяти розв’язанню різноманітних виборчих конфліктів — геополітичних, міжрегіональних, локальних і навіть внутрішньородинних та внутрішньосімейних.

Миротворча журналістика, як і миротворча політика, передбачає знання й навички у сфері «спокійних» комунікацій, яких так не вистачає вітчизняному політикуму, вихованому на традиціях недоброї пам’яті більшовизму («хто не з нами, той проти нас»; «якщо ворог не здається, то його…»; «з ким ви, майстри культури та великого спорту?»). Тим часом миротворча журналістика має свою специфічну ненасильницьку й неконфронтаційну мову, якою оволодіти набагато складніше, аніж нехитрою мовою військових статутів та переможних реляцій.

Принагідно варто зазначити, що порівняно безконфліктні відносини між окремими людьми й соціальними групами, державами й цивілізаціями забезпечує ефективна медіація, найефективнішими чинниками якої є сучасні мас-медіа, особливо ТБ. Проте дослідження, проведені в тих країнах, де існують розвинені мас-медіа й у яких віддавна поважають їхні права та свободи, вказують на те, що й там існує відчутне провалля між «масовим інформуванням» та «масовими комунікаціями». Тим паче ця констатація стосується України, де існують такі видання та телерадіоканали, які впродовж нинішньої виборчої кампанії по два- три рази перефарбовувалися, міняючи «кумирів» та оціночні знаки. Уже світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл говорив про інформаційний продукт буцімто націонал-патріотичного ґатунку, який вранці йому приносили до редакції рухівського «Час-Тайму» і який, у разі відмови в публікації, він мав приємність у перелицьованому вигляді читати наступного дня в соціалістичному «Товариші».

Усе це, зрештою, засвідчує напівпрофесійність. Один такий амбітний український професіонал у жанрі політичної журналістики навіть зацитував якось (вочевидь — для самовиправдання) сумнівної якості афоризм: «У політиці немає поняття зради, а є лише поняття завчасного передбачення». Доводиться скрушно констатувати, що станом на початок грудня 2004 р. число «завбачливих» серед українських журналістів перевищило середньостатистичну норму.

ВИХІД IЗ КОНФЛІКТУ — У ВІДСУТНОСТІ «ПЕРЕМОЖЕНИХ»

Тим часом медіація як спосіб полагодження конфліктів полягає у знаходженні точок дотику між протиборчими сторонами, щоб налагодити комунікації, перервані конфліктом. Протилежне явище (антимедіація) — це різке ослаблення тієї «серединної» політичної культури, завдяки цінностям і нормам якої досягається порозуміння між суб’єктами і об’єктами владних відносин.

Саме така антимедіація відчутна у нинішній Україні, загрожуючи їй зламом і без того крихкого та ненадійного «суспільного договору». Все це призводить до поступового наростання в «низах» стану дискомфорту (фрустрації), що зумовлює прагнення шукати вихід у нищенні «ворога» в особі «злочинної влади». Поки що таке прагнення набуло виключно знаково-символьних форм. Але чи вдасться надовго утримати в цих формах ентузіазм юрм?

Йдеться також про стан часткової делегітимації чинної влади, коли «низи» втрачають довіру до «верхів» й відносини між ними нагадують піщаний годинник, верхня владна колба якого пов’язана із нижньою підвладною колбою вельми тоненьким перешийком. Уже сам той факт, що Україні доводиться звертатися до міжнародного посередництва у врегулюванні нинішнього конфлікту, означає, що його масштаби перевищують напрацьовані суспільством можливості цивілізованого розв’язання.

Отже, питанням часу є той стан, коли конфлікт загостриться до крайніх меж і його учасники по обидва боки розподільчих ліній перестануть остаточно чути й розуміти одне одного, зациклюючись на «образах ворога» та вбачаючи вихід з конфлікту лише у застосуванні актів психологічного або фізичного насильства. Що рано або пізно підведе країну до стану соціального, економічного й політичного колапсу.

Дякувати Боговi, до цього Україна ще не доборолась, але насторожує той факт, що чимало достойників, покликаних бути миротворцями, яким за їхнім статусом протипоказане ангажування на одному боці барикад, спішать відчути особисту ейфорію від близької перемоги над «злом».

Для полагодження конфлікту й зцілення ситуації вимагається, зазвичай, втручання третьої сторони, таке медіативне втручання, за умов якого можна відійти від неперспективної «гри з нульовою сумою», коли збитки, завдані в конфлікті одній стороні, розглядаються як здобутки іншої, та навпаки. І коли єдиний вихід із конфлікту вбачають лише в боротьбі до переможного кінця й фінальному розмежуванні на «переможців» та «переможених». Неважко здогадатися, що переможені почуватимуться «історично ображеними» й рано чи пізно вимагатимуть реваншу, й тоді конфлікт набуде вимірів хронічного. Медіатори, натомість, мають запропонувати набагато конструктивнішу тактику, коли «переможцями» почуватимуться обидві сторони.

Отже, ті арбітральні медіа, яких нинішній Україні шалено не вистачає, мусять неупереджено слухати (а, головне, чути) обидві сторони й збалансовано артикулювати їхні позиції, не нав’язуючи протиборчим сторонам остаточних розв’язань й не ангажуючись на боці жодної зі сторін конфлікту.

Звичайно, у таких побажаннях чимало ідеалізації, бо насправді йдеться про варіанти, які не вимагають «шокової терапії». Проте аксіомою для професійного політичного журналіста має бути «мислення проти течії», стиль якого далеко відбігає від того, у якому мислять ситуацію безпосередні учасники конфлікту, спираючись на звичні упередження й стереотипи та роздмухуючи такі упередження. Бо, на відміну від медіаторів-журналістів, сторони конфлікту неспроможні до так званого рефреймінгу — незвичного перевизначення, переокреслення конфліктної ситуації у принципово нових вимірах. А, отже, — неспроможні до пошуку нетривіальних розв’язків.

ІМПЕРАТИВИ МИРОТВОРЧОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Передусім нинішня пост(перед)виборча ситуація в Україні вимагає від журналістів великої делікатності. Тим паче, що зазвичай саме журналістів обидві сторони конфлікту радо роблять «офірними цапами», як це нині насправді відбувається із «5 каналом» та каналом «Україна», тележурналісти яких, iмовірно, всупереч власним волі й намірам, уже встигли заробити репутацію не миротворців, а «яструбів».

Але нинішнє українське протистояння зовсім не є унікальним. Щоб уникнути небажаної перспективи доведення цього протистояння до абсолютної глухоти нерозуміння, миротворчо налаштованим представникам мас-медіа можна рекомендувати дотримуватись декількох порівняно простих правил, напрацьованих світовою журналістською спільнотою, серед яких найголовнішими слід вважати такі імперативи:

— не змальовувати конфлікт як виключне протистояння двох сторін із акцентуацією на тому, що в разі виграшу однієї з них обов’язково програє інша; кожну із конфліктуючих сторін слід зображати такою, що складається із невеличких груп, які переслідують власні цілі, що розблокує прихований потенціал розв’язання конфлікту;

— не проводити різкі розмежування між «нашими» й «не нашими», «яструбами» й «голубами», «бандитами» та «охайними інтелігентами», що неодмінно антагонізує іншу сторону, яка уявлятиметься «загрозою», яку можна винести «за дужки», помістити по той бік правил «цивілізованої поведінки»; у кінцевому підсумку рано чи пізно усе це стане виправданням для застосування насильства проти «нецивілізованої» сторони; замість цього слід показувати взаємозв’язок між сторонами конфлікту, щоб кожна із них задумалася, чому це вона, засуджуючи «поганих інших», водночас не засуджує таких же «своїх»;

— не зображати конфлікт таким, що виник у просторі й часі нібито відтоді, відколи розпочалися акти протестів; замість цього слід показувати зв’язок його із минулим і майбутнім та із тими точками, що перебувають далеко від місця маніфестного розгортання конфлікту (у даному разі — на теренах Києва й Донецька);

— не розцінювати акти психологічного або фізичного насильства та політику насильства взагалі виключно крізь призму зримих «тріумфів»; замість цього бажано інформувати про незримі ефекти, пов’язані із довготривалими наслідками психічних вражень і травм, що посилюють iмовірність застосування насильства в майбутньому;

— не змальовувати конфлікт, орієнтуючись виключно на висловлювання лідерів протиборства (судячи з усього, ними зовсім не є кандидати в президенти), розлого їх цитуючи; замість цього показувати, як почуваються у повсякденному житті люди, вражені конфліктом; акцентувати на тому, ЩО (а не лише КОГО) ці люди хотіли б змінити, постійно ставити цим людям запитання, чи є позиції, озвучені лідерами конфлікту, єдиним шляхом досягнення змін, яких вони прагнуть;

— не зациклюватися на деклараціях, які роблять провідні учасники конфлікту, не сприймати ці декларативні заяви та звернення за те, чого насправді хочуть люди; замість цього слід ставити «простим людям» на Сході й на Заході України запитання, які можуть виявити спільне у їхніх прагненнях, у новинах та репортажах акцентувати саме на цій спільності, прищеплюючи думку про те, що є вищі, зрозумілі для усіх задіяних у конфлікт українців, цілі;

— не зображувати у гротескній тональності поодинокі поки що акти насильства, підсилюючи їх словом «жах», бо такий прийом призводить до того, що старі насильства породжуватимуть у відповідь нові, оскільки аудиторії фактично буде навіяна думка, що єдиними «ліками» є ескалація насильства; натомість показувати, наскільки вражені конфліктом люди ізольовані й фрустровані в буденному житті «поза Майданом»;

— не звинувачувати будь-яку сторону конфлікту в тому, що саме вона його ініціювала; натомість вказувати на спільні проблеми, які сторони намагаються вирішувати конфліктним способом, оскільки не знайшли інших, прийнятніших;

— не концентруватися на стражданнях, страхах і переживаннях лише однієї сторони конфлікту, бо це призводить, по-перше, до поділу на «злочинців» і «жертв», а по-друге, підводить до думки, що покарання «злочинців» — найбільш гідний вихід із конфлікту; натомість слід показувати, що від конфлікту страждають обидві сторони;

— не вживати надмірно емоційні слова й словосполучення, не уточнюючи їхнього істинного значення, й «жертовну» («віктимну») мову, перенасичену прикметниками, що висловлюють не дію, а вболівання щодо дійсних або уявних жертв конфлікту (типу «злочинні», «беззахисні», «зруйновані», «трагічні» тощо); така мова паралізує волю до змін на краще; натомість показувати, що в позитивному напрямі вже щось зроблено, а невдовзі буде зроблено ще більше;

— не запитувати людей, як вони почуваються, а запитувати, як вони діють і які вбачають рішення й можливості виходу із кризової ситуації.

Мистецтво миротворчої журналістики полягає, врешті-решт, у знаходженні спільного ґрунту для творення сучасної української політичної нації. На цьому ґрунті мають зійтися не лише активні «протестанти» із різних політичних таборів, але й мудрі об’єднавчі сили, які здатні «протестантів» розуміти й відводити їх від краю прірви. Перефразовуючи одного такого діяча-миротворця, трагічний життєпис якого обірвався в Києві, можна сказати: вам, панове, потрібні великі потрясіння, а нам — Велика Соборна Україна!