Тут і зараз

Звісно, добре, — скажете ви. Та лише де воно, це «добре»? Одні переконані, що там, де «нас немає». Інші (і до них належать експерти, до яких звернувся «День») вважають, що жити добре треба тут і зараз. Хоч і усвідомлюють, що не завжди це вдається і саме по собі не станеться, а тільки якщо докласти своїх власних зусиль. Як тут не пригадати Віктора Шендеровича, який казав: якщо ви обираєте комуніста Шандибіна, то чому хочете, щоб за вашим вікном розкинувся англійський газон? Тому нашим експертам ми поставили ще два прості запитання: що треба зробити для того, щоб жити добре, й що особисто ви готові для цього зробити?

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:

— «День» поставив водночас просте й непросте запитання.

Починаючи з Платона, європейські мислителі думали над тим, як створити ідеальне суспільство, де б людина почувалась комфортно. Але всі ці плани виявлялися утопією — життя набагато складніше за уявлення і схеми, які створює людина. Були й мислителі, як, наприклад, наш Григорій Сковорода, яким не хотілося жити в цьому світі й вони тікали від нього. Хоча це теж утопія, щоправда — навиворіт. Пропонувати чергову утопію? Навіщо? Хіба що запропонувати дещо від протилежного. Отже, не хочеться жити в суспільстві, де поняття національної гідності є дуже абстрактним, де національна солідарність близька до нуля, де кожен сам за себе та в кінцевому рахунку не працює національна ідея.

У Японії, наприклад, вона, ця ідея, спрацювала. І країна, хоча й була принижена воєнною поразкою, нині належить до світових лідерів. Бо в японців є національна гідність. Це їхнє багатство. Якщо у нас буде таке ж відчуття гідності, то ми, можливо, наздоженемо, а то й переженемо Японію. «Що зробити, щоб це сталося?» — спитаєте. Лише стати японцями. А що в цьому плані я роблю особисто? А нічого. Бо японцем ставати якось не хочеться. І на пам’ять приходять слова римського імператора та великого філософа за сумісництвом Марка Аврелія: «Частіше замислюйся над зв’язком між усіма речами, що є в світі, та над їхнім співвідношенням...»

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, письменник, філософ:

— Я хочу жити тільки в Україні, й тільки в демократичній. Аби тут, передусім, не було знавіснілої бюрократії. Суспільство та я особисто можемо зробити для цього лише одне — піти на вибори й проголосувати за гідного кандидата.

Микола СЛЮСАРЕВСЬКИЙ, директор Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України:

— Я належу до поки що не дуже поширеного прошарку населення, який взагалі вважає, що живе в тій країні, в якій і хоче жити, — в незалежній український державі. Це є для мене найбільш фундаментальним фактом, який переважає всі інші проблеми, серед них всілякі наявні негаразди. Ще хотілося б, аби наша держава була країною з чітко визначеним внутрішнім і зовнішнім курсами. Але в той же час я розумію, що ті, хто визначає ці курси, в певному розумінні є заручником ситуації в суспільстві загалом.

Тобто вони вимушені рахуватися з різновекторністю самого суспільства. Так, коротко кажучи, я хотів би, щоб Україна була державою з консолідованою нацією. Для цього, думаю, слід, в першу чергу, донести бажану до кожного громадянина консолідуючу ідею, мету. І я відверто не поділяю песимістичні настрої тих, хто каже, що така ідея відсутня чи не сформульована. Навпаки, гадаю, що ідея зрозуміла. Її, звичайно, можна по-різному викладати, тлумачити, але на даному етапі національною ідеєю може й повинна бути ідея побудови сильної та демократичної української держави, яку б поважали всі, якою міг би пишатися кожен. Питання тільки в тому, що національна ідея, хоч яке б формулювання їй надавати, може бути, перепрошую за тривіальність, тільки за тих умов, коли її поділяє нація. Тобто проблема не в формулюванні, а в тому, щоби донести це формулювання до громадян. І тут, звісно, еліта повинна піти на певні кроки, пов’язані з самообмеженням, із відмовою від саморуйнівних протистоянь тощо. Можливо, ці побажання схожі на тези кота Леопольда, але іншого виходу нині не бачу. На даному етапі, на моє глибоке переконання, більше залежить від суб’єктивного усвідомлення політичною елітою своєї ролі. Якщо вона не виконає своєї історичної місії, то, власне кажучи, залишається проблематичним майбутнє нашої держави, нашого суспільства.

Я особисто для цього й працюю. Готовий працювати й більше. А крім того, співпрацювати з усіма, хто прагне тих же цілей, що і я. І, можливо, має більші ресурси для їхньої реалізації.

Броніслав ОМЕЦИНСЬКИЙ, радник голови Державної туристичної адміністрації з питань діяльності курортів:

— Я бачу Україну схожою (за рівнем життя), можливо, на Францію чи Німеччину. Проте хочу все-таки жити тільки в Україні. Але мріється, щоб наша держава була все-таки правовою. Для цього, звісно, слід подолати корупцію, обезглавити тіньові структури, перестати поділяти бізнесменів на «своїх» і «чужих». Тоді Україна буде країною, в якій хочеться жити. Особисто я для досягнення цієї мети, за потреби, готовий навіть іти на барикади.

Костянтин РОДИК, головний редактор журналу «Книжник-ревю»:

— Мені б хотілося жити в країні, яка саморозвивається, беручи найліпше зі світового досвіду. Щоправда, універсальних лекал державного устрою, як відомо, не існує. Для Сполучених Штатів, наприклад, не підходять європейські, а Україні — російські, польські чи німецькі. Але можна говорити про якийсь основоположний спосiб життя в тих чи тих країнах, який був би привабливiший для мене як громадянина України. Однозначно мене не приваблює той політичний устрій, який сьогодні існує в Росії. Понятійна держава, яка веде війну на власній території, — це не та форма громадянського суспільства, в якому б мені хотілося жити. З іншого боку, сказати, щоб мені хотілося жити в Німеччині або в Сполучених штатах, я також не можу, бо вони мають свої проблеми, з якими борються і поки що не знайшли їм розв’язання.

Наша владна еліта повинна зрозуміти, що в сьогоднішньому суспільстві головне не набитий гаманець, а ексклюзивна інформація, тобто інформація думки людини, яка є фахівцем. Поки цей фахівець не буде поставлений на рівень національного скарбу, доти ми не зможемо вибрати оптимальний шлях розвитку. І будемо, як і тринадцять років до цього, шукати свою національну ідею. Цю ідею давно вже можна було б сформулювати, якби на це була воля і бажання. У нас його поки що немає. От коли інтелектуальна еліта буде піднята на щабель рівноправного партнера політичної влади, тоді ми зможемо визначити той шлях, який можна пройти безболісно. І в кінці буде не глухий кут, а щось варте того, щоб там жили не тільки ми, а й наші діти й онуки.

Я останніми роками видаю книжковий журнал. Цей журнал існує для того, щоб подати, в тому числі і представникам владної еліти, пропозицію: треба читати, аби не купувати весь час кота в мішку. А знати, які моделі існують і вже вибирати з них свідомо.

Валерій РЯБУХА, старший викладач Чернігівського юридичного коледжу Державного департаменту України з питань виконання покарань, підполковник внутрішньої служби:

— Як і всі люди, я б хотів завжди бути щасливим. Тоді й людям, які мене оточують, буде поруч затишно та комфортно. Я вважаю себе щасливою людиною, бо маю роботу, яку люблю, маю можливість реалізовувати свої мрії та прагнення. Однак природно, коли людина хоче чогось більшого, ніж має. Для мене це прагнення носить нематеріальний характер. Хотілося б чогось досягти в моральному та духовному напрямках. Як мінімум я хотів би, щоб у Чернігові, та й в усій Україні працювала розроблена мною програма «Освіта проти наркотиків», яку я та мої однодумці зараз впроваджуємо у школах. Або хоча б подібні їй програми. Моє особисте авторство тут значної ролі не відіграє. Головне — це користь для суспільства, яку приносить така робота. Програма розроблена на основі мого досвіду, набутого під час роботи та навчання в США, Великій Британії, Ірландії, Польщі. Її завдання — дати неповнолітнім інформацію про вплив наркотиків на організм людини, допомогти дітям навчитися приймати рішення на основі передбачення їхніх наслідків та знаходити альтернативу наркотикам,— наприклад, заняття музикою, спортом, туризмом… Програма впроваджується шляхом проведення тренінгів та інтерактивних занять за принципом «рівний — рівному» й до кінця року працюватиме вже в 20-ти чернігівських школах. Хотілося б, щоб наступного року нею були охоплені всі загальноосвітні навчальні заклади міста. Це те, що я намагаюся особисто робити для оздоровлення нашого суспільства, бо мені б хотілося, щоб його рівень досяг західних стандартів. Мене часто наші люди запитують: «Чим жителі країн західної цивілізації відрізняються від нас?» У відповідь я кажу всього кілька слів: «Повагою одне до одного та самоповагою». У них ці якості значно більше, ніж у нас, розвинені. У нас чого тільки не говорять про американців: які вони невиховані, жорстокі, бездушні… Нічого подібного! Середньостатистичний американець, який проходить повз вас на відстані менш як півметра, завжди вибачиться за те, що порушив ваш життєвий простір. І не тільки американець. Це те, що найбільше відрізняє західну цивілізацію від нашої, східноєвропейської. Я би дуже хотів, щоб ми поважали одне одного. Я ставлюся до людей з повагою, тим самим намагаюсь задавати певний стандарт суспільної поведінки. А чи послугує він для когось позитивним прикладом — то вже інше питання.

Юрій КОРОЛЬКОВ, директор науково-виробничого підприємства «Пульсар», Житомир:

— Я за фахом висококваліфікований інженер-розробник в галузях бортових вимірювально-регулювальних комплексів і технічного зору, який є основою штучного розуму, автор більше десятка винаходів. Логічно, що для мене дуже важливо, щоб мій інтелект був максимально запитаним у суспільстві та гідно оціненим. Щоб таким чином між мною та суспільством існували гармонійні відносини. Але, на жаль, після революційних потрясінь початку 90-х років минулого століття багато високотехнологічних виробництв було зруйновано, а наука, навіть прикладна, потрапила в глибоку кризу. Особливо це відчувається в малорозвинутих регіонах. Мені довелось зайнятися більше комерцією, видавничою справою. Зараз ситуація в країні починає стабілізуватися, але високотехнологічне виробництво, принаймні Житомирщини, а з ним і попит на серйозні прикладні наукові розробки поки відроджуються або розвиваються низькими темпами. Потрібні солідні інвестиції. Ми можемо використовувати власний інтелектуальний потенціал і не йти сліпо позаду розвинутих держав. Ймовірно, я говорю про дещо загальні речі, але саме від цього залежить, як я буду почувати себе в нашому суспільстві. Тобто необхідно на практиці а не на словах перейти до стимулювання розвитку високотехнологічних галузей. У нас в області, і, мабуть, це характерно для всієї України, дуже актуальним є питання енергозбереження. Але поки концентрації інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів на цьому напрямку не спостерігається. Я особисто готовий взяти участь у реалізації проектів, спрямованих на вирішення названих завдань. Думаю, що й на Житомирщині, і в Україні залишилось достатньо фахівців, яким вони до снаги.

Світлана МАРКОВА, кандидат історичних наук, член Соціологічної асоціації України (Хмельницький):

— Центр соціальних досліджень Хмельницького у жовтні 2004 року провів опитування студентів на тему: «Як би ви хотіли жити, що для цього треба зробити та як це зробити?» Отже, питання майже тотожні до того, що поставила газета «День». Гадаю, що відповіді на них будуть цікаві для читачів.

Як гіпотезу було висунуто тезу, що в більшості випадків такі поняття, як «комфортність життя», «добробут», будуть пов’язуватися із рівнем матеріального забезпечення та можливістю духовної самореалізації. З генеральної сукупності 1027 студентів інституту було здійснено вибірку — 103 студенти (10 відсотків), у якій пропорційно за чисельністю були репрезентовані студенти I-V курсів, що забезпечили необхідний рівень достовірності результатів.

Серед питань, які мали визначити матеріальну й культурну ідентифікацію респондентів, можна виділити такі: «Як ви оцінюєте своє матеріальне становище?» та «Як ви оцінюєте свій освітньо- культурний рівень?». Своє матеріальне становище назвали високим 0,9 відсотка опитаних, середнім — 78,3 відсотка, низьким — 20,8 відсотка. Водночас освітньо-культурний рівень усвідомлюється студентами таким чином: високий — 26 відсотків, середній — 63,4 відсотка, низький — 10,6 відсотка.

На запитання «Які сфери суспільного життя потребують кардинальних змін?» отримано такі результати: охорона здоров’я — 19 відсотків, освіта — 27 відсотків, економіка — 31 відсоток, політика — 23 відсотки.

Серед таких аспектів життя людини, з якими в першу чергу пов’язуються поняття «комфортність життя» та «добробут», респонденти назвали: матеріальне становище — 61 відсоток, широкі громадянські права — 23 відсотки, можливість самореалізації як духовної особистості — 16 відсотків.

На запитання «Що заважає вам жити так, як ви хотіли б?» одержано наступні результати: байдужість посадових осіб — 23 відсотки, корупція — 29 відсотків, безробіття — 27 відсотків, особиста пасивність у громадському житті — 11 відсотків. Водночас на пов’язане із цим питанням наступне — «Хто чи що має у першу чергу змінюватись, щоб відбулись якісні зміни особисто у вашому житті?» відповіли, що змінюватись має влада — 80 відсотків, змінюватись має сама людина — 20 відсотків.

На питання «Чи вважаєте ви, що освіта є запорукою стабільного майбутнього?» відповіли «так» — 90 відсотків, «ні» — 10 відсотків.

Можна зробити висновок, що на даному етапі економічного й культурного розвитку нашої країни студентів у першу чергу хвилюють питання, пов’язані з матеріальним становищем, з поліпшенням якого вони пов’язують і поліпшення свого життя взагалі. Культурні та духовні аспекти сприймаються певною мірою як вторинні, хоча їм також приділяється певна увага. Отже, життєві домагання молоді є важливим чинником її соціальної активності та водночас індикатором фундаментальних змін, що відбуваються сьогодні в Україні.

Радміла ГРЕВЦОВА, кандидат юридичних наук, адвокат:

— Я хочу жити в країні, яка йде своїм власним шляхом розвитку. І на цьому шляху треба використати всі досягнення розвинених західних демократій. Насамперед — в економічній, політичній і правовій сфері. Не можна нехтувати духовним й історичним досвідом країн, із якими нас зв’язує спільне минуле. Але водночас Україні треба навчитися бачити власні горизонти, не копіювати, скажімо, Росію, США, Швецію чи Польщу, а лише творчо запозичати в них те, чого нам поки що бракує.

Для цього треба насамперед навчитися ставити на чільне місце людину. Це має бути зроблено і рядком закону, і тоді, коли справа стосується реального виконання цього закону.

Як і багато моїх колег-юристів, я переживаю почуття глибокого задоволення, коли завдяки нашим скромним зусиллям до людини повертається впевненість у тому, що в нашій державі вона справді може домогтися справедливості.

Геннадій КНИШОВ, академік АМНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова:

— Я хочу жити в демократичній країні — не формально, а фактично. Адже зараз невідомо, що ми побудували та що будуємо. Зрештою, треба визначитися та створити відповідне законодавство й конституцію. Нинішній основний закон ще обтяжений соціалістичним шлейфом. З одного боку, триває реформування, приватизація, а з іншого — медицина й освіта повинні бути безкоштовними. Скажіть будь ласка: як це може бути?

Створити демократію — означає забезпечити рівні можливості та рівні обов’язки всіх громадян перед законом. Починаючи від президента і закінчуючи бомжем. Якщо закони погані, їх треба змінювати. Але якщо їх уже прийняли, то треба й дотримуватися.

Євген БЕРЕЗНЯК, герой України, почесний член Академії педагогічних наук, «майор Вихор»:

— Україна — одна з найбагатших країн у Європі. Я би не проміняв її на жодну іншу. Але, на жаль, ми не користуємося цими багатствами і до кінця не скористаємося, оскільки нам не дають можливості ними володіти.

Ми повинні знайти таких людей, яким би можна було довірити управління державою, які змогли б використати ті колосальні багатства та можливості нашого народу для покращання їхнього життя.

А особисто я, напевно, вже зробив усе, що міг зробити для своєї країни.