«Слід життя»

«У кожній редакції вам розкажуть безліч історій про те, які в них бували «ляпи». Іноді на друкарню звалюють і «ляпи» редакційні, і в газеті з’являється «У вчорашньому номері нашої газети трапилася друкарська помилка, що спотворює смисл статті» тощо.

Утім, друкарські помилки бувають навіть корисні тим, що веселять читача; зате автори потерпілих статей реагують на них надто кисло, перебуваючи в упевненості, що спотворена та зіпсована вся стаття і що взагалі у Всесвіті панують хаос, свинство та неподобство. А по суті, справи не такі вже й погані. Я, зі свого боку, можу сказати, що серед моїх статей є й такі, в яких зовсім не було друкарських помилок. Як це сталось, не второпаю».

Так іронічно Карел Чапек у своєму нарисі «Як робиться газета» писав про те, без чого не може обійтися жодне друковане видання, — ненавмисні помилки. Справді, навряд чи в світі коли- небудь існувала хоч одна газета, в якій ніколи не було б друкарських помилок. Що, власне, й дозволило виникнути такому напряму колекціонування, як ляпофілія, тобто колекціонування недоладностей періодичної преси, друкарських помилок і казусів. Водночас, саме кількість друкарських помилок за місяць є одним iз індикаторів якості при оцінці газет і журналів.

Те, що саме на сторінках преси угніздилася найбільша кількість друкарських помилок, зрозуміло: позначається необхідність за короткий час обробляти велику кількість інформації. Але зовсім не газети були піонерами в цій справі. Як пише в своїй відомій роботі «Комедія книги» угорський автор Іштван Рат-Вег, «друкарські помилки безсмертні. Вони, мов легендарний птах Фенікс, повстають iз попелу. І марно коректор намагається виловити безликого та безтілесного інтервента. Виправляючи помилку, набірник садить нову, і так до нескінченності. Про книжки без друкарських помилок ходять лише легенди».

Власне, задовго до друкарських помилок були описки, що з’являлися інколи з вини автора, іноді — переписувачів, які «тиражували» рукопис. Утім, і сьогодні значна частина помилок, які прийнято називати друкарськими, за своїм походженням — саме описки.

Вищезгаданий Рат-Вег писав, що на світанку книгодрукування всі друкарські помилки виправляли від руки в кожному примірнику. Однак зі зростанням навантажень на друкарні в окремих виданнях друкарських помилок з’являлося стільки, що виправлення від руки були не просто дуже трудомісткі, а ще й спотворювали книжку. І тоді в чиїйсь світлій голові народилася ідея розміщувати в кінці книжки «список друкарських помилок» на окремій сторінці. Або сторінках, оскільки іноді друкарських помилок було більше, ніж достатньо — могло вистачити навіть на окрему «брошуру». Як приклад Рат- Вег наводить історію кардинала Белларміно, якого настільки «дістали» неохайні набори, що він розпорядився переписати свої твори начисто, після чого ретельно перевірений рукопис довірив одному авторитетному венеціанському друкарю. Той старався щосили. Результатом його старань стала книжка і список друкарських помилок… на вісімдесяти восьми сторінках. Здавалося б, більше нікуди. Проте рекорд належить не працям Белларміно, а виданню «Суми теології» Фоми Аквінського 1578 року, список друкарських помилок до якого нараховував сто вісім сторінок. Ставлення до друкарських помилок на світанку книгодрукування легко зрозуміти, якщо не забувати про те, що значна частина книжок того часу — це видання Біблії, богослужебних або богословських книжок. І помилка могла породити єресь. Або, принаймні, сприйнята як така — зрозуміло, що за часів інквізиції це могло дорого обійтися автору помилки.

У більшості випадків до уваги береться, звісно, не кількість, а «якість» друкарських помилок. Деякі з них навіть мали історичне значення. Наприклад, згідно з однією з версій, ім’я Наполеона III набуло свого звичного вигляду завдяки тому, що у фразі «Хай живе Наполеон!!!», якою закінчувалося звернення з нагоди приходу імператора до влади, набірник прийняв три окличні знаки за римську цифру три. А оскільки звернення в такому вигляді передрукували газети, трійку довелося залишити, попри те, що Наполеон III за рахунком був другим.

Траплялися, звісно, друкарські помилки і не такі значущі, але набагато курйозніші. Наприклад, Рат-Вег розповідає про друкарську помилку, яка навіть була увічнена в авторитетних зарубіжних енциклопедіях. В оголошенні про здачу в оренду сільськогосподарської ферми (фр. ferme) ферма незнаним чином перетворилася на жінку (femme) і загальний смисл оголошення вийшов зовсім іншим, ніж передбачалося: «Продається або здається в оренду прекрасна жінка; за правильної обробки вельми продуктивна».

Не обійшли друкарські помилки своєю увагою й класики. Микола Семенович Лєсков, який тривалий час прожив у Києві, в своїх «Печерських антиках» (під «антиками» тут маються на увазі диваки й оригінали) згадує, наприклад, про Альфреда фон Юнга — «найдобрішого чоловiка, цілком безграмотного та позбавленого найменшої тіні таланту, але який мав нездоланну та вельми руйнівну пристрасть до літератури». На думку Лєскова, людина ця «гідна вдячного спогаду від киян, якщо не як поет, то як найсамовідданіший піонер періодичного видавництва в Києві. До Юнга в Києві не було газети, і зробити її тоді — означало, напевно, розоритися. Юнга це не зупинило: він завів газету і замість вдячності зустрічав звідусіль страшенні насмішки». Далі Лєсков описує «ляпи» «Телеграфу» юнгівського видання. Газету цю, за зауваженням письменника, «цензор Лазов вважав корисним заборонити «за неможливі друкарські помилки» (деякі з них, згадані Лєсковим, навіть і переказувати якось незручно). Причому спроби їх виправити не завжди закінчувалися благополучно. Ось один із прикладів: «був і такий випадок цензорського свавілля, коли поправку не дозволили. Трапилося раз, що в статті було сказано: «не удивительно, что при таком воспитании вырастают недоблуды». Лазов здивувався, що це за слово? Йому пояснили, що хотіли сказати «лизоблюды»; але коли ввечері принесли зведення номера, то там стояло: «по ошибке напечатано: недоблуды, — должно читать: переблуды». Цензор був у відчаї і зовсім викреслив поправку, побоюючись, щоб не надрукували чого ще гіршого».

Але найнеприємніші наслідки друкарські помилки мали за радянських часів, особливо якщо йшлося про помилки, в яких проглядався політичний підтекст. Чимало прикладів «ворожої роботи у нашій пресі» наводить Дмитро Шерих у своїй книжці «А» упало, «Б» пропало... Занимательная история опечаток» (мабуть, найповніше на сьогодні видання з цієї теми). «З перших років радянської влади, — пише він, — боротьба з друкарськими помилками була поставлена на державний рівень. За друкарські помилки закривали «буржуазні газети», а якщо друкарська помилка проскакувала у своїй, більшовицькій пресі, — журналістів цілком могли посадити під арешт».

Кілька цікавих друкарських помилок пов’язані, наприклад, iз ім’ям вождя світового пролетаріату. Так, у 1937 році в романі Олексія Толстого «Хліб» було набрано фразу: «Володимир Ілліч Ленін почав говорити, сидячи за столом, повільно дряпаючи кігтями лоба...». «Підступи ворога» помітили лише в друкарні, але встигли замінити «кігті» на «нігті». На цьому, проте, «зоологічна» тема в радянській ленініані не закінчилася. Так, у 1947 році читачі журналу «Молодий колгоспник» могли дізнатися, що в 1920 роцi Володимир Ілліч Ленін «окотився в Брянських лісах»...

Попри всю суворість ставлення «до деяких методів ворожої роботи в пресі», друкарські помилки продовжували з’являтися в газетах і журналах і в сталінські часи. Іноді їх вдавалося усунути ще при підготовці номера, як це було, наприклад, у згаданому Дмитром Шерихом випадку з газетою «Орджонікідзенський робітник». Одного разу там було набрано «Хай живе ваш великий Сталін». Цензор помилку помітив, виправив «ваш» на «наш» і повідомив про «підступи» куди слід. Обійшлося, здається, без серйозних наслідків, що траплялося аж ніяк не завжди. Наприклад, із редактором однієї з газет, у якій у 1943 році при передрукуванні інформації ТАРС зі слова «Сталінград» випала буква «р», вчинили за законами воєнного часу.

У часи хрущовської «відлиги» й часи застою ситуація, звісно, була м’якшою. Але назвавши рішення з’їзду КПРС замість «історичних» «істеричними» (а така друкарська помилка іноді траплялася), можна було надовго залишитися без роботи. Утім, Сергій Довлатов узагалі вважав, що «в радянських газетах лише друкарські помилки правдиві». Наприклад — «більшовицька каторга» (замість «когорта»).

У Довлатова ставлення до друкарських помилок було особливим. Їх детально описав у своєму «філологічному романі» «Довлатов й околиці» Олександр Геніс:

«І мати, і дружина Довлатова служили коректорами. Недивно, що він був одержимий друкарськими помилками. У його сім’ї всі постійно воювали з помилками.

...Знайшовши в привезеній із друкарні книжці помилку, на зразок тієї, через яку Сергія Вольфа назвали не «дедушкой», а «девушкой русской словесности», Довлатов виправляв друкарську помилку в усіх авторських примірниках.

Тепер я й сам так роблю, але раніше ставився до помилок набагато поблажливіше. Особливо до своїх — в університеті я був відомий тим, що написав «матросс» через два «с».

...Сергій, як і всі, любив байки про смішні помилки. …Але найгіршим був його власний промах. Готуючись до сорокаріччя Бродського, Довлатов узяв у нього вірш для «Нового американця». Нікому не довіряючи, Сергій закрився віч-на-віч із набраним текстом. Сидів із ним мало не всю ніч, але нічого не допомогло. У вірші виявилася пропущеною одна буква — вийшло «могила невідомого солата». Ювілейний номер із цим самим «салатом» Довлатов із великим жахом поніс Бродському, але той лише гмикнув і сказав, що так, може, й краще.

…Ненавидів Довлатов лише чужі помилки. Свої він не просто терпів — він їх пестував. І друкарські помилки він ненавидів тому, що хотів сам бути автором своїх помилок.

Одного разу ми виправили описку в довлатовському рукописі. Сергій розлютився, і жодні словники не могли його заспокоїти. Зрештою він передрукував — через одну помилку! — всю сторінку, примусивши зробити в газеті виноску «Друкарська помилка допущена з відома автора».

…Інтригували Сергія й помилки класиків. Чому, запитує Довлатов, Гоголь відмовився виправляти «щекатурку», а Достоєвський — «круглий стіл овальної форми»? «Очевидно, — міркує він, — помилки, неточності, — чимось дорогі письменнику. А отже, й читачеві». У Довлатова помилка оточена ореолом істинності».

На думку, Олександра Геніса, помилка — слід життя в літературі. «Вона — знак природного, тоді як безпомилковість — явно штучне, а отже, позбавлене життя утворення».

Кажучи про ці «сліди життя» в літературі та пресі, не можна не згадати про причини їхньої появи. Крім спроб пояснити їхнє народження витівками нечистої сили (в середні віки навіть закріпився вираз «диявол друкарської помилки»), «підступами» підсвідомого (версія Зигмунда Фрейда), схожістю окремих букв, нерозбірливістю почерку автора або, нарешті, звичайною втомою, можна припустити й інші причини. Наприклад, нелюбов до окремих букв. Так, так, буває й таке. Відомий літературний критик Олександр Бахрах у своїх спогадах «Бунін у халаті» зберіг для історії наступне визнання письменника: «А ви маєте нелюбимі букви? Ось я терпіти не можу букву «ф». Мені навіть виводити на папері це «ф» важко, і в моїх писаннях ви не знайдете жодної дійової особи, в імені якої траплялася б ця громіздка буква. А знаєте, мене мало не нарекли Філіпом. В останню мить — священик уже стояв у купелі — стара нянька зміркувала й з криком кинулася до моєї матері: «Що роблять… що за ім’я для барчука!» Поспішно назвали мене Іваном, хоча це також не дуже вишукано, але, звісно, з Філіпом незрівнянно… Але що все-таки могло статися — «Філіп Бунін»… Імовірно, я б і не друкувався». Утім, якщо знати ставлення Буніна до слова, можна припустити, що друкарські помилки внаслідок нелюбові до конкретної букви в нього навряд чи зустрічалися. А ось у інших людей, які мають стосунок до писемного слова, цілком можливо.

А на власному досвіді можу з упевненістю сказати, що нерідко причиною появи друкарських помилок стає щире бажання допомогти, наприклад, коректора — недостатньо грамотному (на думку коректора) автору.

А якщо раптом ви знайдете в цій статті помилку, пригадайте про те, що не помиляється лише той, хто нічого не робить...