Нафтова лихоманка
Лише загроза зриву поставок нафти примушує світових лідерів звернути увагу на Африку. Африканський континент, який зазвичай користується зневагою мандруючих світом політичних і державних діячів, приймав нещодавно президента США Джорджа Буша, президента Китаю Ху Цзиньтао, президента Бразилії Лулу да Сильва, канцлера Німеччини Герхарда Шредера і багатьох інших світових лідерів. І хоча офіційні заяви були, як завжди, присвячені питанням розвитку, припинення численних воєн в Африці та боротьбі проти ВІЛ/СНІД, усі вони думали про нафту.
Африканський континент охоплений нафтовою лихоманкою, оскільки національна безпека всіх розвинених країн залежить від стійких поставок нафти, а розташовані на південь від Сахари країни Африки володіють 8 відсотками відомих людству світових запасів «чорного золота».
Тільки Сполучені Штати імпортують 1,5 мільйона барелів на день із Західної Африки, що порівняне з імпортом із Саудівської Аравії. Згідно з інформацією Департаменту енергетики США, до закінчення поточного десятиріччя імпорт нафти з Африки до США досягне 770 мільйонів барелів на рік, оскільки пошуки нафти поширюються на всю Гвінейську затоку, тоді як США докладають зусиль із встановлення миру в спустошених війною нафтовидобувних країнах, таких як Судан та Ангола, і створюють стратегічні бази для забезпечення безпеки нафтовидобутку. У результаті протягом наступних десяти років нафтовидобувні країни Західної Африки зможуть заробити близько 200 мільярдів доларів, що вдесятеро перевищує суму, яку щорічно виділяють країни Заходу «індустрії допомоги» в регіоні.
То чому населення цих країн не радує така перспектива? Тому що їм добре відомо про «нафтове прокляття», що полягає в корупції, конфліктах, екологічних бідах і нездоровому підприємницькому дусі. У Нігерії впродовж останніх 25 років до державної скарбниці надійшло близько 300 мільярдів доларів у вигляді доходів від видобутку нафти, але дохід на душу населення в цій країні становить менше, ніж один долар на день через ту просту причину, що більша частина нафтових доходів зрештою осідає на рахунках у швейцарських банках, таких як, наприклад, рахунок покійного диктатора Сані Абача.
В Анголі компанія «Бритіш Петролеум» виявила, що має заплатити уряду 111 мільйонів доларів як «первинний бонус». Хоч яка скандальна вимога, але ця сума нікчемна порівняно з 4,5 мільярда нафтодоларів, що ймовірно витекли зі скарбниці африканських держав протягом останніх десяти років. Але хабарництво та казнокрадство — не єдині проблеми. Знаменитий трубопровід між Чадом і Камеруном призвiв до забруднення води, спустошив мисливські землі пігмеїв, знищив урожай і призвів до поширення СНІД, що, ймовірно, є неминучим наслідком тривалого перебування неосвічених робітників за тисячі миль від будинку і повій, які натовпами ходять за ними. Щорічні прогнозовані доходи від цього проекту для нафтових компаній, таких як «Шеврон», «Ексон» і «Петронас», а також кредиторів, таких як Світовий Банк і Європейський інвестиційний банк, становлять близько 4,7 мільярда доларів на рік. Чад отримає всього 62 мільйони, а Камерун — лише 18,6 мільйона доларів.
Таким чином, нафтодолари посилюють бідність у розташованих на південь від Сахари країнах Африки, а не допомагають виправити становище. Лише чесність, прозорість, відповідальність і підзвітність можуть змінити цю тенденцію. Саме це було метою Ініціативи забезпечення прозорості у видобувній промисловості (Extractive Industries Transparency Initiative — EITI), згідно з якою інформація про всі платежі урядам нафтовидобувних країн із боку багатонаціональних нафтових компаній має обов’язково публікуватися. На жаль, оскільки як самі нафтові компанії, так і африканські політики, мають вагомі причини уникати прозорості, вимоги EITI визнали не вартими уваги там, де їх не зробили обов’язковими для виконання.
То які уроки можна винести з цього сумного стану речей? Один стосується захисників тих, хто страждає від такої явної експлуатації. Люди, які чинили опір наявній несправедливості, були не африканці, а доброзичливці із західних організацій, таких як EITI. Африканська інтелігенція, діячі мистецтва й активісти із захисту громадянських прав не визнали за потрібне висловити солідарність зі своїми побратимами — африканцями та захистити права пригноблених. Африканське цивільне суспільство, здається, охоплене байдужістю й інертністю.
Ще один урок стосується політичного керівництва африканських країн, що не відбулося. Усі звикли пов’язувати невдачі Африки з рабством і колонізацією, і ніхто не може заперечувати правоту цих тверджень. Але це визнання не виправдовує африканських «царків», які передавали своїх підданих у руки работоргівців. Нещодавно конгрегація африканських церковних лідерів, що зібралася на сенегальському острові Горітаі, закликала свої народи оцінити власну частку відповідальності за работоргівлю. Цей заклик залишився непоміченим.
І африканцям має бути соромно за це, оскільки вони втратили хороший момент для того, щоб оголити пороки більшості африканських лідерів протягом усієї своєї болісної історії. Незмінна здатність африканських лідерів зраджувати свій народ є основною причиною сьогоднішнього скрутного становища Африки. Легкий доступ до нафтових запасів лише дає можливість продовжуватися їхній цинічній легковажності.
Якщо почнеться експлуатація нафтових запасів Африки — а вона обов’язково почнеться — в інтересах країн, які імпортують нафту, сприяти встановленню кращого уряду в країнах Африки. Зрештою, сьогодні Захід платить високу ціну за те, що допустив, щоб прості люди на Близькому Сході так довго жили в безнадійній бідності, тоді як їхні правителі купалися в грошах від продажу нафти. Ніхто, і в останню чергу зубожілі народи Африки, не може дозволити собі повторити цю помилку.
Саноу МБАЙЄ — колишній економіст Африканського банку розвитку.
