Демократія: чи вистачить лише свободи?
Чи потрібні демократіям цінності? Якщо поглянути на фотографії, на яких американські солдати катують і принижують іракських полонених, це запитання видасться абсурдним. Але факт полягає в тому, що розвиток демократії історично спричиняв розмивання загальних цінностей і посилення особистої автономії. Він передбачав моральний скептицизм і різноманіття значень, жодне з яких не є священним або обов’язковим для всіх.
Так, демократія виховує певні загальні цінності, але в переважній більшості це ліберальні цінності — іншими словами, права особистості торжествують над колективними зобов’язаннями. Для сучасних демократів якомога більша повага автономії особистості, кажучи словами Томаса Джефферсона, «самоочевидна». Але чи вистачить громадянських, політичних прав і прав людини для того, щоб гарантувати силу та виживання демократій? Чи вистачить демократіям достоїнств для того, щоб вони змогли мобілізувати енергію, необхідну для перемоги над ворогами — не виключаючи й самопожертвування?
Подібні запитання ніколи в минулому не стояли так гостро, частково тому, що фундаментальні демократичні цінності були менш абстрактними, ніж вони здаються сьогодні. Ці цінності надихали на боротьбу проти нацизму та радянського тоталітаризму, фашизму та військової диктатури; в ім’я їх була здійснена деколонізація, в ім’я їх меншини здобули рівність і гідність. Демократичним цінностям, можливо, й властивий односторонній ухил у бік прав індивідуума, але якраз завдяки цьому вони набули універсального характеру, узаконюючи боротьбу проти пригноблення, хоч де б вона була.
Але в найрозвиненіших країнах світу обіцянка матеріального благополуччя, що стало можливим завдяки свободі, давно підмінила собою як цементуюча сила суспільства увагу до фундаментальних демократичних цінностей і їх захист. Громадяни західних країн не особливо прагнуть наслідувати борців за свободу, які побудували їхній світ, попри свята, меморіали і те, що продовжує існувати пригноблення.
Теракти 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах нібито змінили все — не лише міжнародні відносини, але і баланс між правами й обов’язками, який ми довгий час приймали як самозрозумілий. А насправді теракти, за всієї їхньої несподіваності, символічного характеру та масштабу, не змінили нічого. Самі по собі вони лише виявили невідкладну необхідність фундаментальної переоцінки цінностей, яка була потрібна вже давно.
Чого насправді варта західна модель демократичного розвитку? Деякі недемократичні системи, на перший погляд, викликають глибшу підтримку, оскільки вони засновані на релігійній чи національній груповій солідарності й оскільки в замкнених спільнотах сумніви, коливання та критика зведені до мінімуму. Чи є в нашій цивілізації що захищати, крім фундаментальних свобод і економічного благополуччя?
Наша цивілізація визнає егоїзм на догоду власній сім’ї та групі; вона, за небагатьма винятками, терпимо ставиться до автономії в моральних питаннях; і вона вважає богохульство, критику можновладців і навіть громадянську непокору фундаментальними свободами. Наша цивілізація, попри наявні в ній наркоманію, проституцію, алкоголізм, безкультур’я та вандалізм, завжди буде краща за правління мулл або воєнщини, оскільки її соціальні проблеми можна пом’якшити, — якщо навіть їх не вдається викоренити повністю, — не змінюючи основ режиму. Такого немає в тоталітарних чи фундаменталістських режимах, оскільки викохати вільне суспільство без повалення такого режиму неможливо.
Але якщо нашу цивілізацію варто захищати, то чому ж найвідданіші борці б’ються в лавах фундаменталістів усіх мастей? Можемо ми протипоставити їм що-небудь, крім свобод особистості?
Не треба піддаватися жодній із двох протилежних принад. Перша принада, характерна для наляканих суспільств, полягає в гарячковому прагненні згуртуватися навколо так званих традиційних цінностей, що має на увазі відчуження, закритість, нетерпимість і навіть ненависть. Друга принада — це політика, побудована суто на військовій основі, що зациклилася на фізичній силі, без прагнення до того, щоб створити в інших сприятливіше враження про свою надійність і чесність.
Звичайно, коли вороги вже нападають, ставити дуже багато запитань — недозволена розкіш. Але коли вороги просто загрожують, краще спочатку затвердити свою легітимність і таким чином завоювати більшу довіру в країні та за кордоном.
Щоб це сталося, між декларованими принципами і нашою поведінкою насправді не має бути дуже великого розходження. Не можемо ми і заявляти, як робили це раніше, що наші цінності походять від Бога, природи, здорового глузду чи законів історії. Наші цінності відображають демократичну дискусію як таку і нічого більше, і захищаючи їх, ми повинні звернути увагу на три взаємопов’язані сфери.
По-перше, ми повинні адаптувати до духу часу наш «суспільний договір». Дискусія у Франції про світську державу та законодавство є важливою спробою в цьому напрямі, навіть з урахуванням того, що цю дискусію можна було б організувати й краще, щоб продемонструвати взаємозв’язок між принципами, соціальними й антропологічними фактами та суспільною політикою. Така дискусія має зачіпати також і освіту — її правила, цілі та зміст. Проте в багатьох країнах політичні партії насилу можуть навіть уявити собі проведення такої дискусії.
Другий напрям цінностей стосується соціальної справедливості й екології. Питання, пов’язані з нерівністю, розподілом багатства й експлуатацією природи людиною, дедалі більше виходитимуть на перший план. Такої дискусії не було в США, попри мляві спроби її налагодити на початку першого терміну адміністрації Клінтона; у Великій Британії вона ледве-ледве почалася з «Третім шляхом» Тоні Блера, те саме стосується й Німеччини з її варіантом Герхарда Шредера. У Франції дискусія абсолютно зайшла в глухий кут через великі конфлікти, пов’язані з розподілом, а також через глибокий розкол у лавах лівих і відсутність економічного та соціального передбачення у правих.
Решта — це цінності, пов’язані зі світовим порядком, захист якого вимагає лідерства, заснованого на особистому прикладі, а не на вузьких, суто правових ініціативах, націлених на те, щоб впоратися з кризою або вирішити конфлікт. За такого підходу дуже часто довгострокові найважливіші цілі приносять у жертву одномоментним турботам.
Боротьба за демократію не може бути виборчою. Бажаний образ майбутнього людства повинен апелювати до загальних понять про справедливість і рівність. Ми всі повинні стати борцями за свободу.
Ніколас Тензер — президент Науково-дослідного центру політичної діяльності (CERAP) і редактор журналу «Le Banquet» (Франція).
