Лицар автокефалії
Цього року виповнюється 140 років вiд дня народження Василя Липківського — одного із найбільш яскравих і послідовних поборників незалежності українського православ’я, богослова, реформатора церковного життя, автора богослужебних книг, проповідей та «Історії Української церкви». Після революції 1917 року Липківський очолив рух за створення української незалежної православної церкви. Його стараннями в Києві відбулася перша Служба Божа українською мовою (1919), підготований до друку перший український переклад літургії Івана Златоустого.
1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який зібрався в Софії Київськiй, проголосив автокефалію Української церкви. Попри саботаж і протести промосковських ієрархів, тоді було висвячено протоієрея Василя Липківського на архієпископа і митрополита Київського і всієї України. Це відбулося покладанням рук пресвітерів. Очевидець пише: «Після сповіді і причастя всіх присутніх, пресвітери поклали руки на Євангелію, що лежала на голові Липківського. На рамена пресвітерів поклали руки віруючі, що стояли за ними, на рамена останніх — їх сусіди. Так вся церква поєдналася в обіймах любові ...».
Так митрополит Василь став першим предстоятелем незалежної УАПЦ. Це був дійсний революційний акт в історії українського православ’я. Церква почала швидко розвиватися. Через три роки вона мала 50 єпископів, майже 2000 парафій, низку громад за межами України.
Невдовзі, однак, розпочалися жорстокі переслідування УАПЦ («політичної організації, ворожої до більшовиків») та вимоги відставки митрополита-«самосвята». Під тиском влади Собор 1927 року усунув митрополита Липківського. Що, однак, не врятувало ні церкву (зліквідована 1930 року), ні її предстоятеля — Липківського розстріляли 1937 року. На ту пору в Україні були закриті майже всі кафедральні храми й не зосталось жодного православного єпископа. Залишки громад УАПЦ були включені в РПЦ.
Але повернемося ще раз до тієї незвичайної події — висвячення 1921 року Василя Липківського священиками, а не єпископами, як це вимагає християнська традиція. Чому так сталося? Порушення канону трапилося через те, що на момент утворення УАПЦ жодний єпископ РПЦ в Україні — жодний! — не підтримав незалежної Української церкви і не згодився ввійти до її складу. І це при тому, що значну частину російського єпископату в Україні складали українці! Між тим без єпископа не може бути дійсної церкви і священства.
Засновники УАПЦ не зразу наважились на порушення усталеної традиції й енергійно шукали вихід. Зокрема, звернулися до патріарха Грузинської православної церкви (ГПЦ) з проханням висвятити для Української церкви двох єпископів. Були підготовані кандидати та відповідні документи. З цього однак нічого не вийшло, — тоді Україну і Грузію розділяли сотні небезпечних кілометрів ще не вщухлої громадянської війни. Але чому звернулися саме до ГПЦ? Справа у тому, що після падіння Російської імперії Грузинська і Українська церкви мали вельми подібні проблеми.
Трохи історії. ГПЦ — одна з найдавніших християнських церков світу. Вона виникла в IV ст. і чи не тоді ж отримала автокефалію на чолі з католикосом-патріархом. 1811 року, після завоювання Грузії Російською імперією, ГПЦ була перетворена на екзархат Російської православної церкви. Останній католикос Грузії Антоній II, запрошений у 1810 р. російським Синодом до Санкт-Петербурга, назад не повернувся (помер в одному з російських монастирів 1827 р.). Замість католикосу грузинськими православними правили російські екзархи. Спочатку грузинам була обіцяна церковна автономія, та незабаром від автономних прав залишилася одна форма. Йшло витіснення грузинської мови з богослужінь, із семінарій; церковне майно переходило в розпорядження російської влади.
І ось імперія впала. А 12 березня 1917 року, усього через кілька днів після Лютневої революції, у древній столиці Грузії Мцхета, в присутності усього єпископату, численного духівництва і мирян було проголошене відновлення автокефалії Грузинської Церкви. В офіційному документі говорилося: «Автокефалію, яку Грузинська церква мала згідно з канонами Всесвітніх Соборів, було припинено 1811 року неканонічно. Тому ми всі одноголосно й одностайно ухвалили: з цього моменту вважати автокефалію церкви Грузії відновленою». На протести російського екзарха Грузії грузини не звернули уваги; у вересні 1917 року було обрано Католикоса-патріарха усієї Грузії.
Синод РПЦ, як і очікувалося, не визнав автокефалію Грузинської церкви. У посланні Московського патріарха Тихона нагадується, що «Усі ви (єпископи) отримали хіротонію від Святішого Синоду, від російських ієрархів; усі ви були архіпастирями Російської церкви і дали клятву підкорятися і коритися її владi... Ви проголосили церковну автокефалію не канонічним чином. Згідно з канонами, на автокефалію потрібна згода і дозвіл Церкви- Матері. А без цього акти проголошення церковної незалежності не мають канонічної сили». (Нагадаємо, що «Церква- Мати» утворилася в ХV сторіччі, а «Церква-Дочка» — у IV ст.)
Грузинська церква ігнорувала послання патріарха Тихона. В результаті відбувся повний розрив церковного спілкування, який тривав до 1943 року. Протягом 25 років Грузинська церква вважалася неканонічною, не визнавалася іншими церквами і знаходилася в ізоляції. Тільки після обрання Московського патріарха Сергія (1943), відновилося євхаристичне єднання і нормальні відносини. (У примиренні був зацікавлений Сталін — iшла війна). Тільки 1990 р. автокефалію Грузинської церкви визнав Вселенський патріархат. Зараз ГПЦ — повноцінній член світової православної спільноти.
Яка різна доля у Грузинської і Української автокефалії! Чому так трапилося, спитаєте ви? Хто винен? На жаль, відповідь очевидна. Порівняти тільки однодушність грузинiв під час відновлення автокефалії 1917 року з тим, що творилося у той самий час в Україні. В Грузії не було священика чи єпископа, простої людини чи князя, які б виступили на боці Московської патріархії. А що діялося в Києві? Не знайшлося ні одного єпископа-українця, який би підтримав ідею автокефалії Української церкви, підтримав митрополита Василя Липківського — патріота, подвижника, мученика.
